— Так, Євграф! — гукнув йому на вухо Сідалковський, але його вигук прозвучав: "Так, я граф".
Принесли шартрез і каву. Сідалковський професійно відкоркував пляшку і наповнив келихи.
— За несподівану зустріч і любов! — шляхетно підняв він келих і раптом згадав ще одне польське слово: — За пшиязнь!
— За дружбу! — відповів за всіх Осмоловський.
Підняли чарки і випили. Зелений, але екзотичний шартрез був густий, хмільний і солодкий. Каву можна було пити без цукру.
Коли допили шартрез і каву, Сідалковський, клацнувши пальцями, покликав офіціантку.
— Рахунок і посмішку!
Рахунок вона йому подала одразу, а з посмішкою на деякий час забарилась. Сідалковський недбало витяг десятку, статечно підвівся і від імені всіх сказав:
— Дякуємо! Здачі не треба!
Офіціантка подарувала нарешті посмішку, але він уже її не бачив. Осовський схопив Сідалковського за руку:
— Товаришу граф! — не без іронії, на правах ровесника, промовив він.— Ми вас запрошуємо до себе.
— О так, так,— підтримав його добряк Осмоловський.— На чарочку коньяку.
Сідалковський для годиться поламався, а за хвилину опинився в купе міжнародного вагона.
— Так ви справді граф? — знову взявся за своє, ніби це йому десь муляло, підстаркуватий і від хмільного трохи глухуватий Осмоловський.
"Я Євграф",— хотів було уточнити Сідалковський, але Осовський випередив його:
— Ви, пшепрашам, поляк?
— Пишуть,— знімаючи чорні окуляри, посміхнувся Сідалковський,— українцем. У паспорті.
— Але ви є аристократичного роду? — подаючи свою візитку, мовив Осмоловський, якому Сідалковський, судячи з усього, сподобався.
— Так, Рід є, а от напис загубився,— не без іронії відповів Сідалковський.
— Пробачте, де?
— В анналах історії! — Сідалковський на мить завмер у своїй улюбленій позі: артистично схрестивши руки на грудях, гордо поглянув на своїх супутників і замовк.
— Товариш Сідалковський жартує?
— Жартують тільки ловеласи,— відповів Сідалковський і хотів було ще щось додати, але Бжезовський витягнув пляшечку коньяку і поставив на столик.
— В ім'я дружби і взаємовиручки,— ні до кого не звертаючись, процитував сам себе Сідалковський.
— А ви заперечуєте? — здивовано глянув на нього Бжезовський.
— Навпаки: я приєднуюсь. Бо, як сказано в біблії, ніщо так не зближує людей, як горілка, коньяк і жінки.
— О! — В Осовського цей вигук несподівано перетворився із звуку на форму і застряг у розтуленому роті.— Це цікаво! — Нарешті він стулив свої тоненькі губи і, наче смакуючи фразу, повторив: — Геніально. Ви оригінал!
— Ні. Тільки копія, але її важко відрізнити від підробки,— Сідалковський так щиро посміхався, що Осовський не знав, як йому бути: гніватись чи й собі посміхатись, а тому лише хитнув головою у відповідь і подав Сідалковському склянку з коньяком.
Експрес тим часом мчав назустріч вітрам і передвечірньому сонцю, скорочуючи шлях наших героїв до столиці. Випитий коньяк збільшував кількість телеграфних стовпів, підвищував градуси і температуру тіла. Під ритмічний стукіт коліс та черговий дзенькіт склянок веселий і оптимістично настроєний Сідалковський сипав цитатами, розповідав полякам про Польщу з таким запалом і переконанням, що складалося враження, ніби він прожив там усе своє життя, а його супутники безвиїзно сиділи у Вапнярці.
Його оповідь не мала б кінця, коли б раптом поїзд не загальмував. За вікном квітнув розмаїттям голландських тюльпанів, троянд, півоній і червоним кашкетом чергового по вокзалу столичний перон.
Сідалковський, взявши валізу Осмоловського і пропускаючи його поперед себе, попрямував до виходу. Він пройшов повз здивовану чи ошелешену провідницю, яка тільки тепер помітила його.
— Гуд бай, мадам! — шепнув їй на вушко.— Іноземці запросили, а ти відмовилась від такого хлопця і п'ятірки. А тепер — усе. Я її щойно віддав міністрові торгівлі,— кивнув він на ресторан.
На пероні вирував натовп. Сідалковський стояв в оточенні своїх знайомих, задоволено посміхався і поблажливим жестом вітав чи то духовий оркестр, що ударив урочистий туш, чи то першого міліціонера, якого помітив на пероні.
Поїзд зупинився, і до їхнього вагона кинулась зграйка дівчат в українських національних костюмах, з квітами, рушниками та хлібом-сіллю. Невеличкий, схожий чимось на китайського божка, чоловічок з голосом, що нагадував звуки єрихонської труби і двічі простреленої гармошки, підійшов до Осмоловського, розцілував гостя, поцікавився:
— А хто ще з тобою, Януше?
