Вранці дня 17 мая засурмили в польськім таборі сурми. Військо шикувалось відступати... Найбільша морока була з панськими ридванами і каретами. їх так було багато, що з них сформовано два чотирикутники по вісім лав. Всередину взяли кінноту і артилерію. По боках ішли піхотинці. Лівим боком командував Калиновський, правим Потоцький. Правду казати, він не командував, лише, підпивши, спав у своїй кареті і ні про що не знав.
Але у цій околиці не знав ніхто терену. Тоді Галаган піднявся показувати дорогу. Він тутешній і знає околицю так добре, мов свою кишеню. А що Галаган показував шляхецькі манери, мішав у розмові латинські слова й при тім виявляв велику тривогу перед козаками, то всі йому повірили. Запевняв панів, що коли б козаки його піймали, то він сам наложить на себе руки, а то козаки здеруть з нього живцем шкуру.
Як лиш поляки рушили з місця, козаки зійшли з горбовини і поступали за ними вслід. Згодом підступили ближче, випалили з гармат і мушкетів, а татари випустили на них хмару стріл... Поляки мусили приставати в поході і ладитися до оборони. Тоді козаки переставали знову напирати. Таке повторилося кілька разів.
Сонце підійшло високо й страшно нагрівало, а панам у важких панцирах було так важка, що не можна було дихати.
Галаган повів їх просто у байрак, з чого всі були раді, бо між деревами буде холодніше.
Та ось для панів нове лихо. Як лише наблизилися до села Гороховець, дві тисячі драгунів кинулося на табір і стали панів рубати. Наробивши великої шкоди, вони вскоч перейшли до Хмельницького. Це страшно збентежило панів. Пошесть зради опанувала всіх українців, що служили у польському війську.
Галаган завів військо у ліс, та коли зайшли вже далеко, скочив у гущавину і пропав. Даремно за ним шукали та кликали. Тут були скелі і печери, і він сховався так, що не могли його знайти. Врешті не було на те часу. Ззаду напирали козаки, по боках стояв ліс, а по дорозі зрубане дерево, покопані рови та ями. Пани пізнали, що попали в матню, з якої не було виходу... Вони поскидали панцирі й стали промощувати дорогу для возів.
Терен був хвилястий. Вози то ледве рухались під гору, то знову гнали без стриму з гори в долину стрімголов, ламались і калічили коней.
Але козаки тепер не наступали. Не чути було стрілів,
і, панам здавалось* що ось-ось виїдуть із— лісу у безпечне
місце. Так зайшли аж у другий кінець байраку, де засів Кривоніс 1
Не раз по великій зливі притихне грім, перепиниться злива й людям здається, що вже по всьому, що сонце покажеться, а нараз сипне градом, аж світ притьмиться, й люди зі страху не знають, де їм дітись.
І тепер загриміли від чола гармати. Великі кам'яні кулі мостили собі криваві стежки між збитим укупу військом. По боках затарахкотіли мушкети. Пани пізнали, що нема їм вороття. Калиновський прискочив до Потоцького і став лаяти шпетними словами. Між військом настала страшна метушня. Перехрещувались суперечні накази. Ніхто нікого не слухав, кожний думав про себе. Князь Корецький Скликнув своїх дві тисячі, що були в чотирикутнику між возами:
Годі нам з возами воловодитись, ставайте за, мною, ми переб'ємось. 4І
Рани боскє, що робиш? — кричали пани.—В таку важку хвилю лишаєш товаришів. Тепер якраз треба слухати одного.
— Не пора слухати одного, коли неминуча смерть у вічі заглядає. Хто хоче, приставай до мене.
Корецький кинувся вбік з того місця, де стояв. Зробилась прогалина. З того скористали козаки і ввірвались скіди. Настала страшна рукопашня. Дзвенять козацькі шаблі по сталевих шоломах, лопають приклади мушкетів, б'ють мужики ломаками, ллється потоками гаряча кров, ломляться кості. Калиновський, ранений в шию і руку, паде знеможений, напівживий. Не стало одного чоловіка, що хотів завжди лад. Потоцький не вилазив з карети. Карета зачепилася за пень, зломилась вісь, і вона стала, Одного коня вбито, інший зіскочив і втік, лакеї собі ж повтікали. Потоцький сидів у кареті, вижидаючи свого кінця. Він був певний, що хлоп не відважиться його особи доторкнутися. Те саме зробило багато панів, що позалазили у карети.
Побоїще являло страшну картину. Поламані вози, ридвани і карети, повбивані або покалічені коні, усюди повно ранених і трупів. Ранені, мимо упливаючої крові, прикидалися мертвими, щоб лише уникнути смерті від розбішеного ворога. Повний розгром польського війська. На цім полі смерті вигукують побідники-козаки, радіють, пов'язуючи рани. Побідники кидаються забирати добичу. Перешукують трупів, знімають панську одіж, скидають своє лахміття і переодягаються. Перешукують панські вози і тут находять похованих панів.
От куди горобчики позалітали! Ну-те, мостиві пани, ходіть поклонитися пану Хмельницькому, чолом вдарте.
