«Село вигибає» Марко Черемшина

Читати онлайн оповідання Марка Черемшини «Село вигибає»

A- A+ A A1 A2 A3

Баба клялася, що вона не наважилася на війтову відумерщину, але тільки вііз щирості радить йому відказати свій талан такому, що варта, аби відтак за його працю не грузили йому гріб тоті, що не варта. А гадками собі думала, що війтові смерть на бровах сидить і так само, як дякові та іншим газдам, улекшила його болу лиш на короткий час, аби міг розпрощатися з білим світом і талан передати.

— Ти собі, черевачу, свеї, а смерть свеї! А твій рід вимер, а талан куда? Абих прем лиш за слугу тобі була, то я твоєї землі варта!

Підійшла до голої дівчини і шепотом вмовлювала:

— Ти чюла, Анничько, єк війт здавав на мене свої лази, свій талан, свою мізерію?

Анничка притакувала бабі, рада, що відпочинок має.

Баба уломила букатку жовтого малаю і передала Анничці, приговорюючи:

— Чому ти, дівко, не їш, лиш ростеш, єк я, заввишки? Набирай, небого, тіла, аби ті газда на талан забрав!

Анничка обернулася до вікна і, закривши лице ліжником, їла з долоні малай, аби ніхто не видів, що вона голодна.

Надворі заскомлів війтів пес і гейби вітався.

Анничка глипнула на дорогу, вергла з себе ліжник і одним скоком була в дверях, повістуючи, що козаки ідуть.

І вибігла голісінька.

Баба веселіла і докладалу у піч ріща, аби козаки ватру виділи, аби загрівалися, і добріли, та трупарникам харчів давали.

Підложила сіна дякові під голову, аби відразу мерця видко було, аби козаки смерть виділи.

І міркувала.

"Буду їх просити, аби дівку вбрали, аби харчів лишили, аби дєка поховали та й аби бабі чобітки здарували. Але не буду їм навпростец казати, лиш буду до цих трупів говорити, най козаки чуют, най здогадуютси".

Ватра в печі літала по хаті, як мотиль білий.

Здибаючися із смертю над головами бадіків, здригалася і ховалася у бабиних голубих очах, як у теплицях глибоких.

Війт пронир в гадках, а баба надслухала, коли Анничка введе в хату козаків багатих.

Війтів пес дає знати, що йдуть, бо б'є ногами в двері, і знов підбігає, і скомлить весело, та ласиться, тільки що не говорить.

Відчиняються двері. Вбігає Анничка, як смерічка, інеєм заморожена.

— Ану, вгадайте, вуйно, хто йде до нас?

— Бо хто би, єк не кучмарі?

— І кучмар, і ще хтось!

Баба зирк у двері.

Високий як ясінь, козак веде жовніра до хати, попід пахи тримаючи.

Війтів пес скаче жовнірові на груди, твар йому лиже, під ноги лягає.

Козак здоровкає бабу і питається, чи його добре справили до старости.

Баба відрікає, що тут трупарня, а козак вказує рукою на жовніра і питається баби, чи пізнає свого неприятеля?

Баба вдивлюється в твар жовніра і не пізнає його, а Анничка передоганяє бабу:

— Вуйно, таж це вуйків Петро!

— Котрого вуйка?

— Аді, війтів Петро!

— Варе? Таже у Петра був хід май-май, був розмах в руках, був цвіт у лици, була буйність, а це — жовтий лист на крушині.

— Самий він, — припечатав жовнір, а козак посміхнувся, на Анничку споглядаючи.

— Це я тебе, синку, мала сама розпізнати, коли тебе рідний дєдя не пізнає.

— Рідний дєдя? А де ж мій дєдя? — питав жовнір голосом, що великої згуби шукає.

Війт, що дотепер запер був дух у собі, і проникав очима жовніра, та пантеличився, і завертав свої гадки від жовнірового лиця, розпізнав свого сина по голосі акуратно і, зібравши всю силу, підоймався із мерви. Але лежа держала його гаками і не пускала. Рвався, сіпався і кидався, як на грані, але сила норовилася, як би під строму скалу. Видобував з грудей замерзаючі слова і кликав:

— А йди ж ста, Петре!

Син стрепенувся, як би від грому, і скочив до дєді. Але не доскочив. Станув як серед води і шукав руками:

— Дєдику мій рідний, де ви!

Війтові лице перекривилося з болю, а очі завірилися. Вхопив за руку сина, як потопаючий ловить берег.

Син хилився і цілував дєдеві руки.

А дєдя досягав синові лице руками, брав його в долоні, тримав перед собою, як своє переболене серце, і заревів, наче біль бардою перерубував:

— А ти де дів очі, Пе-тре?

І, як оком моргнути, війт замовк і повалився на свою постіль, гей перепилений явір, а син шукав його руками і оправдовувався, що свої очі лишив тісареві під Раранчем (тепер село Рідківці, Новоселицького району, Чернівецької області. У цій місцевості в червні 1916 року відбулися кровополитні бої між російською та австрійською арміями. Австрійська армія, в якій служили й українці-галичани, зазнала тут великих втрат).

