«Село вигибає» Марко Черемшина

Читати онлайн оповідання Марка Черемшини «Село вигибає»

A- A+ A A1 A2 A3

— Аді, били раз коло разу, лиш гев та гев! Люди гадали, що вони лиш ліси виломлюют, та й не тікали. А звір у село штрик, штрик! А гармати єк не заруют, єк не загевкают просто на село, на хати люцкі. А хати єк не пронирнут в землю! Такі гєли, такі вибоїни, хоть возом обертай! Змаржини слід не лишивси, не то з людей! Три дні піхали гармати село, єк ступов. А моя неня післала мене до чюркала водиці. А я несу воду та чую: грим! Дивлюси, а нашої хати вже нема. Я кличу: "Нене!" А коло мене на землі рука. Прибігают дєдя з царинки та пізнают, що то ненина рука. Та йка користь з того, що дєдя лишилиси. Прийшла чорна бола та й потєла дєдю так само, єк тепер твоєго. А я лежєла та й виштрикла із смерти так, єк вуйна, на свою біду. Аді, вуйна виріжєют мене водно проти козаків, абих їх до трупарні принаджувала, аби хліба давали. А в тій гаврі, де ваша хата була, я шукала Кіци або хоть єї обручки, а твої дєдя покійні посміхнулися та й казали: "У гробі живих не шукай, небого!"

Чорновусий козак слухав бабиного і дівочого оповідання і все притакував:

— Да, да, то Брусілов здорово наступав, от молодєц Брусілов! — Розказував, як Брусілов барабанив під Рарачем, як його "дика" дивізія зненападу перескочила через Волощину і прорвала неприятельський фронт і як він у бігу відобрав австрійському жовнірові сей кріс з багнетом, який мав його проколоти, а який він ще й досі носить на пам'ятку. Показував той кріс бабі і остерігав, щоби його не доторкалася, бо набій не вистрілений, а баба відпекувалася стрільби і, справляючи на стелю рукою, виявляла, що солдати з фронту під Чорногорою утікають і до трупарні повертають та лишають свої кріси, а вона ховає їх на подрі, та вже стільки напряталося, що стеля вгинається, і вона рада би їх продати за хлібець божий.

Козак чудувався, але прирікав бабі лишити муки і цукру, коли йому якийсь кріс вдасться.

Анничка кінчила Петрові новини оповідати:

— А Лєшієвому Іванови гармати урвали ноги, та й єго взєли до шпиталю. А єк привезли без ніг із Косова, то він дивитси на гори та й каже "Ци я черепашка, ци червачок марний, шо вже не буду горами ходити?" — та єк не уфатит від солдата пушку, єк не поцілит себе у саму герланку! Та й лежит онде на цвинтари коло мого дєді під берізков білов.

Петро докинув, що з Лєпшієвим Іваном разом парубочив, а Анничка повістувала дальше:

— А Василя Федуневого задавили наші на дубі коло каплиці, бо він їм виніс коновку молока, а вони казали, шо він шпігун. А Василь опівночі сідає на дуба і грає в сопівку дойни. А вуйна кажут, шо тот дуб усхне від Василевого туску.

Баба уложила війтове тіло на зеленій смеречині і жалувала, що Петро не видить, як його дєдя лежить гарно. Але війтову одежину сховала мовчки у бочку і кліпала на Анничку, аби нічо про одежину Петрові не говорила.

Козак узяв сокиру, пилу і рискаль та й, передавши стрільбу в руки Петрові, вийшов на цвинтар.

Анничка нагадувала, як Кіца визирала Петра з-під сонечка та й у ворожки за нього розпитувала, а ворожка казала, що Петрові падеться жолудь. А Кіца казала, що то куля, і плакала, та рвала в лісі квітки, і несла до церкви, та клала на Петровім вівтарі.

Баба хвалилася, що біда навчила її також ворожити і вона знає, що Петрові падеться клотічка.

Анничка хотіла дізнатися докладніше про ту клотічку, а баба відкликала її набік і пояснювала:

— Таже видиш, що він сліпий, а сліпцунови шо найбільше треба, єк не палиці? Коли бт я його дозимувала, а навесні лиш покладу при дорозі — та не переїмо того хліба, шо люди намечут!

Петро спер голову на стрільбу і чинився, що бабиної бесіди не чує.

Анничка кривила своє смагляве личко і божилася, що Петро хліба просити не буде, хоть би мав і загинути з голоду, а баба називала її дурною і казала, що вона сліпака не буде питати, а виведе на сонце і лишить при дорозі, бо сліпий має слухати видючого, коли хоче жити.

