Як Корнієнко сказав це Виговському, той стиснув кріп-ко його руку.
Відтепер віддаю усі мої сили на службу козацтву, свому народові і своїй церкві.
Тепер я поміщу, вашмосць, деінде. Ваші товариші не повинні знати, що з вашмосцем станеться.
Виговський пішов зараз до полонених: — Прощавайте, вашмосці, мене забирають звідсіля..,
— Чому, куди?
— Не знаю. Такий наказ прийшов від пана Хмельницького.
А що буде з нами?
І цього не знаю.
Пани затривожились. Чого доброго, Хмельницький віддасть їх під козацький суд, а то для них — неминуча смерть.
Корнієнко примістив Виговського в домі Хмельницького, хоч додав йому сторожу...
Онацький розставив своїх міліціянтів на шляху від Білої Церква Вони мали заздалегідь звістити, як гетьман наблизиться.
Як надбіг козак з вісткою, що гетьман наближається, вдарили по церквах у всі дзвони. Народ покинув роботу і біг у город. Хіба недужі та немічні старці остали дома, а то й малих діток брали матері на руки, щоб подивилися на свого козацького гетьмана.
Із церкви виходили попи в ризах, несли коругви. Серпанка виступив з цілою радою, держачи на срібному підносі хліб-сіль. У старого дрижали руки і голос, як заговорив до гетьмана:
— Спасибі, пане гетьмане, що не забув у своїй славі на твоїх приятелів — чигиринців та загостив до нас. Ти наш душею й тілом. Одним повітрям ми віддихали, в одній церкві богу молилися за гаразд і кращу долю нашої; віками томленої бідної України. Ми, чигиринці, вітаємо тебе щирим серцем і радісною сльозою. Хай почате так славно тобою діло довершиться, як зачалось. Жий нам, пане гетьмане, много літ на добро і спасіння України, нашої церкви і народу!
Зараз заспівав хор: "Сей день, его же сотвори, господь, возрадуємся і возвеселимся в онь". А на замку гримнули гармати.
Хмельницький, сидячи на коні, підніс вгору булаву. Усе затихло.
Чигиринці! — говорив гетьман грімким голосом.— Брати мої рідні! Як то господь у своїй премудрості запорядив. Недавно ще у тім" Чигирині гонили за мною ляхи, мов за скаженою собакою, замикали в тюрму і лагодились мене погубити. А сьогодні я виїжджаю до того дорогого моєму серцю Чигирина, як побідник над тими самими моїми ворогами. За це хай буде Всевишньому господеві наша сердечна дяка, честь і слава! При його помочі осягнули ми дві важні побіди. Ляхи розбиті, а їх гетьмани, що йшли розбити серце козацького тіла, Запорозьку Січ, мандрують тепер у сирівцях у Крим. А тут, у Чигирині, де ляхи так розпаніли, що нам і просвітку не було, тепер і духу панського не чути. Є в' бозі надія, що незадовго буде так по всій Україні. Проженемо панів зжидовою і єзуїтами, виметемо ненависну унію і запануємо в своїй хаті своїм життям.
Амінь! — гукнув народ. На замку знову озвалися гармати. Похід рушив у город і попрямував до домика Хмельницького. Тут Хмельницький розпрощався з тим-и, що його супроводжували.
Годі описати, з яким почуванням переступав поріг свого дому недавній утікач, .ізгой, скиталець.
. Йому настрічу вийшла стара няня Горпина. Вона плакала на радощах.
— Чи можна мені старій обняти гетьманську голову та поблагословити старечими руками мого пестунчика Богдана?
— Можна, няню, можна,— каже гетьман зворушеним голосом, цілуючи її, в руку.— Для тебе, няню, остану я все тим самим Богданком, котрого ти колись колисала та пісеньок йому співала...
Старушка обняла його голову й пригорнула до своїх грудей.
— Мій соколе, моє сонце ясне, от якого щастя .я діждала на старості літ.
Козацька старшина дивилася залюбки на цю щиру любов. їх суворі лиця зворушилися до сліз..;
Хмельницький запросив у хату козацьку старшину, Серпанку і благочинного, а звертаючись до народу, говорив:
— Чигиринці! Я б запросив вас усіх, та бачите самі, що у моїй домівці місця для усіх мало. Але завтра на замку у старостинських покоях великий бенкет буде. Приходьте,
прошу, усі, не цурайтесь хліба-солі. Просимо, панове, за стіл, от бачите, що добра няня усе приладила. А де ж Олексій, няню?
На замку бранців пильнує. Його мало коли тут видати, навіть до своєї дівчини не забіжить...
Ого! Вже й дівчину знайшов? А то гультяй, дам я йому,— жартував Гетьман.
Благочинний поглянув на Серпанку.
— Степане,— каже до свого чури,— ану побіжи на замок, хай тут зараз Корнієнко прийде, чей же за той час бранці не втечуть...
Богдан з нянею стали гостей частувати та припрошувати.
— Повеселімся, брати,— каже Богдан,— нашою побідою. Доброго дістали пани прочухана, аж у Варшаві заболіло...
А тим часом у кімнатці Тимоша сидів Виговський під сторожею. Йому невільно було навіть у вікно подивитись. Він чув веселий гомін і оклики і знав, що то, певно, Хмельницький приїхав.
