— Ворожить він... те волосся варить в якімось зіллі, тай на вогонь кидає зілля... То як хоче, аби того чоловіка донесли живим, то варить поволи, а як ні, то того кликаного так хопить і так скоро несе, так розбиває, що донесе його мертвим... Раз прийшло двох подорожних і впросилися на ніч до одної молодиці. А вона була чарівниця, аж чоловік від неї втік світами. Переночували ті подорожні, а молодиця запалила вогонь на припічку і приставила якесь горнятко. А то був тато з сином — мандрували кудись. Старий чоловік, бувалий дивиться, а та молодиця все щось шепче, все щось до горнятка докидає... все шепче... Зараз догадався. Молодиця до сіний, а він під двері й дивиться. А вона вам взяла скопець, присіла під терлицю, завісила на неї якусь шмату і церкає вам, як корову. Старий нічого, лиш ліг знов на своє місце і лежить. Аж слухає, а горнятко зачинає кипіти помалу, тай все шепоче так поволеньки: Пс.тре! Пе...тре! Пе... тре! А старий каже до сина: Ану, Іване (чи як там), присунь до вогню горня... побачиш, що з того буде. Син пересунув та ще угликами обгорнув. А воно вам зачинає вже добре кипіти та кличе що раз швидше: Петре! Петре! а далі Петре... тре... тре... тре! Як вам ся счинить вихор, як не жбухне тим кликаним Петром у двері, аж на смерть його забило. А тоді молодиця, як не зайойкає, та з мітлою до хати! Подорожні ледви відхрестилися та з душею втекли...
— Бодай ти так з носом був, як то правда! — каже Сеньо.
, — Чому неправда? ото раз? А мій дідо раз орав у полі. Надійшла така чорна хмара, як ніч. Він дивиться, а в хмарі чоловік летить... А мій дід тоді полуднував, тай як держав ніж у руці, зачав запихати його в землю, але дуже поволеньки. Втикає він той ніж в землю а той чоловік, що раз нище й нище, та як ніж уліз по самі черенки, той чоловік гоп на землю! Посидів трохи, зів кусок хліба, а далі каже: Пусти мене чоловіче добрий, бо така мене нудьга бере, що трохи не згину... мені одна дівка таке зробила, що я її покинув, дарма, що в десяте царство пішов... І дід став поволеньки витягати ніж, а той чоловік усе в гору, тай в гору і полетів з хмарою...
— Де ти, Максиме, навчився так гладко брехати?
— Та як я брешу? Той ніж ще мій батько мав, поки йому не вкрали в Самборі на торзі.
А тимчасом сонце жарило і просушувало тонко розстелене сіно. Над вечером згромадили його і зложили в одну велику копицю. Парубки привели коний, що забігли аж до Вибулова, і стали ладитись до дому.
Міхаліна страх яка була неспокійна за хлопця підчас тої бурі. Михась не міг її заспокоїти.
— Не бійся! — говорив він жінці.— Сеньо не дасть йому загинути...
Тож Міхаліна страх втішилася, коли Юзьо вернувся. Вибігла до нього аж до воза і стала цілувати та пестити.
— Що, Юзуню, дуже налякався? а здоровий ти?
— Нічого мені, мамо, не сталося... я й не змок; трохи лиш ноги покалічив від бадилля.
Міхаліна намастила синові посідані та покалічені ноги несоленим маслом і поклала його спати.
— Зле робиш, Міхаліно, що хлопця так розпещуєш,— сказав до неї Михась.— Трохи вивітрив з двірського повітря, а ти знов усе псуєш...
Юзьо, ведений твердою рукою батька, привик, згодом до всего: Навчився господарської роботи, о скільки вона відповідала його вікові, набрав у всему вправи, привик до холоду й спеки і освоївся з цілим домашним окружениям. Знався з челядю, влюбився в казки, котрі вони розказували і було йому добре.
До одного лиш Юзьо не міг вложитися: з шля-хотськими своїми ровесниками не міг якось освоїтись і жити як другі. Могло це вийти з того, що до Закуття, до того шляхотського гнізда, було далеко, а може ще давні його дворацькі спомини не давали йому наломити себе до того простого життя, яким жили закуттянські шляхотські хлопці. А здається одно й друге склалося на те, що Юзьо виростав осторонь, від своїх ровесників. Та ще його мама, вихована в тім самім гнізді, що й він заступала йому а бодай нагадувала колишнє минуле — і це йому вистарчало. Юзьо вдоволився своїми полома-ними іграшками, а на одинокого свого товариша вибрав молодшого Стефаня. Стефаньо видів в своїм братчику висшу людину і в усім його слухав. Юзеві було з тим вигідно, бо не натрафляв в своїм товаришу забави ніякого спротиву.
