«Верховина» Марко Черемшина

Читати онлайн оповідання Марка Черемшини «Верховина»

A- A+ A A1 A2 A3

— Задля твого учителя, того чорногривого любаса твого. Може, брешу, Маню?

— Аби тебе за твої слова біг здарував сином.

— Дай, біг, тобі також!

— А ніби чого ж ми туди їдемо?

— Ба і я так скажу!

І обі їмості допили вино та й обцілувалися та й, штурка-ючи діда в плечі, питалися, чи біруе ще танцювати.

Дід лиш ждав якої-небудь зачіпки, бо коли випив фляшку вина й оббіг гадками весь свій талан та й упевнювався, що внуки підростуть та й одружаться ще за його життя і стануть добрими наслідииками його і сина,— забаг дуже говорити з ким-небудь і вже надслухував, що їмості говорять, щоби десь вхопитись у бесіду з ними.

— Іноді чоловік ще такий легкий, що й'аркана пішов би!

— А тепер ви, діду, тяжкий чи легкий?

— Аді, видите, їмостечки, я діправди чуюся легким, але однако траба би мені ще зо три скрипці та й з десять флояр, аби я присів гайдука на підлозі.

— Ба хто в селі найліпше танцює?

— Є, є в нас по молодюкові, що у тій смучій війні світами бродили та й навчилися всєкої танцювати, але таки нема понад злісного та й понад учителя!

Їмості розсміялися й дивувалися очима, що дід підслухував їх бесіду.

— А моєму чоловікові ніби щось хибує?

— Пан комендант — аби здоров був — то файний пан, нівроку!

— А мій старий, діду, вам не вдався? _

— Най неволя христінинові не вдаєси, а панотець у нас на самім переді. Лиш село наше таке засмолене та неумиване, шо не розуміє, що такий чоловік вартує. Шо-сь це село наше тих панотців перепустило, але такого, єк цей — аби із своєю їмостею старості діждав,— то таки не було. Таку красну та мудру бесіду має, що варт пійти у церкву й послухати. Каже та проказує тогід на саму богородицю: "Дорогі та чесні па-рафіяне! Що я знаю, того ви не знаєте, а шо ви знаєте, того я не знаю, а чого я і ви не знаєте, то один біг знає!" Люди зумілиси і звертілиси, а панотець підносит угору свою реверенду та й каже: "Адіт, мої парафіяни, я лишень в сорочці і — не до вашого гонору кажучи — в поркиницях, а нага-виць нема та й кабату нема! Це,— каже,—лишень я знав, а ви цего не знали. А скілько грошей кождий з вас у ремени або в хустці при собі має, то лишень ви знаєте, а я не знаю. А скілько грошей ви скинете у скарбону і узбираєте для мене,— того ані я, ані ви не знаєте,— то лиш один пан біг знає!" Такої бесіди до прикладу нарід не затямив, і хто лиш мав деякий гріш при собі, кинув у скарбону, та й кажут, що тогди люди накрили дві сотці. Чи годен хто таке придумати, хоть би мав дві голови?

Їмості розреготалися над дідовим оповіданням, але одна-ко не позволили дідові закурити люльку, щоби їх не дусив дим із маркотки.

Дід протинав за то їмостям, що коли б сам панотець на возі, сидів, то позволив би йому курити, а їмості перечили дідові і питали його, звідки він то знає, коли ще не возив панотця?

— А на храм до Широкополя хто возив' нашого панотця, єк не я?

— Ви самого панотця везли чи з професоровою?

— Була й жінка учителя, але курити не боронила.

— А панотець були сумні чи веселі?

— Ей-гау ше й єкі веселі! Десь переймили нашої співанки та, вертаючи з храму, цілу дорогу співали, аж гори лунали.

— А ви тямите цю співанку, бадічку?

— Шос тємлю, а шос не тємлю, але екби я закурив, то пригадав би собі зараз.

Панотцева їмость просила діда, щоби курив зараз, і сама йому губку в люльці запалила.

Ледве дід люльки попахкав, а їмості вже до нього прискіпалися, щоби переповів їм тоту співанку, якої панотець співав, '3 храму вертаючи.

Дід став гумкотіти:

Сіда-ріда-дана, Не піду за Йвана, Але піду за Данила, Абих не робила!

— Цеї співав панотець, діду?

— Сохрань боже,— але екби я від цеї не зачав, то і тої не нагадав би, ану, погодіт крішку, а зараз мете чути:

Я сапала кукурудзки та й стяла фасольку — полюбила панотчика, купив парасольку!

— Цеї, бадічку?

— Ше ні, але зараз буде:

На тім боці при потоці вбив половик кашо, Тікав вчитель від попаді, загубив кресашо.

— Цеї, бадічку, цеї?

— Цеї співав панотець на весілю сестри навчителя, а з храму їдучи, нічма співав ше дрібнішої. Ану, чуйте:

Через греблю вода йде, Умий ноги, попаде! Ой я вмию в неділю, Бо ся попа надію!

