— Ви, панове, хіба дурману наїлись, що таке говорите. Вибиратимете короля аж тоді, як козацька хуртовина перейде усю Річ Посполиту. Вам, бачу, любіша ваша шляхетська вольность, ніж добро отчизни. Я вам скажу словами нашого поета:
Nowa, przypôwiesé sobie polak kupi, Ze і przed szkoda і po szkodzie glupi2.
Геть з ним! Хам! Купчик, буде нас розуму вчити, порубати його! — ревіла шляхта. І не знати, що було би з ним сталося,, та міщани обступили Кушевича живим муром, а до того на кляшторнім подвір'ю зчинився великий крик:
Зрадник! Шизматик, козацький шпиг! Бийте його!
1 Misera contrebuens plebs (лат.) — бідний плебс, що завжди
виплачує контрибуції. *
2 Нову пословицю купить собі поляк,
що й перед шкодою і по шкоді дурак (пол.).
Усі повиходили на подвір'я. Там били і шарпали якогось чоловіка. І тепер та роз'ярена на шляхту міщанська юрба кинулася теж на нещасну жертву. Пізнали у ньому русина. Його справді післали сюди підслухати, про що поляки будуть говорити та радитиу чи часом не прирадять чого на їх загибель.
Його били, шарпали, топтали ногами, поки душа з нього не вийшла.
Та ще й тоді не перестали знущатися, поки з трупа не зробилась понівечена маса з поламаними ребрами та розбитим черепом. Лиця не можна було пізнати.
Даремне силкувалися поважніші міщани вговорити їх перепинити таке звірство.
А як наситили міщани свою лють, то стали знову вигукувати проти шляхти і відгрожуватись. Тоді вмішалося духовенство, а міщани справді так оставали під його впливом, що й тепер послухалися і, хоч невдоволені, розійшлись.
— Чого нам від шляхти сподіватись? Побачите, що коли прийде нам скрутна година, то шляхта покине нас і оставить на леду. Краще ми самі подумаймо, як нам наш город обороняти.
Зійшлися знову райці на ратуші і вирішили покликати всі цехи, видати їм зброю і розставити їх на валах, куди й гармати треба буде витягти. Такі розпорядки заспокоїли міщан. Вирішили ще позамикати всі входи у город з виїмком Галицької брами. Буде легша контроля над тими, що в город приходять, щоб не дісталися сюди зрадники. А головна річ, щоб добре пильнувати в городі шизматиків, а так само на городецькім передмістю і на Святоюрській горі.
А тим часом Миколу Остророга вибрано на соймі у Варшаві одним із трьох гетьманів, і він якраз виряджав своє військо зі Львова під Глиняни. Військо виглядало дуже поважно і гарно. Було багато вдягнене і добре узброєне. їхала кіннота на добрих конях, в блискучих панцирах і шоломах, з довгими списами, на яких маяли хоруговки, що аж очі хапало, марширувала чужинецька піхота, аж земля дудоніла.
Міщанам це військо дуже подобалось:
— Таке військо не може не побідити...
На хлопство такого війська навіть шкода... досить послати псярів з канчуками...
А знаєте, що князь Ярема Вишневецький розбив цю галастру за Дністром у порох?
Хто таке говорив?
Я сам чув нині на казанню у єзуїтів...
Славно! Ми горою..
Може, ми тільки непотрібно лякаємось? Наше військо не допустить сюди Хмельницького.
І мені так здається... То одно мені не подобається, що аж трьох рейментарів вибрали над військом, повинен бути один, а добрий...
А як є трьох добрих, то ще ліпше, бо що три голови, то не одна.
Так гуторили між собою самопевні міщани, дивлячись на пишне військо Остророга, котрого супроводжували під ГЛпиняни з великими парадами.
Вістка про побіду Вишневенького розійшлася блискавкою по городу. Потім прийшла друга, що Вишневенький здобув Немирів і люто покарав немирівців за бунт.
— Так їм треба! Таке б і нашим шизматикам, а тоді ми були би зовсім безпечні... Бо без зради, панове, нема такої сили, котра б наші вали і мури здобула. Та ще на тих валах як стане наше узброєне міщанство, як заревуть гармати, то Хмельницький не знатиме, кудою втікати...— так говорив якийсь ремісник, а всі йому притакували...
Та стільки було усієї радості. Тепер налітали щораз поганіші вісті. Говорено, що Хмельницький вже рушив з великим військом, що загони Кривоноса розлилися по усій Україні, грабують, палять, мордують, що козаки здобули Полонне, а сам Вишневецький уступає перед переважаючими силами. А що найбільше бентежило міщан, то те, що коронне військо, яке збирається під Глинянами, грабує й нищить околицю, не щадячи навіть тих сіл, що під Львовом були власністю города і львівського арцибіскупа.
Незабаром вернув до Львова львівський староста Єро-ним Синявський, якого Тугай-бей під Корсунем звільнив на слово. Він був очевидцем того сорому, якого дізнало польське військо, і знав багато подробиць з того погрому. Усю вину цього нещастя приписував незгоді обох гетьманів, які безупинно сварилися й робили собі напівперек. А найстрашніше для поляків було те, що всі українці, котрі служили у польському війську, перейшли на бік Хмельницького.
