Молодий Корнієнко, що прислухався до тої ради старшин, переживав тепер дивні почування. Його душа була роздвоєна. Радів душею, коли почув від старшини, щоб далі не йти, бо ось вернеться до любого Чигирина, до коханої дівчини, ось його мрії і задушевні бажання здійсняться. А тут воля гетьмана була інша. І ця воля була теж, по його думці, щоб Польщу знищити дотла і раз на все забезпечити Україну від споконвічного ворога. Він вірив у великий розум гетьмана. Того вимагає добро України. Тому треба свої задушевні мрії покласти у другу чергу і щасливий мент відложити на пізніше. Йому приходило не раз на думку випроситись у Чигирин, бодай на часок. Тепер здавалось йому це гріхом втікати від роботи, коли й гетьман, і батьківщина його праці так пильно потребує.
З такою твердою думкою він пішов до роботи. Якраз перед тим поручив йому гетьман скомпонувати дипломатичне письмо до семигородського князя.
Йому було пильно поговорити з гетьманом, а тепер траплялася нагода, як принесе письмо.
Справився дуже швидко і пішов до гетьмана, якого застав самого.
— А чого тобі, Олексію?
— Приношу листа до семигородського князя, не знаю, чи вийшов до ладу,— він подав письмо гетьманові.
Гетьман сів при столі і став читати.
— Ти дуже спішивсь, а не було чого. Ми ще два дні будемо тут, а потому йдемо далі.
Олексій осмілився:
Не знати, батьку , коли ми на Україну... у Чигирин вернемо?
Тобі спішно? Ага... вже до Катрусі козака тягне...— гетьман погрозив пальцем Олексієві,— та коли тобі так дуже забаглось, то я можу тебе пустити...
Олексій спаленів. Йому стало соромно, що з таким вихопився.
— Ні, пане гетьмане, я би такого не пережив. Коли вітчизна мене потребує, то треба усе інше поставити в другу чергу...
Лице гетьмана проясніло.
Добре, хлопче, за це хвалю. Мені також спочити б, а я не смію того зробити, бо проґавив би слушний час. Здається, що ми довго не забаримось. Треба ще трохи панів налякати, потім виберуть короля такого, як нам треба, а тоді помиримось, і ми поможемо йому взяти панів-короленят у руки...
Мені здається, батьку, що хоч би й найкращого короля вибрали, то мусить присягти на пакта, а тоді матиме пов'язані руки, як кожний інший. Вже хіба не буде кращого і прихильнішого до нас, як покійний Владислав, та й він нічого не міг зробити.
Тепер не так буде. При виборі Владислава Польщі нічого не загрожувало ззовні. Тепер пани мене бояться і тепер мусять послухати і мого голосу... З нинішньої ради я два рази радий: раз тому, що я ближче стоятиму Варшави і то не з абияким військом і мій голос і там пани почують, а друге тому, що татари вступляться з України і народ буде безпечний від грабунків. Ти подумай, чи був би я в силі вдержати військо при мені, якби розійшлась вістка, що орда розбрелась по Україні і грабує? Усе б мені з рук вихопилось...
— Таки, пане гетьмане, виявилось, що ми без татар могли б обійтись.
— Ти мені вже про це говорив, говорили мені про це й деякі старшини, та я все кажу,, що ви всі помиляєтесь. Під Пилявцями ми побідили без татар. А знаєш, що й тепер ми мали могутнього союзника, сильнішого від татар. Тим нашим союзником була дурнота панів, їх гордість, маловаження противника і безголов'я поляків, що аж трьох нетямучих гетьманів наставили. Той союзник помагав нам і на Жовтих Водах, і під Корсунем, але це непевний союзник, і з ним пактів робити не можна, бо він принагідний. Коли б не так, то, може б, ми і побідили, але це було б нас дорожче коштувало. А друге, чому нам татар треба, то те, щоб мати одного ворога менше. Розправимося з ляхами, тоді й татар ми присмиримо, як будуть фиркатись, і зробимо їх нестрашними.
За два дні потім рушило козацьке військо на столицю Червоної Русі — Львів. Права колона під командою полковника Головацького пішла на Броди, ліва, під рукою самого гетьмана, йшла на Залізці, Золочів, Глиняни. Головацький забрав з собою загони черні і татар.
Броди мали сильно укріплений замок, власність Конец-польського, чигиринського старости, з котрим Хмельницький мав свої порахунки. Його там уже не було. Скинувши селянську свитину, в якій втікав з-під Пилявців, поїхав далі, а в Бродах полишив Осінського з недобитками німецьких драгунів. Всі гадали, що Хмельницький помститься на його майні за свої кривди, що Хмельницький видав Головацькому наказ не оставити каменя на камені. Осінський вспів зібрати трохи шляхти, узброїв двісті міщан і загадав боронитись доостанку. Саме місто Броди остало без ніякої оборони. Козаки увійшли в місто і, на превелике диво усіх, не робили ніякої шкоди, нікого не чіпали. Лише для придобрення татар зажадали видачі тих полонених татар, котрих привів сюди ще покійний гетьман Конецпольський Станіслав.
