«Сашків кінець» Спиридон Черкасенко

Читати онлайн оповідання Спиридона Черкасенка «Сашків кінець»

A- A+ A A1 A2 A3

Та сьогодня Сашкові не минулося. Пурик, що рідко пробував дома, лишаючи справи на прикажчика, приїхав додому саме тоді, як наші вершники з гуком і свистом страшним вихорем підлетіли до стайні і заїхали в двір, високо підкидаючи ліктями. Вмилені коні були сірі від пороху й важко дихали, пирскаючи тремтячими ніздрями.

— Се ж що таке, га? — як опечений, вискочив з хати без шапки лисий, грубий, присадкуватий Пурик.— Се отак коней купають, га?..

Він зірвав батога, що висів на гвіздку коло одвірка, й кинувсь до хлопців. Тих мов не було на конях. Кинувшись урозтіч, вони бігали поміж усякими бричками, бендюгами, фаетонами, водовозками, яких було повно в дворі, й спритно ухилялись від Пурикового батога, один по одному зникаючи у воротях на вулицю. Сам тільки Сашко поставивсь до розгрому ватаги з епічним спокоєм: не звертаючи уваги на розлютованого, упрілого від біганини хазяїна свого, він заводив до стайні коней і прив'язував їх до ясел. Повиходили дехто з робітників і, регочучи, стежили за хазяїном і хлопцями.

Коли в дворі не лишилося нікого з пустунів, Пурик кинувся до Сашка.

— А все ти, все ти! Глянь, що ото з кіньми зробив!

— Що зробив? — спокійно відповів Сашко, скоса позираючи на хазяйського батога.— Нічого не зробив: які були, такими й зостались. Не поздихають...

— Що?! Дак ти ще вчити мене будеш, га?..

Пурик підняв батога й оперезав Сашка по плечах. Кінь, якого той держав за повід, кинув головою вгору, вирвав повід і одбіг насеред двору. Сашко пополотнів на виду й першу хвилю стояв нерухомий; коли ж хазяїн підняв батога вдруге, він кішкою кинувсь на нього і вчепивсь йому в руку, промовивши глухим, здавленим голосом:

— Ну-ну, не дуже! Минулося те, щоб бити... експлуататор!..

Хазяїн отетерів від несподіванки.

— Се ще що за речі? — зрештою, промовив він і, вирвавши руку, ляснув Сашка по виду раз і в другий.— Ось тобі минулося, ось тобі експлуататор!..

Кров ударила в голову Сашкові від образи: він почував на собі глузливі погляди робітників і жагу помсти в серці. Зціпивши зуби, з очима, повними сліз, він нагнув голову і з розгону тарахнув нею в грубе черево Пурикове.

— А-а,— застогнав той, впустив батога, ухопившись за живіт, і поточився на водовозку.— Ой Боже мій... що ж се таке? — водив він посоловілими очима, хитаючись то на один, то на другий бік. Робітники кинулись рятувати Пурика, а Сашко десь зник.

Шахта мовчить — ні гуркоту грохотів, ні важких безпереривних зітхань пароодводів, ні цілоденної і цілонічної метушні сотень і тисяч гномів коло велетенської чорної потвори, що, мов страшенний, небачений спрут, розкинула круг себе свої довгі ноги-естокади з величезними купами чорного, блискучого вугілля під ними. Шахта мовчить, мовчить третій тиждень: дрібні гноми кинули страховище, й воно залилось. Он вони зібрались багатоголовим натовпом на майдані, похмурі, уважні, встромивши нерухомі погляди в когось, що з запалом ентузіаста промовляв до них про далеке, прекрасне. І важко було збагнути їх, мовчазних, повних зловісного спокою. Куди линуть думки їхні, важкі, як товща землі, що виснажала їх роками — чи в літнє, повне липневого сяйва небо, чи в далеч рідних сторін, звідки вигнала їх недоля, чи, може, прикуто їх до місця й зрадливих обставин, що ховають у собі щось недалеке — або бажане, або страшне?..

З Пурикового двору метушливо чимчикує пристаркуватий поліцейський надзиратель. Він допіру повернувсь звідкілясь, і на обличчі йому застигла глибока тривога. Новий мундир, підперезаний тісно поясом, револьвер коло пояса збоку в чорнім шкуратянім кобурі на рябенькім шнурку, що спускався від шиї, свідчили про надзвичайність моменту.

"Дє-є-ло труда отзовьо-оться

На поколениях живи-их,

На поколениях живих",—

донеслось до нього й примусило його зупинитись. З провулка висипала на вулицю юрба босих, в картузах і без картузів, шахтаренят. Попереду, нав'язавши на палицю червону з дрібними жовтими квітами жіночу хустку й високо підіймаючи її вгору, поважно виступав Сашко.