Не збануйте, дєдику, як на мене, що-сми прйшов ід вам сліпцем темним, невидючим, аби вас відозвати.

Не думкуте, не тускуйте, ручок собі не ломіт, серця не з'їдайте!

Не видивлюйте собі старих очей у мої дві темні тварі!

Не гидуйте таким лицем дуплавим, таким старчуком вічним!

Бо я щєсливий у бога, що-сми ваші слова почув, шо ваші ручки цулую!

Але не смію у вас запитати, через яку неволю ви тут, дєдику, а не у своїй хаті, межи своїм родом, на своїй постелі?

Але буду у вас розпитувати, мій дєдику медіний, що болит вас дуже, що вам недогода, єка ваша лежя?

Та дайте ручку, дєдю, най си ї нацулую, най наобедую!..

Дєдя не відзивався, а жаль розпирав трупарню.

— Дайте ручку, дєдю!

Умішалася баба і прихилилася до війта душі надслухати: — Пішло йому на бідку, тіло — один синець студений, твар трумнєва, дість того, шо смерть 'го потєла, та й решта! А ти, Петре, не вбивайся журов, не греби собі глину, бо, аді, твій дєдик через страждунок пожив смерти.

Петро приклянув і цілував дєдеві ніжки, дєдеві ручки та й затулював дєдеві очі:

Дєдю мій прогніваний, дєлю переболений, дєдю жєлісливий!

Дєдю перемучений, перетруджений!

Прогнівив я вас своєв темностев, своїми дуплами.

Утопила-с си у жєлю великім, моя радосте найбільша, моя любосте, моя жєлобо, моя щьиросте, моя свєтосте...

... Розсипався і пропадом пропадав Петро за своїм дєдем, аж луна била в стіни. Крижувався, давився смутком і відходив від пам'яті. Микав собі чупер стрижений, по голові себе лускав, глушив хату ревом.

Опадами сходив з розуму.

А відтак схопився і раптом обмінився. Отік замкнув своє серце залізним замком, отік колодою прикинув смуток, отік застигав у тузі. Отік вітрець здунув з нього біль великий. Просив козака, аби не відходив і аби поміг для дєді гріб викопати. Козак безпечив його, що лишається на ніч та викопає війтові гріб і зробить домовиную. А вуйну просив Петро, аби пішла попа і дяка на похорон стокмити та й аби до паламаря повернула, бо ще в по душі дєдеві не дзвонено.

— Ей-га, — дивувалася баба, — ти, саняку, не знаєш, шо попа ще передтогід взєли паничі до Телєргофу (концентраційний табір в Австрії для українського населення Галичини, яке запідозрювалося у шпигунстві на користь царської Росії), а гармати церкву і дзвіницю спалили і всю маржину і попадю вбили.Куда ти взєвси? Я тільки мир без попа поховала, шо гай! А дєк дежит озде в трупарни, та нема кому яму викопати. А паламар у у відорщі погибна цу болу чорну. А ти гадаєш, що піп тут закрутивси? Ніби тут є кому відправу робити, ніби є куди опроважєти? Таже це все село тутечки! Як це колодє повигибає, та й селу конєц. А з трупарні до гробу єкі опроводи? З-під смеречини та гайда в глину.

Баба забрала дякові свічку і перенесла її до голів війта.

— Ой, я тобі файний поставничок засвітила, куме, аби-с лєжев файно!

Голосила над сим мерцем приязно, та приповідала укладно, і дякувала йому красними словами за то, що мав на її мозіль тяму і відказав їй лаз в Погарі.

Радувалася, що Петро то все чує і не противиться. А коли почула, що козак займеться похороном війта, прискочила 'д ньому і забагала:

— Аби деревище було писане, аби гріб був багацький! А ти, Анничько, внеси смеречини, най війт лежит на зеленій фої!

Анничка просила бабу пошепки, аби єї дозволила убрати сорочку та й корушинку, бо їйстид голій перед Петром.

Баба гійкала на дівчину, що вона перед сліпцем стидається, а Петро скинув сиву мантлю і просив дівчину, аби вгорнулася.

Баба добула з бочки сорочку і корушину, і кинула дівчині в лице.

Анничка вибігла надвір і лиш на нозі обкрутилася, а вже вернула убрана.

Баба жалувала, що Петро не видить, як дуже виросла Анничка і, як дуже вона подібна до його покіниці Кіци, сестри своєї.

Петро поспитав, коли його Кіца померла, а баба розповіла йому, як у літі дуріла в селі битва, як гармати село розторощили, і спалили, та його подругу і неню в хаті роздавили, і пощіку не лишили.

Анничка ближилася ід Петрові і доповідала йому те, що її найдужче обходило:

(Продовження на наступній сторінці)