— Ось,— кивнув головою Януш,— знайомся: Осовський, Бжезовський і... граф Сідалковський.
"Китайський божок", як охрестив його подумки Сідалковський, очевидно, не вловив в останніх словах Осмоловського іронії і, відкопиливши нижню губу, цілком серйозно відрекомендувався:
— Стратон Стратонович Ковбик. Директор "Фіндіпошу".
Сідалковський шанобливо вклонився. Стратон Стратонович зневажливо поглянув на нього і відійшов убік. Сідалковський, не почуваючи за собою ніякої вини, відповів йому тим самим.
Оркестр видував бравурні марші. Заквітчані стрічками дівчата з букетами в руках бігали по перону, врізнобіч викидаючи позад себе ноги, прикрашені червоними чобітками, і шукали нових членів делегацій, які розчинилися серед звичайних пасажирів та зустрічаючих. Рожевощока дівчина з чорними, як перестиглі оливки, очима несподівано зупинилась навпроти Сідалковського і завмерла, як дикий нестриножений олень. Сідалковський подарував їй одну із своїх посмішок. І настороженість розтанула, дівчина підійшла до нього, усміхнулась:
— Ви з делегацією?
— Так,— відповів, не моргнувши оком, Сідалковський.
— З польською чи з молдавською?
— З молдавською,— вже вкотре сьогодні збрехав Сідалковський, бо без брехні, як йому завжди здавалось, він просто не міг існувати на світі. Сідалковський страшенно полюбляв видавати себе не за того, ким був насправді, а за того, ким в тому чи іншому випадку його сприймали оточуючі, підганяючи під свій уявний стандарт.
— Жертва стандарту,— жартуючи, казав він сам про себе.— Уявне сприймають за дійсне.
Дівчина з рожевими, як джонатан зимовий, щоками зробила щось на зразок кніксену і разом з теплою усмішкою вручила йому букет гарячо-червоних тюльпанів і троянд.
— Буна зіва! — ніжно промовила вона.
— Щиро дякую,— відповів перше, що потрапило на язик, Сідалковський, хоч одразу й здогадався, що ці завчені дівчиною слова належать одному з братніх народів, але якому саме і що вони означають, він не пригадував, бо ніяких мов не знав, а своєю хоча й користувався, але переважно з допомогою цитат і словника.
— Тамаро,— десь ліворуч від Сідалковського протрубив застережливий бас Ковбика.— Ти, як завжди, все переплутала. Цей товариш не з молдавської, а з польської делегації...
— Ну й що! — відповіла йому Тамара, але так тихо, що Сідалковський зрозумів: ці слова швидше адресувалися йому, аніж Ковбику.— Адже і поляки, й молдавани до нас приїхали, чи не так?
Сідалковський їй ще раз вдячно посміхнувся. Вона відповіла йому взаємністю, даруючи таку ж саму посмішку, тільки в трохи ніжнішій обробці. Зуби у неї були, як і в Сідалковського, рівні й білі. Відчувалося, що вона теж у дитинстві любила фрукти й овочі, а тепер регулярно користується зубними щіточками і болгарською пастою з морських водоростей типу "Мері" чи "Поморін".
Фотокореспонденти, яким у багатьох редакціях негласно рекомендують на перші сторінки газет і обкладинки журналів видатних, але водночас вродливих і фотогенічних героїв, негайно обступили Сідалковського, фіксуючи собі на згадку копії з його анфасу і профілю. Удостоївшись такої уваги, він час від часу то знімав, то одягав окуляри і, театрально позуючи, дарував навсібіч такі милі й безкоштовні посмішки, що у багатьох дівчат підкошувались ноги.
Можливо, цей збіг обставин здається декому неймовірним, але факт залишається фактом: про таку рису характеру, як нерішучість, Євграф ніколи не чув, і через кілька хвилин після прибуття міжнародного експресу "Варшава — Київ" через Унгени "граф" Сідалковський (син епохи і рожевих ілюзій, як він називав себе) вирішив негайно провести розвідку боєм і розпочати атаку на ще не зайняте, як йому здалося, серце Тамари.
— Ніщо так не зближує людей, як об'єктив фотоапарата,— театрально виголосив він свою улюблену цитату, тільки в новій варіації, і притис Тамару до себе тісніше, ніж того вимагала фототехніка і кореспонденти.
Дівчина у відповідь тільки посміхнулась і робила вигляд, що пригортається до Сідалковського, як до брата, демобілізованого з армії.
— Буна аць веніт! — промовила вона ніжно, забувши, що Сідалковський представляє не молдавську, а польську делегацію. Але завчена за сценарієм фраза, як їй здалось, неодмінно мала бути виголошена, і вона це зробила, несподівано навіть для себе зарум'янившись з лівого боку. Сідалковський розцінив це по-своєму і, згадавши про славну традицію, яка існує чи не на всіх перонах світу, недовго думаючи, припав спраглими вустами до сонячної сторони її щоки так, як припадають до кварти з розсолом наступного ранку після іменин.
(Продовження на наступній сторінці)