— Хе-хе-хе! Спасибі, спасибі. А я думав, боронь Боже, на мене. Та так же перелякався, хе-хе-хе!
— Хи-хи-хи! — окселентував Смалець, забігаючи то з одного, то з другого боку.
— Даруйте, панове" що забарився,— додав лікар, низенько вклонившись і ледве втримуючи сміх. Смалець реготав, як божевільний, хапаючись за живіт і присідаючи.— Більш ніколи сього не буде, от їй же Богу! А то я й справді думав, ‘що на мене, та так же перелякався, хе-хе-хе!
— Та так же перелякався,— мурмотів він, входячи із Смальцем до прийомної.
Робітники поглянули один на одного, потоптались ще трохи на місці й посідали мовчки, не тямлячи, що з паном.
— Добридень, юначе! — звернувся лікар до Каюченка.— Чого се ви засмутились? Оженилися, чи що? Хе-хехе!.. Чули?
Каюченко муркнув "добридень".
— Зовсім були перелякали товариші, хе-хе-хе!..
Лікар сів, витяг з кишені золоту цигарницю й запалив цигарку сірничком, що запобігливо витер йому Смалець. Глянувши зненацька на Смальців ніс, лікар покотився з реготу; шкода було дивитись, як тіпалося йому черево й почервоніла товста шия, а одутла пика з великими сивими вусами двигтіла й сопла, мов циганський міх.
Смалець не второпав одразу, чого то лікар регочеться, і вирячив здивовано на нього свої баньки, а потім і собі почав поштиво підхахикувати.
— Хе-хе-хе! — хрипів Микола Оверкович.— Чого тобі, Смальцю, носа розперло? В пику хто затопив?
Смалець ухопив себе за носа, ніби хотів упевнитись, що він на місці. А ніс його, ізсиня-червоний, і справді мав незвичайний вигляд і нагадував синій баклажан.
— Хи-хи-хи! Се все віспа, пане лікарю,— відповів Смалець.
— Що?
— Віспа... віспа прищепилася.
— Віспа? На носі?
Лікар аж рота роззявив від несподіванки.
— Еге. І прийнялася, капосна, добре прийнялася.
Каюченкові обридла ся комедія.
— Кликати робітників, чи що? — звернувся він до лікаря.— Люди ж чекають.
— Ні, стривайте. Навіщо ж ти прищепив?
— Вона сама прищепилася,— знову захахикав Смалець.
— От тобі й маєш! Як сама?.. Нічого не второпаю.
— Отже ж, прищепилася.
— Та що там довго говорити,— промовив Каюченко,— він недавно щепив дітям віспу, а потім довбав, мабуть, пальцем у носі, не побанивши рук, та вдряпнув і прищепив собі віспу.
Лікар знову здригнувся від реготу.
— Не розумію, чому тут сміятись,— спалахнув Каюченко.
— А як же не сміятися? У носі віспу прищепив.
— На мене... я б його й близько не підпускав до хворого.
— Овва! — повернувся до нього Смалець.— Який ти великорозумний!
— Сьогодня собі прищепив віспу через свою неохайність, а завтра кому-небудь прищепить ще яку хворобу,— хвилювався Каюченко.
— Овва! — визвірився на нього Смалець.— Не дав Бог жабі хвоста.
— Ну, дурне... годі вам! Що ж тут такого? Собі ж шкоду зробив,— мирив їх лікар,— не кому іншому. Та й скільки тієї шкоди. Навпаки, на мій погляд, з побільшеного розміру його й без того не маленького-таки носа, вид йому має тепер якийсь більш поважний вигляд.
Микола Оверкович знову зайшовся від реготу.
— Кликатиму шахтарів чи ні? — промовив Каюченко й підвівся.— Вам, Миколо Оверковичу, треба ще зайти в палату до пошесних, бо Трегубові Макарові зовсім кепсько, чи й виживе до завтрього.
— Ат, відчепіться ви з ними!.. Валяй, Смальцю, "П'ять Хом"!
— Можна... А ти, хлопче, проте, не будь свинею,— не вгамовувався Смалець.— Бачили ми таких.
— "П'ять Хом", кажу, співай,— тупнув ногою Микола Оверкович.
— "Согрішихом, беззаконовахом"... Подумаєш, велика цяця! Не пускав би він...
— Ну-ну, се ж тільки два "Хоми",— сміявся лікар...
"... Неправдовахом перед тобою",— провадив далі Смалець.
Каюченко плюнув і одійшов до вікна.
— Не подобається?.. Аякже, так ми на тебе й подивилися. А отсієї не хочеш? Се наша медицинська: "Тілі-тілі, хамамілі, арніці-арніці, спеціерум гвайїці, гумірабі-ці?!" — вивів Смалець просто над вухо Каюченкові останні ноти на манір дяка в церкві.
Каюченко мовчав і, насупившись, дивився у вікно. Пробило годину. З передпокою почулося нетерпляче човгання чобіт по цементовій підлозі й кашляння.
Нарешті лікареві набридло сміятись.
— Клич,— звелів він Смальцеві.
