Аж одного дня знайшла стеж а раненого, сливе живого шляхтича. Його привезли перед гетьмана між двома кіньми.
— Нещастя, пане гетьмане, козаки, драгуни й піхотинці перейшли до Хмельницького. Ми розбиті. Сапіга, Чарнецький, Шемберг і інші в неволі. Пана Степана полонили важко раненого, певно, вже не жиє...— шляхтич захлипав і не міг більше говорити.
Пани задеревіли. Гетьман рвав собі волосся на голові і став плакати.
— Сину, мій сину, чи на те давав тобі булаву, щоб ти перемінив її на могильну лопату?
За молодим Потоцьким всі плакали, бо всі його любили.
Панів овіяло заяцем. Ранений шляхтич оповідав ці страхіття як очевидець, і. годі було йому не вірити. У Хмельницького велика сила війська. Козацтво і хлопство напливає з усіх сторін, увесь табір попав Хмельницькому в руки, і буде їх чим узброїти і одягти. Гетьманові піддавали горілки, щоб заспокоївся. Зараз скликали воєнну раду.
Хоч яке велике було нещастя і небезпека, незгода між гетьманами не вгавала, один другому йшов півперек, як і перше.
Польний гетьман Калиновський хотів іти зараз на ворога, змусити його до одвертого бою і знищити.
— Я цього зробити не можу,— каже Потоцький,— прагну помсти за мого сина, відплачу його смерть потоками хлопської крові, хочу помсти за зраду, але мені треба часу, щоб отямитися від того страшного горя, я мушу зрівноважитись і тому я мушу остати на місці...
Синявський радив знову інакше:
— З того всього, що сталось, я бачу, що наше військо непевне. В ньому багато українців, котрі кожної хвилі так, як і тамті, можуть перейти до ворога. Одяг душі не зміняє. З таким військом ми перед Хмельницьким не встоїмо. А маємо ми перед ним уступати, то краще засісти нам у якому городі, де з голоду не згинемо, і підождати, поки не прийде підмога з Польщі.
Ця думка усім сподобалась. Потоцькому було байдуже, як зробиться, коли б лише не так, як хоче Калиновський. На те Калиновський дуже сердився. Переходячи біля Потоцького, кинув йому обидливе слово: "Баба!"
Потоцький закусив зуби і почув ще більшу ненависть до свого товариша.
Вислано зараз Гдешевського з роз'їздом, а військо йшло далі на Корсунь.
Він вернув четвертого дня з вісткою, що Хмельницький з татарами під Тугай-беєм уже в Смілі. Він бачив, як вороже військо переходило річку Тясмин і незадовго може сюди наспіти.
Годі було йти далі. Треба було у якомусь корисному місці підождати на ворога і з ним розправитись.
Між Корсунем і Стеблевом були якісь старі окопи, і Потоцький задумав у них засісти. їх трохи підправили і затягли на вал гармати. Щоб не було ворогові захисту, наказав спалити Корсунь і Стеблів. Цьому противився Калиновський:
— Це ж божевілля, ми самі собі могилу копаємо, бо не буде нам де прохарчуватись.
ч Але наказ Потоцького був виконаний.
Горів Корсунь і Стеблів. Бідні люди рятували з вогню свою мізерію і втікали у ліс.
Калиновський уважав обране місце недогідним. Позаду лежали яри, котрі унеможливлювали відступ. Спереду горбовина, а коли займе її ворог, то матиме перевагу.
— Хто думав про відступ, хай зараз вертає додому,— відрубав Потоцький.
А тим часом до Хмельницького сходивсь народ звідусюди, величаючи його своїм спасителем. Поляки бачили, як з усіх сторін привозили до нього селяни харчі. У Хмельницького зібралося тоді 15 тисяч. Тугай-бей пішов з татарами передом.
Потоцький виправив у першу сторожу три тисячі драгунів. Та вони відразу повбивали своїх старшин і перейшли на бік Хмельницького.
В польському таборі було багато панських слуг. Це були українці теж. Вони шептали поміж собою:
— А що буде з нами, як Хмельницький здобуде обоз? Нас усіх переб'ють. Час і нам себе захистити.
І вони стали переходити ніччю до Хмельницького, забираючи панське добро, що далось забрати.
Пани, бачачи це, стали побоюватися за себе. Гордість і чванькуватість геть пропала. А мимо такої небезпеки гетьмани не переставали між собою сваритись.
Дня 15 мая надійшов Хмельницький з усією силою. Військо, йдучи, робило нарошне велику куряву по дорозі, а панам здавалося, що там буде яких сто тисяч.
Хмельницький, роздивившися в терені, обсадив в першу чергу горбовини у формі півмісяця. Виглядало воно так, буцімто Хмельницький хоче взяти поляків наступом. Зараз по тім Тугай-бей вдарив на ліве польське крило, котрим командував Одживольський.
Наступ татар був дуже завзятий. Поляки кілька разів уступали. Тугай-бей показав велику відвагу. Серед граду ворожих куль переїздив поперед фронтом своїх татар
і заохочував їх до бою. Одживольському не можна було підіслати підмоги, бо кожної хвилі сподівалися наступу Хмельницького від чола.