Треба признати, що поведения Михася супроти сина було уміле і тактовне. Михась не забув на те, що Юзьо стане колись багатим хліборобом-шляхтичем, не буде потребувати тяжкої роботи робити, але повинен на всім розумітись, а в потребі вміти таки самому зробити. Тому то Михась заставляв Юзя придивлятися пильно до всего, усе називав по властивим іменні. Юзьо міг бавитися у вільний час, як йому було до вподоби, але мусів рано вставати, наглядати, що робиться в стайні, на
гумні, як молотиться, пильнувати, щоби худоба мала на час їсти, щоби молотільники добре вибивали колоски і не полишали зерна, щоби не розтрясали сіна, щоби всюди був порядок. Юзьо під наглядом батька вів господарські записки всіх приходів і видатків, вів метрику телят, лошат і безрог, реєстр слуг, і таке інше, так, що кожної хвилі міг знайти, чого було треба. Юзьо дуже любив маму, батька теж, зі слугами поводився по дружньому і всі бу-либи за ним у вогонь пішли. Решту вчився Юзьо з власної охоти. Знав кожну річ назвати по йменні, знав її господарське призначення. Сам пробував усе робити. Навчився і ціпом бити, з чого молотільники були дуже раді, бо за той час, як Юзьо ціпом бавився, вони могли собі спочити. Не зра-зився хлопець тим, що першого разу луснув себе по чолі, аж йому гуля виступила і мама приклала зимної води. А вже найцікавіший був Юзьо до коней. Вони теж знали його добре, бо неодин шматок хліба, неодну жменю пшениці чи жита зїли з його руки. Коли Юзьо показався в стайні, всі іржали до нього і натягали свої гарні голови, дивились розумними очима, начеб хотіли спитатися: "ану, покажи, що маєш під полою?" Особливе малі лошатка любили Юзя і бігали за ним, як песики, аж до хати за ним заходили, з чого Юзьо і Стефаньо дуже раділи, а Михась йно підсміхався під вусом. Лошатка вважали Юзя либонь своїм ровесником... Юзьо заходив свобідно між коні і жадне на нього й не захмурилось. Старі кобили позволяли йому бавитись з маленькими лошатками, та коли яке пручалося і виривалося йому з рук, то зараз стара щось до нього заіржала, начеб хотіла сказати: "то наш Юзьо... він тобі нічого злого не зробить..." Бувало зимою замкнуть парубки браму і пустять коней на обору. Усе тут скаче попіддиравши хвости і не
10 "'"gt;-' 257
дасться нікому взяти в руки; одного Юзя слухають і біжать за його голосом. Щоби коні не застоювались, проганяли їх зімою до Дністра поїти. Юзьо не поминув ніколи такої нагоди. Для нього сідлали коня і він їхав за парубками — та не видержав, щоби не по-герцювати на коні по широких оболоннях. Йому товаришував Стефаньо, як йно не був на той час в школі.
Юзьо перемінився до невпізнання. Лице втратило давну паперову краску, обгоріло сонцем і за-румянілось, виповнилося, по давних синіх підковах попід очі і сліду не стало. Хлопець підріс і набрав сили. Михась дуже радів, дивлячись на ту переміну свойого випещеного сина.
* * *
Минуло так кілька літ і Юзьо виріс на парубка. За той час стільки лише змінилося, що стара тітка і баба Стефаниха повмірали. На Михасевій батьківщині сидів Федьо. У нього було вже пятеро дітий: три хлопці і дві дівчині. Другого з черги сина, Яся, давав Федьо до Самбора до школи; Ясьо ходив уже до гімназії.
Юзьо не часто показувався в Закуттю, найбільше підчас вакацій, коли Ясьо вертався до дому, відвідував Юзьо загороду стрия Федя. Сюди сходилися студенти з цілого Закуття (було їх вісім); з ними товаришував Юзьо. Хоч він не дорівнював їм знанням, то однак задля його маєтку і задля того, що він не зовсім утратив двірську огладу, вони радо приймали його в свій гурток. Але Юзьо не мав вакацій; він мусів пильнувати господарства, та лише в неділю і свята міг забігти до своїх товаришів. В такі дні вертався до дому пізно. Михась не боронив того
Юзеві, бо через то — на його думку — Юзьо міг ліпше освоїтися з шляхтою...
Юзьо не хотів носити давних збираних позаду капот. Йому шив мандруючий кравець жид капоти на зразок сурдутів з двома гузиками позаду. Не носив також шапки на завісах, лиш звичайну смушкову, літом кашкет, при роботі, а в свято кайстро-вий капелюх. Тілько і було признаки шляхетського одягу на нім, що чоботи з холявами. Носив півко-шульки, підвязані краваткою.
В такім товаристві перебував Юзьо вакації. В іншій порі в Закутті ніхто його не бачив. Але такий молодий, та до того богатий чоловік, з котрого, як мовляли люди, аж капало сороківцями, мусів знайти собі товариство, яке вважав для себе відповідним. Давних двірських часів все ще не забував. За таким товариством оглядався і серед сурдутів, та польської мови вважав своє властиве місце. Звернув свою увагу на двори. Але, розуміється, жаден з сусідів дідичів не вважав Юзя рівним собі, а Юзьо був амбітний, щоби пхатися там, де би його не приймили, або нерадо його виділи. Він вирішив, що хочби не в дворі, так бодай біля двора, і став приязнитися з двірськими офіціялістами.
Насамперед познакомився Юзьо через синів пишневецького економа з старим Кручинським. Той познайомив його дальше і Юзьо не стямився, як вліз знов в дворацький світ. Що неділі їздив куди інде і всюди були йому дуже раді, особливо там, де були молоді панночки. Юзьо бував у жондців, економів, горальників, лісничих, і всюди в проміні двох миль від Пишновець. Всюди забавлявся добре, навчився гарно танцювати, надскакував паннам і знав говорити їм чемности.
Про це все знала Михаліна, перед котрою Юзьо не мав тайни, і тішилася його досягненням, раділа,
10"
259
(Продовження на наступній сторінці)