Ті татари були в замку, і Осінський дуже радо на це пристав. Та, лиш що татар випустили за мури, Головацький пішов далі. А Хмельницький пішов у Збараж, зайняв його без опору, забрав звідсіля ЗО гармат і всю зброю, яку тут знайшов. Поза тим не було Збаражеві жодної шкоди. Збаражани не могли вийти з дива, що Хмельницький пощадив найлютішого свого ворога Вишневенького. Дивувалися тому і його старшини. Хмельницький толку вав їм:
— Не хочу, ццотг світ говорив, що я веду війну задля особистої помсти, бо я не Ярема.
Від самих Пилявців гетьман не стрічав жодного поважного опору. Як лиш вийшов із Збаража, донесли йому роз'їзди, що якесь значніше військо наближається.
— То, певно, хтось з тих ватаг,. що до Заславського тяглись, та спізнились. Ну, гаразд, ми з ними зараз упораємось. Розбили голову, розіб'ємо і хвіст. Ану-ко, пане обозний, піди їм назустріч з твоїми переяславцями та зроби лад.
Чорнота зібрав зараз свій полк і пішов назустріч незвіс-ному ворогові, а поки що гетьман задержався на місці.
Тривало вже чимало часу, а з того боку не чути було стрілів, а навпаки,доходили до обозу якісь веселі вигуки. А згодом вертає Чорнота в товаристві якогось знатного шляхтича.
— От без одного стрілу піймали ворога,— каже Чорнота, під'їжджаючи до гетьмана.
Шляхтич, що приїхав з Чорнотою, каже до гетьмана:
Не пізнав мене, бачу, Богдане... Та чи не обидив я вашої гетьманської вельможності. Hnoores mutant mores Колись ми були товаришами, і я кликав тебе Богданом, а ти мене Юрком... Тепер ти гетьман, а я бездомний скиталець.
Невже ж Юрко Немирич?!.
Він сам.
Мій друже, товаришу гарної безжурної омолодості, як же давно ми не бачились, звідкіля тебе сюди вітер завіяв?
Гетьман став Немирича обнімати.
— Поки.тобі розкажу усе докладно, накажи, гетьмане, мене і моїх людей нагодувати, бо ми дуже зголодніли. Не день та не два скитаємося манівцями, щоб на якого свата не натрапити, усі припаси минулися. Чи нас приймеш, сиріток, під свою руку, чи проженеш, а їсти таки накажи нам дати.
Гетьман розпорядив зараз, що треба, а Немирича взяв у свою квартиру. Тут його і нагодували. Тоді він став розказувати:
— Знати тобі, гетьмане, що я покинув католицтво і перейшов до аріян. Православним я не був ніколи, бо православна церква мене не манила. А вже католицтво стало мені осоружне і не підходило до душі. Як я втік
Hnoores mutant mores (дат.) — почесті зміняють звичаї.
'З України перед загонами черні, я поїхав у Варшаву. Я хотів там виказати наглядно., що коли пани українці не поступляться, не змінять свого поступовання супроти своїх підданців і православних* то, Польща пропаде. Я це говорив у соймі, а там, замість,мене вислухати та вирозу-міти мої резони, мене висміяли та поглумились, накинулися на мою віру, назвали єретиком і таки закричали мене. Ти подумай! Я говорю їм про такі важні речі, як salus геі риЬІісае, а вони мені теревенять про віру. Єзуїти зачеми-ричили всі уми в Польщі. Та на тім не кінець. Сказали мені, що мене не будуть в соймі терпіти, бо я не католик. Що ж мені було робити? Хіба лизатись панам, як це Кисіль робить? Це противиться моїй честі. Тому я рішився вертати на Україну і пристати до православних, бо я не католик і з католиками мені не по дорозі. Ось я прийшов сюди з моєю ватагою і прошу тебе прийняти мене під свою руку. Хочу Україні вірно служити.
— Радо тебе приймаю, бо я знаю, що ти щирий, нелукавий чоловік.
III
ТРИВОГА
У Львові тривога. Налітають щораз страшніші вісті про татар. Татарська повінь розливається щораз ширше довкруги Львова, а він, сердешний, стоїть, мов незахищений курник, і не бачить-для себе нізвідки порятунку. Один замок на високій горі Лева стоїть над містом, мов гордий півень над гуртком наляканих курок. Та невелика з нього користь. На замку води нема, тому він все стоїть пустий. Ніхто там довший час без води не видержить. А для города він дуже небезпечний, бо коли в ньому засяде ворог, якому за воду не буде важко, то за кілька годин розіб'є цілий город гарматою в дрізки.
За недобрими вістками могли львів'яни переконатися навіч про велич того нещастя, яке їм загрожувало.
З Високого замку далекий вигляд. Там збираються міщани, а на вид того, що можуть побачити, аж кров у жилах леденіє. Ніччю видно в різних місцях великі заграви, а в днину можна бачити, як сунуть по землі чорною плахтою татарські загони. Начеб чорна хмара впала на землю і, гонена вітром, наближається шораз ближче, розривається на менші клубки, рочб;" ься у різні сторони, то знову збирається вкупу. А то лиш що татар не видно. Козацьке військо ще не наспіло. Чи устоїться та мала лушпинка, котра гордо столицею Червоної Русі зветься, проти такої сили?
(Продовження на наступній сторінці)