— Не підходь!.. Не підходьте! — несамовито кричала Домаха, заховавшись за стіл і махаючи ножем поперед себе. Видко було, що вона мало що бачить, хоч1 і крутить божевільно білками очей на всі боки.— Не підступай! Заріжу!..
Та ніхто й не думав підступати. Ми навіть не рухалися, сидячи на солом'яниках. Жах потроху проходив, і його місце заступала свідомість того, що сталося, а в душі забренів той самий, досі не збагненний, мотив...
Тепера ми розуміли його, і відповідне до нього слово вдарило нам у мізок, одбилося в понурім погляді...
Домаха махала ножем, бігав по хаті Крячко, сіпаючи нас, то одного, то другого, ховався за двері хлопець, а ми сиділи, похнюпившись, і не дивилися один одному в вічі. Ми слухали, як молотом важким довбало нам мізок те слово:
— Сором!.. Сором!.. Сором!..
1911