— Мене про це вже питали. Поки що відповіді я не знайшов.— Він ішов на кухню і звідти гукав: — Хочеш гарячої кави? По-європейськи! Цукор скінчився. Чим менше солодощів, тим більше гіркоти.
Він підносив їй у чашці каву, що парувала, як і Ія, і не ховаючи посмішки, запитував:
— А як ти вважаєш? Хто я?
— Мені важко розібратися... Фрукт! — Вона стенала своїми по-жіночому звабливими плечима.
— Не фрукт, а продукт, Іє...— Він не встиг закінчити — його урвав електродзвінок.
Сідалковський відчинив.
— Слухай, ти,— пропитим голосом промовила до нього неголена пика і дихнула горілчаним перегаром.— Чому немає гарячої води? Електробритвою я голитися не можу.
— Батя,— промовив Сідалковський не своїм голосом.— Вам найкраще бороду обсмалювати. Це по-перше, а по-друге — зверніться до двірника. А прокурор вам у цій справі не допоможе.— І, розмахнувшись дверима, додав: — Квартира навпроти...
Ія не стрималась і засміялась.
— Чорт забирай!— вилаявся Євграф.— Негайно одягаюсь і йду замовляти табличку. Іє, ви зі мною?
— А для чого я вам?
— Іє,— Сідалковський зупинився посеред кімнати.— Ви прекрасно знаєте: я не можу без вас. Ви моє натхнення, ви моя любов, але я не поет.
— Не брешіть, Сідалковський,— вона теж перейшла на "ви".— Ви нікого не любите, крім себе. Я не розумію вас, Сідалковський. Чого ви хочете від життя?
— А життя розуміє, чого воно хоче від мене?
— Чому ви думаєте, що ви не такий, як усі?
— А ви думаєте не так?
Вона не сказала ні слова.
— Так ви йдете до гравера чи ні? — гукнув з кухні, переодягаючись, Сідалковський.
— Для чого ви питаєте, Сідалковський? Ви самі чудово знаєте, що я у вас давно як піддослідний кролик. Ви зі мною робите все, що хочете. Але тільки не те, чого хотіла б я. Знаєте, я вас інколи страшенно ненавиджу... Ненавиджу тією чорною ненавистю, на яку здатна лише жінка!
— То від любові,— Сідалковський торжествував і несподівано відчув, що під ним провалюється паркет, а сам він підноситься до небес. На сьоме чи й восьме небо.— Іє, не говоріть так, а то я заплачу.
— Ви не заплачете. Ви жорстокий! Я від вас нічого не вимагаю. Але я жінка, Сідалковський, і ви не маєте права проводити на мені якісь незрозумілі психологічні експерименти. Ви що, дисертацію про жінок пишете?
— Надіє,— промовив несподівано він, і від цього імені їй раптом стало добре і затишно.— Надіє,— ніжно обнімаючи її за плечі, повторив.— Ви ж знаєте, все це не так. Ви теж не та, за кого себе видаєте. І я не такий. А візьміть нашу контору. Немає жодної людини, яка б не мала свого запасного, я б сказав, резервного прізвиська: Тихолаз, Кажан, Анахорет, Мадам Баронецький, Королева Марго, Тато Карло, Колістрат...
— А як вас прозвали, Сідалковський? — перебила його Ія.
— Аристократом... Ковбик нарік. Так і сказав: "Аристократ із Вапнярки".
— А воно вам личить. Ніби доповнює вас...
— Нас усіх щось доповнює і характеризує. Та й ми ще себе удосконалюємо. Принаймні нам так здається. Але що вдієш: така вічна тяга до вдосконалення форм. Від гіршого до красивого. Один замість того, щоб залишатися самим собою, підбріхує,— Сідалковський про себе не сказав ні слова.— Інший, щоб здатися вищим в очах ближніх, натягує на себе маску та так і йде з нею по життю, часто виконуючи роль, яка йому не належить. Одним дають прізвища, другі змінюють їх самі. Коли Баронецький у прізвищі другу літеру "а" заокруглив на "о", він став уже не Баранецьким, а Баронецьким. Бачте, що інколи з людиною робить одна малесенька паличка: прізвище ваше уже походить не від барана (ovis), а від барона. Карло Іванович з літери "п" зробив "л",— і вийшов не Карпо, як був раніше, а Карло. Одні це роблять для благозвуччя, другі — щоб самому собі здатися кращим...
— Ви філософ, Сідалковський.
— Ні, я тільки дружу з філософами,— не без гордості він показав на полички.— Але досить психоаналізів. Природа не терпить порожнечі. Коли одне щось скорочується, то друге видовжується...
"Ти маєш рацію,— погодився з Сідалковським його двійник.— Ти був Євграф Сідалко, а тепер — ти граф Сідалковський, аристократ із Вапнярки".
"Тільки без єхидства,— промовив до нього Сідалковський.— Я цього не люблю".