Той відхилив двері в дожидальню й кивнув робітникам пальцем. Всі посунули до нього.
— Не всі, не всі, не напирай! Чого прешся! Двох давай.
В прийомну ввійшло двоє робітників: один підстаркуватий, виснажений шахтар, другий молодий, ставний, але худорлявий парубок з відбитком лякливості на виду, що свідчила про брак завзяття й практичного розуму, без котрого кепсько приходиться робітникові в житті.
— Що, земляче, ще N-ського хліба забажалося скоштувати? — звернувся до підстаркуватого лікар.
— Точно так, ваше благородіє,— відповів той.— Такое діло. Привичноє, сказать, занятіє.
— Ну, то роздягайся ж. Обдивимося, чи ще годишся. Може, з тебе робітник, як з клоччя батіг.
— Ніт, зачим так, ваше благородіє, ми до всього можемо,— говорив шахтар, скидаючи сорочку,— чи в шахту, чи за сторожа.
— Роздягайся й ти! — гримнув Смалець на парубка, що стояв біля дверей, оглядаючи кімнату.— Чого вершу роззявив?
Парубок злякано глянув на Смальця, спинив на мить погляд на його носі й заметушився, роздягаючись. Лікар, почепивши на носа окуляри, почав оглядати підстаркуватого з усіх боків: мацав ребра, тикав пальцем у живіт, зазирав у рот, у вічі, щось записував у велику книгу на столі.
— Ану, юначе,— звернувся він до Каюченка,— дізнайтесь, чи добре він бачить. Щось наче очі в нього не теє...
— Зачим, ваше благородіє! Очі як очі, все в плепорцію,— відповів шахтар і, на виду йому промайнула тривога.
— Годі, годі,— в плепорцію. Ти краще скажи, як звуть тебе? — промовив лікар, сідаючи на канапу і лагодячись писати квитка.
— Гаврило.
— Гав-рило?.. А-а!.. То в тебе два ймення: собаче й свиняче.
Смалець скажено зареготав, а шахтар стояв, нічого не розуміючи.
— А на прізвище?
— Синько, ваше благородіє.
— Так, Синько,— записував лікар,— Гав-рило Синько. Так, так, два ймення: Гав — собаче, рило — свиняче.
Каюченко обурився:
— Ви, пане лікарю, хоч би зважили на те, що тут іще декого звуть Гаврилом. Се ж... я не знаю, як і назвати.
Микола Оверкович глянув на Каюченка поверх окулярів. Смалець пирхнув у жменю.
— Ах, так... Вибачайте, їй же Богу, забув, що й ви Гаврило. Ну-ну, чи добре він бачить?
— Ви грамотні? — спитав Каюченко шахтаря.
— Точно так, ази знаю.
— То йдіть же сюди,— покликав його фельдшер, поставив спиною до вікна, сам одійшов до дверей і, показуючи пальцем на табличку, що висіла на стіні, питав:
— Яка се літера?
— Ши,— відповідав йому шахтар.
— А отсе?
— Ри.
— "Ри"... Вже й скаже,— кинув лікар, обдивляючись парубчака.— Хіба ж так?
— Як знаємо, так і говоримо, ваше благородіє. А як воно для нашого діла ні до чого, то нам і байдуже.
— Се, положим, ти правду кажеш. З вас, як дуже грамотний, так або прахвост, або забастовщик... сволоч, значить.
— Точно так, ваше благородіє. Ніт, будьте спокійні, ми до сього нікоторого пристрастія не іміємо.
— Так, так, і гаразд робиш. На тобі квитка. Годишся, куди вгодно.
— Покорно благодарим, ваше благородіє.
Шахтар взяв квитка, а лікар всю увагу звернув на парубка.
— Що се тобі, парубче, живота підвело, ніби ти тиждень не їв?
Парубок злякано подивився на лікаря.
— Чого дивишся? Живота, кажу, підвело,— і Микола Оверкович ткнув його пальцем в живіт.
Парубок хитнувся й промовив пошепки:
— Охляв... два дні не їв...
— Охляв,— перекривив лікар.— Якби не тинялися з шахти на шахту, а трималися місця, то й не охляв би. Де до сього робив?
— На Семенівській.
— За віщо прогнали?
— Сам кинув.
— Сам?.. Ой, брешеш ти! По очах бачу, що брешеш.
— Молоде, сказано...— додав старий шахтар.
— А ти мовчи і не втручайся, коли не питаються,— визвірився на нього лікар.— Молоде... Все й лихо від сих молодих... Ану, як очі у нього? — кинув він Каюченкові.— Так здоровий, як віл. Ти грамотний?
— Грамотний.
— Я ж кажу, що так.— Микола Оверкович ще раз з підозрінням подивився поверх окулярів на парубка.
Каюченко поставив і сього, як першого, до вікна спиною і, показуючи на літери, питав:
— Се що?
— Ю.
— А се?
— Ер.
— А се?
— Ен.
Микола Оверкович підвів од столу голову й вороже подивився на парубка, насупивши брови.
(Продовження на наступній сторінці)