Але Хмельницький увесь день з місця не рушався.
Позаду польських позицій недалеко села Гороховець стояв хвилястий терен, порослий березовим ліском. Це урочище звалося Крутою Балкою. Туди послав Хмельницький козацького полковника Кривоноса Максима з частиною корсунського полку. І тоді, як Одживольський бився з татарами, а поляки сподівалися наступу з фронту, Кривоніс обійшов польські позиції великим колесом, за: йшов у ліс і рубав дерево, скидав його на дорогу, копав поперек дороги рови і ями, робив по боках засіки й посадив сюди своїх козаків з мушкетами по обох боках дороги. Хмельницький обміркував, що напором такої непереможної сили поляки не устоять й стануть уступати і то не іншою дорогою, як через балку.
Вже сонце зійшло з півдня, а боротьба на лівому крилі не вгавала. Хмельницький післав у польський табір проворного козака Микиту Галагана і навчив його, що має говорити.
Вечоріло. Бій перепинився начеб на команду. Татари вертали на свої становиська. Сонце заходило дуже криваво. З білих хмар творилися різні дивовижні фігури звірів з роззявленими пащами, крилаті потвори — все те, що собі крилата фантазія могла зобразити. Пани ворожили собі з того невдачу і нещастя.
В той час скрадався Галаган до передніх чатів польського війська. Його зараз піймали і привели перед' гетьманів. Галаган показував із себе шляхтича-худопахолка, котрого Кречовський заманив до Хмельницького. Та ця служба між дикою наволоччю йому остогидла, і він покористувався нагодою й перебіг до своїх.
— Кажу вам, пайове, що зле. Я не можу вам сказати напевно, скільки у Хмельницького війська, бо й він сам' того не знає. З кожним днем напливають цілі юрби козацтва і мужицтва. Те, що бачите на горбовині, то ще не все. Більша половина сидить за горою. Хмельницький щораз нові полки формує і нових полковників із запорожців наставляє. Він виправляє завтра на обхід ваших позицій нові сили, і коли заграють перші гармати, то це знак, що засідка вже на місці. Гармат має Хмельницький дуже багато. Я сам нарахував п'ятдесят, а пороху і куль довозять безупинно з Запорожжя.
Почувши таке, Калиновський став викрикувати:
— Не говорив я, що наша позиція тут зла? Не послухано мого голосу, остороги, лише тому, щоб мені допекти. Тепер, панове, рятуйте Річ Посполиту, як самі знаєте. Коли б ми тепер ждали на підмогу з Польщі, то погинемо з голоду, мов руді миші. Не треба було палити Корсуня і Стеблова, де стільки харчів було і все в огні змарнувалось. І того не хотіли послухати... Хай тепер сам пан краківський промишляє...
Потоцький хотів завернути розмову в інший бік:
— Цей індивідуум,— каже, вказуючи на Галагана,— Дурить нас. То висланник Хмельницького. Взяти його зараз на вогненну пробу, а, певно, іншої заспіває...
Тоді Галаган виспростався у весь ріст, поглянув грізно на Потоцького і, тупнувши ногою, крикнув: "Egues sum, latine loguor!" 1 Я хоч худопахолок, але не гірший шляхтич, як той, що в позолоченій кареті на війну виїжджає. Ніхто не сміє мене зневажати.
Такий сміливий виступ зробив на панів враження. Така самопевність і шляхетська бута усім подобалась. Перший Калиновський обізвався:
— Пізнаю птицю по пір'ю. Маємо діло з шляхтичем, і йому мусить віра бути. Докажім перше, що він говорить неправду, а тоді відрубаємо голову. Поки того немає, то ми, шляхта, не можемо позволити на зневажання шляхетського клейноду, хоч би й худопахольського.
Калиновський говорив так, щоб Потоцькому відплатитися і допекти. Інші пішли за ним, і Галагана оставлено в спокою. Запевнившись, що йому нічого боятись, він говорив далі:
Я ще зачув, що Хмельницький хоче перекопати інше русло річки і відтяти вам воду. Коли мені вільно зробити мою худопахольську увагу, то звідсіля уступати б чимшвидше, поки ще час. Але не в поле, лише в байрак. У полі не устоїтесь перемагаючій силі, у байраку легше оборонитись.
Те, що говориш вашмосць, дурне,— говорив Калиновський, котрому хотілось одвертого бою в полі.— Як ти будеш полководцем, то ти так будеш робити.
Тепер відразу ролі змінились. Тому що Калиновський насідав на Галагана, Потоцький станув в його обороні. Він крикнув:
1 Egues sum, latine loguor! (Лат.) —Я шляхтич і говорю по-латині!
— Що тут знову? Я тут голова. Як пробощ у парафії, то вікарій має мовчати. Всім вам, мостиві панове, говорю,
що ваше місце при війську, а не тут вести диспути. Мене маєте слухати! Нині понеділок, і такого діла зачинати не можна. Завтра, як почуєте голос сурми, то це знак до відступу. Йдемо чотирикутником, а вашмосць Бялогановський критимеш наш відворот. Я мушу перехитрити Хмельницького, і підемо у той бік, де Хмельницький найменше сподівається.
(Продовження на наступній сторінці)