Накажіть, панове, Хмельницького за такий бешкет на кіл настромити. Хто ж таке видав, щоб хлопство так погано панів побило. Шукались-те пани за ним, шукали і таки поталанило його знайти... Ми вас до нього проведемо.
Таке саме було і з Потоцьким. Його витягли з карети і, узявши попід боки, вели два кремезні мужики.
В лісі не вгавала метушня, чути було мушкетні стріли. То Кривоносові козаки виловлювали та вбивали втікачів.
Панських бранців привели перед Хмельницького. Над ними глумились козаки:
— А що, панове, тепер уже знаєте, куди дорога на Січ? Бідні пани, померзли та січуть зубами, мов у пропасниці. Пане Хмельницький, наділи їх кожухами. Хмельницький стояв з Тугай-беєм.
— Бачиш, пане Потоцький, як то бог запорядив... Ішов нас брати в полон, та сам попавсь...
Потоцький скипів. Панська гордість відізвалась.
— Хаме! — крикнув.— Хто заплатить славному татарському війську за цей похід? Не ти нас побідив з своїм гультяйством, а пан мурза Тугай-бей з своїм лицарством.
У Хмельницького блиснули очі гнівом.
— Брешеш! — крикнув.— Я такий шляхтич, як і ти, ти, п'янице, розпуснику! Підлизуйся Тугай-беєві, підлизуйсь і по руках цілуй, та нічого тобі не поможе. Тугай-бей тебе побідив, а ти своєю ослячою головою запропастив військо і панів. Не турбуйсь, чим ми заплатимо татарам за їх прислугу. Заплатимо тобою і твоїми мостивими панами.
Тоді мужики надягли на Потоцького драну мужицьку свитину, посадили його на зрубане бервено.
Тугай-бей, бачачи, як безцеремонно козаки поводяться з Потоцьким, налякався, щоб йому не зробили амінь, бо Потоцького вважав він за найціннішого з усіх бранців.
Що твої козаки хотять з ним зробити? — спитав Хмельницького.
— Не турбуйся! Нічого йому не зроблять, хай тільки з ним трішки побавляться.
І справді, як Потоцький сидів на бервені в підраній свитині, козаки кланялись йому в пояс і говорили:
Ану-те, пане гетьмане, командуй своїм мостивим панам, кудою. втікати мають!
Пане гетьмане,— говорив другий козак,— випиймо на згоду, що вже ніколи не воюватимемо.— Він вийняв із кишені пляшку з горілкою, потягнув ковток і подав Потоцькому:
Що, не хочеш? Далебі, це панська горілка, якою жиди-орендарі запоювали до безтями ваших підданців...
Хто у тій січі не поліг, попав, певно, в полон.
Зараз відправили молебень за побіду над панами-супостатами. Хмельницький справив бенкет для усього війська. Для козаків і черні виточили бочки горілки, різали волів і пекли м'ясо. Старшину козацьку і татарську запросив Хмельницький до себе на бенкет. Порозпинали багаті панські шатра, порозкладали панські срібні та золоті посудини, повиносили вибагливі страви, горілки та меди, які дістались як добич з панських возів.
Хмельницький почував себе зовсім безпечно, ніде польського війська вже не було.
Мужики, переодягнувшись в панські контуші, ходили поміж панів і частували їх горілкою.
На тім місці простояли козаки кілька днів. На козацькій раді старшин вирішено всіх панів і тих, що тепер узяли, і тих, що попалися на Жовтих Водах, видати татарам в нагороду за поміч і як воєнну добичу. Хто мав при собі гроші, міг зараз викупитись з татарської неволі. Татарам дісталося тоді 8.060 бранців.
Хмельницький післав вістку у Чигирин до Корнієнка, щоб звістив панів у Чигирині, яка їх жде доля, післав письмо і на Січ з подарунками для січового товариства. На Січ він писав:
"До славного Війська Запорозького низового.
Поклон от козаком, коториї йод Корсунем над врагами нашой благочестивой церкве и народа великое звитенство отнесли.
Поручаємся вашой ласці и доброго здоровля желаем. Ми, Богдан Хмельницький, вибраний волними голосами старший над войском козацким, запорожским.
Гди нам по виборе отдавали войсковие клейноди; мовил пан кошовий, што их там только позичаєть. Они нам принесли щасте и звитенство над ворогами, а ми віруєм, што только под тими знаменами звитяжати будем. Для того затримуєм их і надальше. А за то посилаєм нашим славним товаришам на Сич за ,едну булаву две, а за еден бунчук два. Для сичових товаришев посилаєм тисяч битих таляров на пиво, а триста на сичовую церков, и полецаем-ся вашой милости покорними слугами.
Богдан-Зиновій Хмельницький власною рукою.
Иван Петрашенко власною рукою писар Войска Запорожского низового".
Тугай-бей відіслав бранців у Крим, а гетьмана Потоцького задержав ще при собі. Він питав його, чи можлива є, згода між Польщею й козаками.
— Ми не знаємо, чого козаки від Польщі хотять.
— Попереду усього треба, щоб ви відмежили козакам землю по Білу Церкву, де б вони свобідно могли жити своїм правом, а по містах і замках щоб не було ваших воєводів.
— Таких умов Польща не прийме,— каже Потоцький.
(Продовження на наступній сторінці)