«Верховина» Марко Черемшина

— На один день ще більше треба?

— А ви ж мені не обіцяли шовкову мантильку, як тільки мій Вальорко всадить до арешту премудрого Полонинчука молодого?

— Або я кажу, що не обіцяв?

— Ну, то коли буде?

— Як тілько буду у Львові, то викуплю своє слово, ніби то послідний наш інтерес?

— А я коли уздрю свої доляри?

— Най лишень ксьондз докінчуть то, що ми знаємо, та й доляри самі зайдуть у кишеню.

Їмості злегонька накивували, пальчиками на Зельмана і цікавилися, де він примістив нового війта.

— Як-то де?

— На мешкання!

— Як у мене, шість, покоїв порожніських із нудьги позіва-ють, то я мав би серце пана комісаря в хлопську хату пускати-?

— Честь вамgt; пане Зельман!

Війт усміхнувся іgt; здіймаючи капелюх перед Зельманом і перед панями, признавав, що Зельманові дійсно належиться честь у селі за його розум та за то, що знає всі хиби хлопів і їх злі вчинки, уміє підійти і вислідити злочинців і все йде на руку владі, яка без нього у тій. дикій і чужій гірській закутні була би безрадною-, як слабе око без окулярів.

Їмості допитувалися Зельмана, де буде сього вечора танцювати його жеиа, а Зельман божився, що не знає, бо перед двома неділями вислав свою жену до Маріенбаду, того самого дня, коли війт вислав свою жену до Криниці на купелі бо-ровінові.

— Ну, то ви заглянете до насг пане Зельман?

— Ого, я вже своє відтанцював, ми сеї ночі разом: з війтом маємо тяжку службу.

— Таж ви стільки багато полонин маєте і ще вам хочеться, при жандармерії служити?

— Полонини не мої, ласкаві пані, лиш божі, а їсти хочеться щодня — то. хто поста рає, як не моя голова?

— А ті глухі ліси на Кітелівці, то не ваші?

— Яка мені з них. користь? Ліс треба сто років кохати, а де ж я тілько, буду жити?

— А тартак не ваш?

— Тартак їсть дерево та й мене їсть*

— А ваш шинк нічого не приносить?

— Той нишк бере мені; житє. Хлопи, перепачковують собі нічма румунку через, ріку і не дивлються на мою коршму, а зеленюки— мають горівки стільки, що можуть у ній купатися, а ти, Зельмане, плати,, небоже, скарбові патент і податки і ловиь мухи, як який павук!

— Який же ви бідний, пане Зельман!

— Ласкаві пані насміваютьсяу а я. кленусь здоровлєм моєї жени, що завтра маю платити вексель на тисячу долярів, а звідки їх взяти?

Війт потверджував той Зельманів клопіт, а їмості крізь сміх бідкалися над Зельманозою скрутою і потішали його, що його голова і з-під землі роздобуде ще не одну тисячку доларів.

— До милого побачення, пане Зельман, і ви, пане комісар!

— Честь паням ласкавим, падаю до ніжок, найнижчий слуга!

Дід Орфенюк тріснув батогом, і коні побігли, а їмості проклинали Зельмана за тото, що тільки багатства має та й ще платнею конфідента не гордує і хотів би, щоби вони його із-за бідноти жалували.

Сонечко викупалося у ріці й сіло собі на горганах на смеречині, та й заглядало їмостям у личко попід парасольки, та й скоботало їх на голих грудях, та й ручках голих.

Смеречина шуміла легоньким шумом і нашіптувала їмостям, що сеї ночі буде їх любість обіймати і на ручках заколисувати і над личком лебедіти.

Верхи гір прижмурювали під сонцем свої великі очі і слідкували, куди Їмості їдуть такі веселі, та й усміхнені, та й красно убрані.

Віз клекотів під їмостями, як деревляний млин під лотоками.

Їмості кидають навперед себе з воза на дорогу довгі і крилаті тіні, які лучаться із тінню кінською і дідовою і граються над ліщинами та бучиною, як тоті птахи, що над дорогою мушку ловлять і перевертаються на сонячних проміннях.

їмостині думки також перевертаються і граються, вилітаючи далеко навперед воза і гуляючи на золотих нитках радощів і надії. їмості добули із своїх шовкових торбинок туалетне приладдя й стали примальовувати свої личка, та й свої устонька, та й свої брови, та й поправляти своє розкучеряв-лене волосся, а сонячні промені стали до їх дзеркальців заглядати й їм покривлюватись.

— Манусенько дорогенька, то вже Краснолісся зараз, а наші личка такі запорошені!

— Мабуть, ліпше було не маститись тим французьким кремом, був би порох так до нас не прилипав, Рузю!

Дід Орфенюк став допитуватись, де має попасати, а їмості відповіли, що коло дирекційної вілли у Красноліссю.

Та лиш їмості то сказали, а з-проміж соснових лісів із ма-гури вихилилася на дорогу і заглядає горда, висока палата, вся закосичена квітками та біло-червоними хоругвами, як тота дівка, що йде до шлюбу.