— Іє,— звернувся він до Надії, як перше.— А що б ото мені на дверях написати? Яку табличку повісити?
— А ви так і не хочете мені відповісти? Не хочете сказати, хто ви насправді, Сідалковський? — Вона наче й не чула його запитання, підвелась, підійшла до дзеркала і непомітно витерла сльозу, що залишала на її щоці ледь помітну борозенку.
— Ніхто. Я справді "ніхто". Я не жартую. Я вам кажу правду, в яку ви, Іє, мало вірите. Як усі жінки. Вам швидше хочеться красивої брехні,— Сідалковський зняв з вішалки краватку і розстебнув комірець. Ія мовчала. — Краще підкажіть, що я повинен написати та табличці.
— А що ви повинні написати?
— Я хочу почепити табличку на дверях: "Є. М. Сідалковський". Але хто? Хто такий Сідалковський? Двірник, сторож, піаніст, негідник, покидьок чи людина з красивим почерком і такими ж манерами?
— А ви напишіть: "Ніхто"! Просто ніхто. Сідалковський і все,— цілком серйозно промовила Ія.
Він був надто високої думки про себе, щоб у цих словах помітити іронію. Тому так само серйозно відповів:
— Для людей цього мало. Вони повинні знати. Хай хоч фальшиве, але конкретне. А може, написати: "Сідалковський-адвокат"? Але кому тепер адвокати потрібні?
— Це не підходить,— сказала Ія.
— А стоматолог?
— А якщо у когось розболяться зуби? Що ви тоді робитимете? Вже краще й справді адвокат.
— Але адвокати ще людям потрібні.
— Ви так гадаєте? А чому вам все-таки не написати, ким ви є насправді?
— Ви з мене смієтесь. Не можу ж я написати: "Сідалковський— секретар-референт "Фіндіпошу", як це часто пишуть на цвинтарних пам'ятниках: "Тут похований кандидат наук"... Ні, Іє. Я люблю жарти, але треба, щоб вони хоч трохи нагадували щось реальне.
— Напишіть: тут живе музикант...
— У нашому дворі всі діти вчаться на Бетховенів, Чайковських і Лисенків. Я не хочу ризикувати,— похитав головою Сідалковський.
— Напишіть, зрештою, що артист!
— Краще, але дівчатка люблять автографи.
— Футболіст? — вгадувала Ія голосом школярки, якій сподобалася нова гра.
— Модна професія, але, — Сідалковський склав носовичок учетверо.— Але я віддаю перевагу не ногам, а інтелекту!
— Тоді філософ! Ви ж філософ, Сідалковський. Чому б вам і справді на дверях не почепити таблички: "Сідалковський-філософ". Це, по-моєму, теж ні до чого не зобов'язує.
— Не беріть мене на котурни, Іє. Кості кинуто! Свистать усіх нагору! — він акуратно і так красиво вивів на папірці своє прізвище, що Ія полюбила його ще більше.— Але у мене до вас невеличке прохання: цю записочку граверу подайте, будь ласка, ви...
— Вона так гарно написана, що за неї нема чого соромитися. Чому б вам цього не зробити самому?
— Мені, Іє, незакінчена вища освіта не дозволяє.
— Гаразд,— посміхнулася вона і раптом поцілувала Сідалковського в щоку.— 3 вами, Сідалковський, легко і в той же час так важко...
— Не перебільшуйте. А тепер уперед! — Він підставив Ії лікоть.
Гравер, віком не старший за Сідалковського, мовчки взяв текст, прочитав як майстер, що робить написи на пам'ятниках, і з олімпійським спокоєм почав виводити такі гарні літери, що Сідалковський не стримався і підійшов ближче, заздрісно дивлячись на золоті букви, які з'являлися на срібній табличці, наче перші сліди на першому снігу. Посмішки у майстра він не помітив. Навіть у кутику губ.
— Гм,— мугикнув Сідалковський, немов наслідував Ковбика, коли нічого не розумів.
— От і все,— защебетала Ія, розрахувавшись,— товаришу філософ.
— Він так нічого й не сказав?
— А що він мав казати? — здивувалася вона, довірливо заглядаючи йому в очі.
Сідалковський мовчки обняв її за плечі й з універмагу повів у "Грот", де готували каву-глясе з присмаком суниць чернігівського лісу.
РОЗДІЛ IV
в якому розповідається про понеділок — важкий день, нових Магелланів, кругосвітні подорожі, новоспечений шедевр Чигиренка-Рєпнінського, теорію імпресіонізму і, звичайно, аліменти
"Понеділок — важкий день навіть для Адама",— подумав Сідалковський, дивлячись на розпухлий ніс касира "Фіндіпошу" Баронецького-Кухлика, що нерішуче переступив поріг кабінету.
— Що у вас, Адаме? — запитав Сідалковський батьківським тоном, бо, як знаємо, мав уже на це право.
Адам у відповідь тільки шморгнув набряклим носом — чи то від сліз, чи то від перепою.
(Продовження на наступній сторінці)