Вгледівши надзирателя, співаки зупинились, урвавши пісню; пєрезирнувшись мовчки, вони ладні були драла дати, та, бачивши, що Сашко, ніби нічого не помічаючи, повернув вулицею проз надзирателя, стояли й мовчали.

— Ти що ж ото вигадав, чортеня? — укрив Сашка мокрим рядном надзиратель.— Кинь, зараз мені кинь, а то вуха обірву! А, яке! І воно туди ж...

— А ми хіба що, ваше благородіє,— виправдовувався Сашко, ховаючи за спину палицю з хусткою.— Наші кажуть: чого ти, Сашко, не ходиш з хлопцями з хлаком?.. Ну, ми й пішли...

— Поговори мені! — тупнув ногою надзиратель.— Кинь зараз палицю! Кому я. говорю!.. А, дак ти не слухать...

Сашко метнувся назад і, волочачи за собою "хлак", гукнув:

— Тікай, хлопці, до наших!

Вся зграя з реготом і галасом, знявши куряву, зникла провулком.

Коли надзиратель підходив до сходки, Сашко з товаришами вже сновигав поміж дорослими, уважний, заклопотаний, перешіптуючись з помішниками своїми.

— Хицуне, облиш! — гукнув надзиратель промовцеві.— Облиш і розійдіться, бо гірше буде.

— Та кому ми заважаємо? — відповів питанням Хицун.— Треба ж нам порадитись?

— Знаю... але все-таки розійдіться. їй-бо, гірше буде. Ви знаєте, я не ворог вам, тому... ну, розійдіться, краще. Навіщо отсе?.. А тобі, Хицуне... та й другим... порадив би не ховатись, а добровільно віддатись. Їй-бо... Я по совісті. Хіба мені приємно?.. Зараз приїдуть, а ви той... їй-бо, раю вам розійтись од гріха. А ти зостанься, краще, Хицуне... І інші, кого звелено арештувати.

Натовп загув незадоволено.

— Та не я, не я, голово садова!.. Я — ніщо, можна сказать. Самі винуваті: ні в шахту, ні з рудника. Так же не можна, хлопці. Ну, от... ну, от... ба... я ж говорив вам. От і діждалися. Самі ж знаєте, які тепера часи... по голівці не погладять. Он, їдуть... здобрійте!..

З-за шахти справді виїхало десятка півтора козаків з рушницями за плечима, а з ними й справник. Натовп захвилювавсь і замовк. Хицун стояв на дзиґлику блідий, як стіна, але не ховавсь.

— Ну, що ж... розходитесь,— звернувсь він тремтячим голосом до шахтарів.— Нас чотирьох заарештують, та й по тому. Право-слово... а то справді...

Мовчання. Брязкіт зброї й пирскання коней. Надзиратель пішов назустріч справникові. Вершники під'їхали й спішились. Справник витяг якийсь папір і щось шукав очима в нім. Хвиля тяжкої тиші.

— А хто з вас Хицун?.. Ли-твинов... Захаренко... м-м... Туркин? — підвів він зрештою голову й оглянув поверх голов натовп.

— Я Хицун, пане справнику.

— Ти? — скинув на промовця гострий погляд справник.— Ну, от і чудесно: виходь сюди з рештою... з тими, що я назвав,— вас буде заарештовано, а ви — гайда по домівках!

Хицун зник у натовпі й хотів вийти, але його не пустили. Почулись викрики, погрози.

— Та ви не галасуйте,— холодно-спокійно промовив справник,— і робіть те, що вам звелено. Не жартувати ж я приїхав з вами... Ну, дак не дасте мені зробити те, що треба? Ні?.. Попереджаю, що силоміць зроблю. Розходитесь, вам говорю!..

Між шахтарями знявся страшенний гомін і ремство. Махали руками, лаялись, насувались усією масою на козаків, що стояли, держачи за поводи коней, спокійно посміхаючись. Попереду метушились дітлахи, а Сашко чомусь уявив собі, що саме в сю мить годиться підняти "хлак", і високо замаяла над головами ряба жіноча хустка.

Справник стенув плечима, повернувся й кивнув до приїжджих головою. Хицун в'юном вився поміж шахтарями, благав, умовляв... Нічого не помогло...

Хицуна з товаришами було заарештовано, і справник, давши наказ надзирателеві, поїхав разом з козаками.

Довго дививсь надзиратель, як виблискували на сонці дула рушниць, потім ухопивсь за голову й шепотів тремтячими губами:

— Я... я ж казав... Навіщо було не слухатись?.. Я ж казав...

Віддалік лежало скілька чоловік шахтарів, розкинувши руки, а трохи ближче, міцно стиснувши свій "хлак", широко розплющеними застиглими очима дивився в небо Сашко.

1913