І ця непохитність врятувала українську народність того часу у Львові від загибелі.
Міщанство кинулося до купецтва і промислу. В купецтві взяло воно гору над купецтвом вірменським і жидівським своєю солідністю, а своєю працьовитістю і пильністю не далося випередити німецьким промисловцям. Через це міщанство багатіло, а живучи в добробуті, було захоронене від відступництва. Лишок населення, що не міг серед мурів міста поміститися, виходив на розлогі передмістя і тут займався огородництвом, садівництвом, пасікою або дрібним ремеслом.
Ставропігійське братство по силі свого статуту удержувало школу, шпиталь, дім убогих і друкарню. Багатші давали бідноті працю в своїх підприємствах. Серед таких обставин не змогла Польща викликати антагонізму між багатими і бідними, не могла їх здеморалізувати і на латинство перетягти...
Таким застав Львів пам'ятний рік 1648.
З великою радістю приймали православні міщани у тім році налітаючі з України вісті, наче подих недалекої весни з далекого чарівного краю. Всі надіялися чогось кращого. Спогади про давні княжі часи ще жили тоді між ними. Може, ті козаки, котрі там далеко за волю б'ються з тим самим, що й наш, ворогом, і для нас виборюють волю? Таке питання ставив собі кожен, бажав собі цього, мов спасіння душі. Як би воно було гарно зажити знову на своїй батьківщині давнім вільним життям і прогнати клятих наїзників, що не дають жити...
Кожна така вістка зі сходу, котра лякала і-бентежила поляків і жидову, наповняла радісним бажанням та надією православних міщан. Ті вісті були для православних благовіщенням; полякам і жидам здавалися вони грохотом далекого грому, що віщує недалеку бурю. У Львові не почували вони себе певними, православних вважали вони за людей зрадливих, котрі, як лиш наблизиться козацька хуртовина, кинуться на них, переб'ють всіх ущент. Того вони більше лякались, ніж самого Хмельницького та його козаків ураз з татарами. Православні, як лише Хмельницький стане під мурами города, відчинять йому ворота, а тоді станеться те саме, що на Україні робиться: різня поляків і жидів.
Вони пильно підглядали за тим, що роблять православні за тим залізним обручем, котрий їх окружав.
Але поза цей обруч не могло чуже око заглянути, бо православні були обережні. Тому-то пішла їм у поміч фантазія і наклепи на безвинних людей, а за" тим пішли труси, арешти, допити, навіть при помочі тортур.
Але ось приїздить посланець від коронного гетьмана Миколи Потоцького з звісткою про розгром польського війська на Жовтих Водах. Услід за тим приходить друга, ще страшніша,— про розгром усього війська і полон гетьманців під Корсунем. Настав нечуваний переполох, а він змагався ще й тим, що до Львова стали напливати цілі ватаги втікачів з України. Ті втікачі ще прибільшува-' ли страхіття оповіданнями про велич козацького і .татарського війська і про звірства хлопського переможця над поконанимй поляками і жидами.
— Те саме й нам буде,— лунало скрізь по городі.— Ми пропали.
Те саме пророчило духовенство з амвона, накликаючи вірних до молитви і покути.
Львівський арцибіскуп Красновський запорядив додаткові молитви та процесії по городі.
Вони виходили в один час з усіх костьолів та кляшторів, перехрещувались у городі, спричиняли замішання. Лунали побожні співи, що мішалися в один могутній гомін... А з тими співами та молитвами мішалися прокльони, визови та погрози у бік православних, начебто вони були причиною того, що зі сходу наближається страшна хуртовина.
Під таку пору небезпечно було православним показуватися на вулиці. Такого смільчака стрічали поганою лайкою, прокльонами, а то й побоями.
Так само правилося молебні по жидівських синагогах з великим вайкотінням і зовнішніми ознаками розпуки.
У ратуші збиралися райці і радили безнастанно про оборону города.
— Ворог ще далеко, і нема перед ним страху,— говорив один із райців,— але нам більше боятися ворога внутрішнього Від зовнішнього оборонять нас каші певні г..-,ри, а з тім скритим ворогом не знати, що нам робити. Ши :мо..і. — • v шани дишать на нас злобою і зрадою і ждуть лише хвилі, коли б на нас кинутись. Є певні докази на те, що вони вже тепер сходяться ніччю по церквах, по пивницях і змовляються, лагодять зброю, порох, кулі та гострять ножі на нашу шию.
Коли вже райця так говорить на раді, то цьому уже, мабуть, правда...
Ці слова понеслися з ратуші на вулиці поміж поспільство, і воно повірило, не розпитуючи за тими "певними" доказами.
ч І знову прийшла в поміч безглузда і невідповідальна фантазія, що русини змовились одної ночі вирізати всіх поляків і жидів, ще заки Хмельницький наспіє. Крилата вістка перелетіла городом, набираючи на свої крильця щораз нові додатки, перелетіла через мури на передмістя і дооколичні села, і кожен у це повірив. Говорено, що одну польську сім'ю таки в хаті вимордовано, а другий знову присягався, що бачив, як уночі виносили попи з Успенської церкви зброю і роздавали між православних.