— Манусенько, онде вже дирекційна вілла!

— Ей, де ж би?

— Так, так, то вона сама,— притакував дід і радувався в душі, що зараз стане на попас.

— А ви вже там були, діду?

— Всередині ще не був, їмостечки файні, христінинові нема там ні доступу, ні потреби.

— Там всередині дуже гарно: є велика зала до танців, а навкруг неї спальні, та будуари, та їдальня, та купальня — такі, гей в казці.

— Шкода, шо така палата пусто стоїть,— зауважує дід Федір.

— Що вам біг дав, де ж вона пусто стоїть? Там прецінь відбуваються забави всіх злісних і зарядців, коли приїде панство із дирекції зі Львова на полювання,— там всі наші забави відбуваються, там пани з усіх гір аж від Чорногори з'їжджаються, та й бавляться, та й набуваються, аж душа радується, аж вся верховина здригається.

— Аз того кому користь?

— Ви, діду, не розумієте, що то є панська забава, і тому так нерозумно говорите.

— Аби-сте прожили, їмостечки гонорові!

Їмості хотіли розповісти дідові; яка є користь із забави, але перед ними розгримілися стріли, а з кедринової алеї, що веде від палати на дорогу, появилася громада панів і сперла коні. їмості сплеснули в долоні, а пани взяли їх на руки й із-садили з воза на землю та й віталися з ними, як браття із сестрами.

Злісний цілував комендантову в обі руці, та й рамена, та й кругленьку шийку, а так само обціловував професор панот —цеву їмость.

І радувалися, і цілувалися, і попід руки ловилися, та й до себе притискалися, до вілли ідучи.

Дідові приказали пани за собою їхати і на задньому подвір'ю за віллою станути та й тут ночувати, бо переднє подвір'я зайняли вже брички та вози злісних, та й зеленюків, та й навчителів, та й парубків-панотців,

Дід врадувався, що не буде дальше їхати, і швидко дав коням їсти.

На мармурових сходах заграла музика на привіт їмостям, а зеленюки стрілили знов двічі з крісів, щоби всі гори знали, яка у них честь їмостям падеться.

Панотцева їмость йойкнула, а навчитель засміявся із її переляку та й обіцював її, що буде добре бавитися.

— А може, мій старий почує та й приїде?

— Ні, Манусенько-серце, не приїде, бо він з комендантом бавиться сеї ночі у Орфенюка старого.

— А вони що там упантрили?

— Хочуть Орфенюкову невістку збаламутити та й із чорнобривим шандарем заручити.

— Здуріли?

— Ні, не здуріли, бо то Зельман тим усім кермує та й обіцяв їм одну полонину, а вони тую полонину своїм паням-доб-родійкам на іменини подарувати мають.

Комендантова зачула ту бесіду і хвалила Зельмана, що такий розумний і кождому уміє добра нагилити. І питалася, скільки тая полонина вартує, бо вона хоче собі восени нову кримку справити та й на м'ясниці у Варшаву поїхати. Учитель упевнював їмості, що тая полонина стане їм на кримку, і на золоту ляму, і на Варшаву. їмості сплеснули в долоні і просили учителя, щоби шукав їм купця на Орфенюкову полонину.

А злісний вхопив їмості за праву ручку і питав, скільки хочуть за ту полонину, бо він вже купця має. Їмості заправили по тисяч доларів, а злісний приплеснув рукою і казав вчителеві перетяти руки. Їмості підтанцьовували із радості.

Сумерк намагався разом з лиликами через вікна влетіти досередини вілли, але зеленюки метнулися і в одну мить розсипали снопи світла через усі вікна та й паням личка закрасили, груди підоймили, ніжки відслонили, ніздря розтворили, очі запалили.

Музика розігралася.

Зала розхвилювалася і розтанцювалася. Радість розсміялася. Ліси розспівалися, верхи у верховині розхиталися, ріками зорі розморгалися, долами роси розперлилися, норами звір розбудилася, дуплами птаха розшепотілася, хатами люди розстогналися...

Дід обійшов коні, повечеряв і через вікно з воза придивлявся танцям, а коли не міг розпізнати своїх їмостей серед кружляючих гологрудих пар,— закурив люльку і проганяв з очей дрімоту аж геть-геть поза північ. Коли коні полягали, приступили до воза три зеленюки і розпитували діда, чому не спить і скільки років мають його коні, а дід оправдувався, що через музику не може спати, а його коні ще молоденькі, лиш по одному зубкові поклали. Зеленюки хотіли почастувати діда горівкою, але дід їм подякував, а тоді вони вийняли дідові з уст люльку і подали папіроску, та ще й самі її дідові запалили і радили йому, щоби за віз і коні не боявся і спав собі, як дома, бо тут злісних, та зеленюків, та шандарів кождий боїться і ніхто дідові нічого не нарушить, а Їмості і так будуть гуляти до схід сонця, а відтак ще будуть спати і най дід собі дурно не збавляє ночі.

(Продовження на наступній сторінці)