Анничка почула в собі коло Петра більше безпеки, і перечила бабі та відповідала, що світ ще не видів, аби багацькі сини улицями простягали руки, а тоді баба лютилася і голосно сердилася:

— Ей-га! шо ми за кнєзь великий! А ти не виділа, йких богачів наші на гаджюгах завадили! А ти де була, єк богачів з села на шибеницю гнали! А шибеничька май ліпша від старецкого бука? Таже то трета зима у війні сходит, а на хліб нема кому робити!

Плеснула Петра по плечу і скаржилася, що Анничка корить її словами.

Петро підняв голову і заговорив, гей спросоння:

— Не варта жити сліпому, абих так здоров, що не варта!

З-над війтової голови рвався промінчик свічки до Петрового лиця, кружляв на ньому, і нагле затремтів, наче збоявся, та й блід, і утікав швидко на цвітучі двома чічками Анничині очі.

Анничка, вдивлюючися в Петрове лице, крикнула:

— Ой, єкий же ти страшний, Петре!

— Страшний, саняку, бо очей не має. Генде в хаті вибий вікна, то пуду дає — не то шо очі у христінина, — вступилася баба.

На Петровому лиці виступали мали круглі рум'янці, як п'ятна червоні, і, тремтячи, більшали, як брижжі на воді.

— Аді, вуйко війт покійник не такі страшні, єк ти, Петре, — не виходила з дива Анничка.

Петро краяв себе жалем, як хліб острим ножем:

— О, тепер я тобі дєкую, камрате, шо-с не раїв сліпому домів вертати, але-с радив з мосту у ріку штрикати.

"Бо таке життє — одна чорна нічка. А тота нічка закрила гори, закрила полонини й зелені ліси.

Най не кортит ті на верхи ногов ступити, лісами ходити.

Най не забагаєси тобі ні дєді, ні нені, ні любої душки, ні села свого!

Ти хотів дома найти собі друге сонце!

А воно утекло від тебе!

А воно згасло, єк твій світ погас!..

Ану, видовбай вірлу очі, чи не тарахне собов у скалу кремінистику?

Ану, вирви оленеві очі, чи не скочит у яр на пресподне?

Бо коли ти став червачком, то ти до глини належний, ти порошок на дорозі.

Та же ти, мой, убив свого дєдю своїми темними каглами!

Таже ти, сліпаку, людям пуду даєш!

А ти чого пішов за тугов, єк пес за слідом газди?

Йди-ко ти, небоже, за дєдем за мандри!

Бігай живко!.."

Підкликав сам себе і приподрював стрижену голову над цівкою козацької стрільби.

Посягнув вдолину за язичок, і кріс луснув крізь його голову. Бризнула кров на стелю, ударив гук в стіни, впав Петро на землю. Верглася баба, закаменіла Анничка, і здригнулася трупарня.

І смерть перелетіла чорними крильми з дєді на синове лице.

Отік легкий вітрець подув мигом по трупарні.

То Петрова душа летіла у село подивитися та побанувати.

Але схопилася з вугла дєдева душа, і її подогонила, та й завернула на зелене смеріччя, аби селом не смутилася, аби не з'їдалася.

До трупарні вбіг козак, питаючи, хто вистрілив. А коли уздрів на землі Петра і кріс верх нього, зараз відгадав і закляв всю жовнірську долю. А коли його умістив коло дєді, баба збувалася страху і, сховавши мантлю в бочку, подивляла:

— Єк файно лежут на смеріччю дєдя і син, ручки навхрест!

А відтак розкрила жовтий малай, а козак добув біло фляшку, і вечеряли смачно, та й кликали Анничку.

Але Анничка: ні та й ні.

А як козак поздоровкався з бабою фляшкою по шестому разі, тоді уступала з баби дубова твердість і вона жалувала і мерлих, і тих бадіків, що коло вмерлих закутані лежали. Розповідала козакові, які то завижні газди, а козак був зобашний, коли баба взяла з-перед нього фляшку і пустилася частувати газдів. Підходила і припрошувала:

— Ану-ко, скорнєйси, куме, та покушєй цеї чемериці, а подєкуєш мені та й цему газді з далекої України.

— Ану, загрій душу! Ану, отвори рот і потєгни разок!

Куми не відзивалися, а баба прогортала їм з очей чупер і шукала життя рукою, але що тільки дотулилася їх тихому й не видному сконові.

А коли дійшла до Кіф'яка мудрого, випустила з руки фляшку і, сплеснувши в долоні, жалібно скаржилася козакові.

— Ото, бадю, село гет вигибає!

А перед Анничкою баба зумівалася:

— Хоть іди горі, хоть іди долі, то з усего села лиш ми дві живі, бо я тото не рахую, шо світами бродит! Таки, бігме, село вигибає!..