Прийшов і Корнієнко:
— Пане гетьмане! Бранці, яких мені передали пильнувати, живі і здорові.
— Ходи сюди, хлопче, хай тебе обійму та поцілую.
Хотів я усею душею повітати тебе, батьку,— та служба мені не дала. У такій метушні могли бранці легко втекти.
Добре, сину, що в тебе служба на першому місці, за те хвалю. Та тут на тебе, небоже, жолоби заносять, зачуваю, що ти дівчатам голови завертаєш, що воно таке?
Олексій спаленів, мов рак.
То таке діло, пане гетьмане,— каже Серпанка,— цей твій похресник заходив до мене в хату, ще як попереднього разу тут був. А в мене є дочка-одиначка, Катруся. Вони полюбилися чесно, а я радий, що такого зятя мені Бог пошле, коли не погордите, бо Олексій вам начеб рідний.
Як ти, пане голово, не цурався мого похресника тоді, як я був скитальцем, то я не смію цуратися тебе, як я став старшим над усім низовим лицарством. А тебе, Олексію, за це хвалю, що ти вибрав собі найкращу дівчину в цілому Чигирині... А свати вже були?
— Ми ждали на пана гетьмана...
— Добре! Посватаємо славно, як прадідний звичай велить.
Олексій поцілував гетьмана в руку.
Пане гетьмане, я переступив твій наказ і одного бранця, Івана Виговського, про котрого я писав, відлучив від тамтих і держу його під сторожею таки у цій домівці.
Давай його сюди зараз.
За хвилю стояв Виговський перед Хмельницьким у подертому контуші, так, як його піймали на Жовтих Водах.
Здоров, вашмосць,— каже Хмельницький, простягаючи до нього руку.— Як вашмосці тут жилось?
Спасибі, пане гетьмане, жилось мені добре. Усе було, чого душа забажала, опріч волі. Цей молодий козак поводився з нами, як не можна краще. Не зробив сорому нашій Могилянській академії.
Сідай, вашмосць, і гостися з нами. Про наше діло поговоримо потім. У Крим ти не поїдеш, бо я тебе у Тугай-бея викуплю.
Поздоровляю тебе, пане гетьмане, з побідою і сердечно дякую, що не даси мене татарам на поталу.
Тим вартніше твоє повітання, що воно для тебе болюче...
Ні, я тепер радію з того. За час моєї неволі я багато передумав і надумавсь інакше. Ваша побіда — то побіда мого народу і моєї церкви над гнобителями. Отож вона і моя побіда. Хочу, як ваша милость на це згодиться, піти до вас у службу душею і тілом.
Дуже радо приймаю, вашмосць, пане Виговський. Твоя мудра голова не раз стане нам у пригоді. Панове старшино,— каже, звертаючись до них,— чи і ви приймете нового товариша, пана Івана Виговського?
Щиро приймаємо,— відізвалися голоси. Усі стали подавати йому руку. Кречовський каже:
Нарешті і ти урозумився, пане-брате, і пішов услід, за мною. Краще пізніше, як ніколи.
Раніше я не міг,— звинявся Виговський,— я був при комісарі Шембергу і не командував жодним військом...
Бенкет протягся пізно в ніч. Хмельницький наказав Олексієві видати для Виговського нову одежу.
Як гості порозходились, Хмельницький ходив по усіх кутках. Няня нічого не перемінила, і йому здавалося, начеб лиш учора звідсіля вийшов. Опісля зайшов на кухню до няні і присів на лавці.
Не лягаєш спати, Богдану? Ти знеможений...
Радість так само відбирає сон, няню, як і смуток... Давно я, няню, з тобою не говорив... Та от, славити Бога, я вдома і трохи свобідного часу маю... Дасть Бог, що ще заживемо, няню, по-давньому, а я твоїх казок та пісеньок послухаю.
Вже то мої пісеньки по росі розійшлись, я вже своє виспівала.
То хоч на моєму весіллі заспіваєш, няню...
-— Гадаєш женитись, Богданчику? Щасти тобі, Боже. Тобі треба вірної дружини, щоб тебе розуміла та й з тобою спочувала...
— Я вже маю; дружину, няню...
— Чи не про паню Чаплінську ти думаєш?
Еге, ж!
Хай тебе господь заступить! Покинь цю нерозумну думку, Богдане, плюнь на цю ляшку і навіть не дивись у той бік. Пошукай собі дружини іншої, статечної, таки поміж нашими дівчатами...
Хіба ж Ганна не статечна, хіба ж вона мене не Любить!
Ні, Богдане, вона повія, не варта тебе. Чаплінський лиш моргнув на —неї, то зараз повисла йому на шию, замість видерти йому очі або на себе руку наложити. Так зробила б статечна жінка, що шанує себе і свого чоловіка любить. А вона голубила найтяжчого твого ворога...
Це ж було силуване.
Ой, ні! До любові нікого не всилуєш. Хіба ж мало: було такого між людьми? Таку жінку чи дівчину у піснях оспівують. Г ти можеш про неї думати, хоч би для того, що стільки через неї натерпівся?
Чи вона сюди приходила коли?
(Продовження на наступній сторінці)