Тепер Синявський перебрав оборону Львова на себе силою свого уряду. Приказав складати гроші на поправу укріплень і на вербунок наемного війська. Та хоч гроші напливали, він ні з одним, ні з другим не спішився. Чого ж було спішитись, коли Хмельницький ще за горами та ріками і не зараз надійде. Це міщанам було не в смак, стали ремствувати. Вони дають охоче свою кривавицю, а з цього нічого не виходить. Хіба пан староста жде, аж Хмельницький появиться під мурами?
Синявський для заспокоєння міщан зібрав 200 драгунів, а більш нічого. Тоді міщани звернулися з проханням до королевича Карла, щоб він лишив для оборони Львова трохи свого війська, та він того не послухав, забрав усе своє військо і покинув Львів...
Серед такого загального подразнення і непевності минув час аж до вересня. Чергувалися вісті добрі з лихими, а всі прибільшені, і викликали серед польського і жидівського населення відповідний настрій. Найменша побіда над хлопством викликала істеричну радість: благодар-ственні богослужения, молебні і погрози в сторону православних. Але таких добрих вісток приходило щораз менше, а згодом налітали щораз поганіші. Від них знову все тривожилось. Ніхто не знав, що сталося з коронним військом, яке з-під Глинянів повели на Україну три гетьмани. Дехто потішався тим, що не було що доносити, поки ті три гетьмани не приборкають хлопства. Але одна вістка не ворожила нічого доброго. Від утікачів з України довідалися міщани, що хлопське повстання поширюється вже й по Волині й Поліссю, а навіть і в Галичині народ ворушиться, особливо на Покутті, де отаманує якийсь Височан. Це були вістуни великої хуртовини, яка може усю Польщу вивернути гори дном.
День 26 вересня 1648 р. запав глибоко в пам'яті львів'ян...
Ще було дуже рано. Накрапав рясний осінній дощ. Брами були ще позамикані, як під валами з'явились якісь нуждарі обдерті, що сливе ногами волікли. За ними воліклися безладні купи оборванців. Дехто слабший не міг устояти на ногах, лягав під муром.
Усі просили, щоб їх, Бога ради, пустити у город.
— Що ви за люди і чого тут шукаєте?
— Хіба нас не пізнаєте? — каже один.— Ми ті самі славні лицарі, в блискучій зброї, що недавно зі Львова на Україну виходили, а тепер ледве з життям вертаємо...— і він став страшно плакать.
Стражники не знали, що з ними робити, чи безпечно таких оборванців у город пускати? Зараз дали знати старшині. Старшину, що зараз прийшов, аж морозом пройняло, побачивши таку картину.
Довкруги воріт лежали обдерті, виснажені, мов кістяки, люди. Одні лежали, начеб без душі, другі перев'язували свої рани брудними шматами, помагаючи собі при тім зубами, інші знову зв'язували чим попало стряпки своєї одежі, а ще інші збирали дещо по землі, чим би можна поживитись. Усі були заболочені, з запалими у голову очима, з почорнілими, запеклими губами. Дехто таки заснув на мокрій землі.
— Хто ви? — питає старшина.
— Лицарі з-під Пилявше, пане старший, ми недобитки коронного війська. Його вже нема. Таких, як ми, може, прийде ще сюди трохи, та небагато, бо по дорозі вибили їх козаки і татари...
— Єзус, Марія! Що сталось?
— Так нами командували баби-нездари, славні три гетьмани-рейментарі, трястя їх матері. З тих недобитків не буде вам користі, бо на сам оклик "Татари йдуть!" — сховаються у мишачу діру або зі страху повмирають.
— Нещастя! Що ж тепер буде?
— А те буде, що нині-завтра стане під мурами Львова Хмельницький з своїм великим військом.
Старшина наказав відчинити ворота і впустити їх у город. Декого вели попідруки, а інших таки несли на руках.
Стрзшна вістка розійшлася зараз по городу. Задзвонили у дзвони по костьолах — і львів'яне висипались на вулиці. А тут побачили страшну картину. У декому пізнали недавнього лицаря в блискучій зброї на баскому коні.
З того можна було догадатись страшної дійсності. По вулицях лунала вістка, передавана з уст до уст, що татари вже недалеко. Усі втратили голову і не знали, що робити. Зараз заповнились усі костьоли жіноцтвом, стариками і дітьми. Тих брали з собою матері, вони безгрішні, немовлята найкраще умолять господа небесного о поміч проти цього великого нещастя. Один Бог зможе цю небезпеку від них відвернути.
Дзвонять дзвони, гудуть органи, гомонить розпучливий спів: "Кіріє елєйсон!" А це все мішається з істеричним плачем жіноцтва та дітей, з глибокими зітханнями старців, котрі завидують тим, що вже повмирали і не будуть цього неминучого бачити. Жіноцтво, мов божевільне, з розплетеним волоссям, з розхристаними грудьми паде ниць на зимний кам'яний поміст і благає господа о порятунок.
З костьолів виходять процесії, дзвонять малі дзвіночки, ксьондзи несуть святі дари.
(Продовження на наступній сторінці)