— Ей, де ж би панотець співав такої поганої?

— їмостечкам це погана, а панотцеві була файна, цілу дорогу співали, а жінка вчителя реготалася та й голосом панотця підбечовувала.

— Тим кобилячим голосом?

— Знає його біс, чи кобилячим, чи єким!

— Та вона уміє лиш рзати, а не співати!

— Тогди, видко, добре горло помастила та й підспівувала май-май!

— А злісну, бадіку, возили-сте також? — питає ко-мендантова.

— Ой, тота не даст себе возити, тота скрізь верхом їде, гей улан.

— А вона краща від професорової?

— Не годен я, їмостечко, вам то уповісти, бо ні одної, ні другої краси я не мірив, та й не примірював, але пан комендант — аби здорові — то надопевне будуть знати.

— Ей, бадіку, ви знаєте, а не хочете сказати!

— Абих по тій правді діждав ще свої внуки подружити. Бо де ж я годен дугу на небі ізмірити, або цвіт у маю ізлічити, або верем'ячко в косовицю оком перездріти, а хоть ріку запашної ночі зорям із шиї здіймити?

— Видите, бадю, які ви недобрі?

— їмостечки молоденькі, такі-сте, гей зазулечки, миленькі, гей весна, красненькі, гей медок, солоденькі, а такі-сте невірненькі, що й мені, старому, слова не повірите й догану даєте!

Їмості топилися, як віск, від дідових слів та й від сонечка упрівали.

Поруч з гостинцем у яру бігла річка з каменя на камінь і ловила сонце, що купалося на її синім дні межи зеленою смеречиною.

— Ей, то ж то кортить мене скупатися, Рузю!

— А біжутерія і шовкова сукня — що?

— Овва!

— Та чи ти здуріла, Маню?

— Для чого, Рузю?

— Бо хто ж забагае купатися, коли на баль їде? Прецінь від води тіло стягається і синіє, а під очима виступають круги і на личку показуються курячі лапки. Фе, Маню!

— А я однако пішла б зараз та й скупала б ся!

— Видко, що ти з села, а не з міста!

— А ти не з села, Рузю?

— Але у моїм селі є дідич, а у твоїм самі хлопи, та й тому ти така дика.

— То правда, шо я у дідичів не служила, так як ти, Рузю, але до того доктора, де я була, приходили різні пани, ше більші, як дідич.

— П-с-т! дикунко, най дід не чує!

Напротивко на скруті гостинця вибігла згорда, неначе прямо із ліса, бричка і високі сиві коні в золоченій упряжі, а за бричкою підбігав візок, людей повен.

— Ба хто то їде, Рузю?

— Не пізнаєш? То Зельманові коні, от і він сам сидить у бричці із своєю рудою бородою, а біля нього то присланий новий війт щось йому розповідає.

— А у візок ззаду кого він наметав стільки?

— Божка його знає!

— Вже нас пізнав Зельман, вже кланяється, вже спер коні, ану, станьте й ви, діду!

З брички зсунувся, як бочівка, грубенький Зельман у білому порохівнику, з-під котрого шкірився до сонця грубий золотий ланцух. За ним зіскочив червонолиций війт у чорному кабаті, з течкою актів під пахвою.

— Дзінь добрий пані комендантовій та й вам, пані ксєндзова!

— А, то наш пан Зельман!

— Тепер можу паням лиш погратулювати!

— Є чого, пане Зельман?

— Баль буде першої кляси!

— А музика яка?

— Першої кляси!

— А дансери будуть?

— Ще паням треба казати?

— Но, прецінь!

— Ваші да;нсери вже там є.

— Ов, без нічого?

— Чому без нічого? Я везу паням довгі золоті ковтки з брильянтами. Прошу відобрати і зараз заложите, бо мені пан злісний і пан професор вимикали б бороду, коли б цих ковтків ще нині не побачили.

— А то що за пани у візку так тиснуться, гей оселедці?

— То друга кляса — музиканти!

— А ви куда їх везете.

— Вони так їдуть трохи у село, хочуть свіжим повітрям віддихнути і, може, трохи заграють.

— Кому ж?

— То вже є друга кляса.

— Може, злісній?

— Може бути.

— Може, і професоровій?

— Чого пані питають, коли все знають?

— А у кого ж то буде тота забава другої кляси?

— Може, у мене, може, у лісничівці, а може, навіть у господаря.

— У котрого ж?

Зельман справив рукою на діда Федора, який скористав з перестанку і оббирав шум з коней та й обганяв муху.

— А то звідки взялась ворона у клітці?

— Бо там є молода невістка, нівроку!

— Та й мій старий там буде?

— Не знаю, ласкава пані!

— А може, і мій старий там буде?

— Не знаю, ласкава пані ксєндзова!

— А хто ж казав музику привезти?

— Можуть пані бути спокійні, коли я тим всім кермую.

— Ну, прецінь!

— То будуть заручини чорнобривого панича із тою багацькою невісткою.

— А що ще нового, лане Зельман?

(Продовження на наступній сторінці)