Настали труси і арешти, допити навіть при помочі тортур, і не один не видержав таких мук і говорив те, що йому веліли признати. Жертвою такого наклепу впав руський міщанин Васько Георг, котрий доставляв для польського війська зброю. Обвинуватили його, що він доставляє зброю і Хмельницькому теж. За те прислав йому Хмельницький багато грошей у просі. Зроблено у нього трус і справді забрано багато його грошей, а його самого запроторено в тюрму. З тяжкою бідою і за великого хабара його випустили, щасливо, що з цілими ребрами.
Владика при Святоюрській церкві Желіборський, людина дуже лояльна, стояв осторонь від усього національного українського життя. Йому теж не обійшлося без напасті, його теж підозрівали за зносини з Хмельницьким, його теж трусили.
Православні опинилися в дуже скрутнім становищі. З дому виходили переодягнені і то задніми дверима. Мерців хоронили вночі без дзвонів і світла. Дзвонити взагалі не було вільно, бо поляки і жиди боялися того як умовленого з ворогом знаку, хоч про ворога ще й чутки не було. Щоднини роздавали між себе православні знаки і гасла, бо без цього ніхто дверей не відчиняв.
Тепер прийшлося подумати над тим, як захистити себе перед напастю і врятувати своє життя. Бо з усіх боків —доходили до них погрози, що всіх православних треба вибити впень — і аж тоді Львів буде безпечний. .-• Усю туоботу і опіку над православною громадою перебрало на себе Ставропігійське братство. Старшина братства скликав наради по церквах, при заслонених щільно вікнах, по льохах та магазинах. Усі наради йшли коло того, як оберегти себе від напасті; про бунт ніхто не думав. Міщани були надто лояльними людьми, любили свій город і свої домівки, щоб ризикувати. Вони знали, що самі нічого не вдіють, а можуть за нерозважний крок заплатити життям і майном та ще й свою сім'ю наразити...
У Львові було під той час багато польської шляхти, що збиралася на соймик до Судової Вишні. Звідти мали післати депутатів на конвокаційний сойм у Варшаву. За шість неділь пізніше мав відбутися вибір короля. Так приписувала польська конституція.
Тоді вибився на перше місце поміж шляхтою коронний підчащий Микола Остроріг, людина на той час освічена і добрий промовець. Порадившись з арцибіскупом Крас-новським, він таки хотів, щоб соймик відбувся у Львові. Зійшлася шляхта у францисканському костьолі.
На цей соймик покликано і міщан, та не з причини вибору короля, бо це вважала шляхта виключно своїм привілеєм, а лише тому, щоби споцукати міщанство складати гроші на оборону Львова перед недалеким ворогом. Лише про це вільно було міщанам говорити. Цю точку поділили на три часті: 1) укріплення города; 2) вербунок наемного війська; 3) збірка грошей на ці дві цілі.
Міщани домагалися, щоби гроші на оборону Львова були їм від Польщі звернені, бо оборона Львова—то справа не лиш його мешканців, але й усієї Речі Посполитої. Пани обіцяли згадати про це на соймі і такою млявою обіцянкою мусили міщани вдоволитися.
Зараз вирішили наложити на міщан податок, котрого шляхта не має платити, бо вона платить уже податок крові, служачи у війську. Вже з того самого міщани не були вдоволені. Та вони ще більше схвилювались, коли по вирішенню тої точки шляхта, що мала тепер радити над вибором короля, випросила міщан із місця нарад. .
Міщани говорили:
Хіба ж вибраний король не буде й нашим королем? Тепер, як ойчизна в небезпеці, повинні бути всі горожани покликані не лише до складання грошей, але й до ради над вибором короля.
Так не може бути, панове,— говорив золотоустий Остроріг,— конституція на це не дозволяє, а ми не маємо права її зміняти, хіба сойм.
— А в соймі та сама шляхта, і вона теж конституції в користь міщан не змінить, значиться, що міщанство не виборе собі ніколи права повного горожанства і вічно остаме misera contrebuens plebs l,— говорили на перегони обижейі міщани.
Тоді встав міщанин Кушевич і говорив:
— А чи, панове, не подумаєте про те, щоби супроти важності хвилі, коли отчизна в небезпеці, скоротити ті безглузді формальності і зараз на соймі конвокаційнім гїеревести вибір короля? За шість тижнів від того хтозна, що може статися...
Тоді иляхта його закричала:
— Мовчи, вашець! Не маєш права промовляти... не твоє, а шляхетське діло і право, а коли, вашець, того не знаєш, то пояснюється тобі, що так постановляє конституція, що аж за шість тижнів "по конвокаційнім соймі вибирається короля або аж тоді буде переведений вибір, коли здавимо хлопський бунт...
Міщани обурилися на таку зневагу їх речника, підняли його на руках вгору, і він говорив:
(Продовження на наступній сторінці)