Тон Явдосі не хотів м'ягшати. Але згодом, коли Павло поліз був щось пошукати, і, зиркнувши— у віконечко, вона загледіла ще одного товариша—лежав непорушно на долівці, в сорочці, спиною догори, і темінь, що була в калавурці проти сонячного двору, їй мимоволі зморшки затремтіли, показались на очах сльозинки. Павло теж був у одній полотняній з манишкою сорочці, що в ній низький комір; з нього виглядала його коротка шия з виразом неозначеної покори. Може від цього жаль їй стиснув серце. Вона поквапилась зтрусити сльозину. Начальник дав їй строку півгодини, вона хоч і не знала, шо то таке, але не думала й сама баритись довго. Сонце перекотило на низ, треба ще й табаку збігать мурлові.
Павло, повернувшись на місце, став розпитуватись про товаришів.
— Усі дома... дечиї вже й на заробітки поїхали,—одповідала Явдоха і їй знову стрепенулась злість.—Ти тільки в нас страмовище! На стид і страм людям... Казала—шануйся, Павле, що тобі такого зробив той Іванюшка, вийдеш, не минеться навколюшки Іванюшці ставати—за записку.
— А хіба вже ходили? Хто ходив?—ніби це тільки й учувши, глухо проговорив Павло.
— Не чого ж би й прийшла сюди... Дурна мати твоя ходила.
— Було б Настю послать.—На Павловім лиці майнула ніби тінь усмішки, потім воно знов стало байдужим.
— Всьо одно не поможе,—мов до себе вимовив,—не в Іванюшці діло. Хай Настя прийде. Узавтра базар, я їй щось скажу.
— Дівка ще-б страмилась—тріпнулась Явдоха і оглянулась: півгодини, видно, кінчалось, начальник, що вийшов чогось з волості проговорив здаля:
— Кінчай вже, тьотю,—набалакаєшся, як додому прийде.
— Я ж ще табаку тобі принесу,—непривітно проговорила Явдоха і на останку:—гляди ж мені, шануйся!
За цим, схопивши під руку порожню вже торбинку, вона хутенько пішла.
Павло, провівшії1 її очима, не зрушив з місця. Побачення й розмова з матір'ю пройшли йому, очевидно, як тінь. Він знов уставився бездумними очима на двір.
Двоє гайдамаків, що плели батіг, виводили коней, і поручник Зінніченко бадьоро хрипів:
Хуткість—вояцька чеснота Як загаєтесь, поки хлопці вернуться, стьобатиму вас ось цим нагаєм,—йому в руках був допіру сплетений батіг.—Сіно вибирайте—зелене, замашне, з пирієм. Перед хліборобами не гніться, пам'ятаючи, що ми кров свою за них проливаємо.
Це останнє невідомо—жартома чи в серйоз вийшло в Зінніченка; очі його стріли Павлів погляд, але він їх зразу-ж одвів, удаючи, що ніякого Павла за віконечком не існує. Так само й потім, повертаючись вже до будинку, поручник Зінніченко хоч і жмуривсь у бік віконечка, але не давав виду, щоб щось помічав, пройшов весело, хльоскаючи себе нагаєм. І Павлові, очевидно, зрозуміла була суть такого ставлення до нього—-ні в погляді, що лишавсь приглушено бездумним, ні в обличчі, ніщо не відмінилось.
Явдосі, коли доходила крамнички, стрілись двоє німців, допіру звідти вийшли. Обидва з чорними, накрученими догори вусами, червоні, йшли скоро і жваво джеркотіли.
— Волен зі ніхт, фрайляин, міт унс шпацірн ґен?
Так звернувсь, весело сміючись, один до Явдохи. їй вчулось бо-зна-що, одсахнувшісь набік, вона глянула криво. Але німці проходили мимо.
Купила тютюну й хутенько повернулась ще до волости, віддати начальникові для передачі... Начальник знову її підбадьорив:
— Іди здорова, тьотю. Козак твій не завтра, так післязавтра, найдовше через тиждень, буде вдома; готуй галушки з салом. Тютюн передам: без тютюну козакові чи на полі, чи в коморі—як бабі зимою без кожуха.
— Прощайте.
— Щасливо.—і Явдоха вийшла.
Ідучи тепер назад, біло-пісковатою вулицею чужого села, вона квапилась ще дужче І позирала все на сонце. Може ще й дополе сьогодні грядки—так думалось; і була вся спереду, дома, без того навіть невдоволення на Павла, що її клопотало, йдучи до волості, десь певна, що здихалась нарешті лиха—ходити ще та й ще до начальника.
Сонце довго ще котилося згори.
Повернувшись, Явдоха знайшла хату засуненою, дворик порожнім: старий поїхав на дуку по сіно; Настя зранку ще одлучилась з дому— пішла полоти Потапівнам.
Ключа Явдоха дістала під коморою і, одсунувши хату, першим ділом посипала курям, винесла поросяті. Не гаючись потім, крайком хліба та цибулиною перекусила: поспішила на грядки. І ось, нарешті засунувши хату знову, роздягла кохту, але в платкові, вона вже на грядках, де неприбрана сапа та недополена латка чекали на неї. Господи, поможи!
День стояв тихий і палко-горючий, але безшумний. Оліянів двір— крайній, над напів-висохлою річечкою, унизу в березі—пеньки, лоза й рів тече; сюди не сягав з села навіть дитячий галас. Тепер ніщо вже не могло розігнути чи випростати її Явдошину постать, що схилилась над сапою.
День проходив свою круту путь напружено, довго й непомітно. Вечір прийшов голубий. Але згодам, коли дополювать лишалось небагато вже, вечір посинів, загус, стали займатись в синім, що вгорі, мареві сухі й блискучо-миготливі зірки. Тоді до мукання, яким сповняла село череда, що йшла з паші, до вечірнього галасу села, домішалось стріляння: то панич Ладимир покотив десь своїм "моціклетом"...
Явдоха ледве впоралась, темпі вже смерки мерехтіли, корова давно ревла біля двору, як латку було нарешті дополено. Одночасно майже повернувся з возом сіна і Оліян.
Сіно скидали вдвох, по темному, Настя не приходила, вони вдвох і вечеряли потім, засвітивши синенького каганця.
— Дівці, мать, не будем засувать хати,—сказав лагідний Оліян,—її, може й до півночі носитиме.
— Про мене, не засувай,—відповіла Явдоха.
Взагалі, їй щось не дуже говорилось: коротко лише вона спершу, скидаючи сіно, потім за вечерею розказала про начальника й записку, Оліян погодливо підтакував головою, а то була мовчуща й хаплива. На скору руч після вечері перемила ложки,—горща немите й лишилось,— і, як Оліян потихеньку собі задоволений ладнавсь, напоївши коняку, лягати, перехристилась і, не розпинаючи платка, загасила світло. Оліян поклавсь на полу, головою до вікна, впоперек; Явдоха теж на полу але не поперек, а вподовж, з краю...
Настя повернулась пізно, десь коло півночі аж. Місяць, правда ще не викочувавсь, але з-за пеньків, що в березі, мерехтіла вже злотаво-червонувата порохня од нього й малювались виразніше верби на оболоні.
Гнучко й безшумно Настя сковзнула до хати—рівномірне батькове хропіння не порушилось, і, кинувши хустку на лаву, мерщій поклалась полі, біля столу, де їй було прослано одежину й рядно.
В хаті було темрявно—чорно синіли лише вікна, непевна тиша короткоплинної літньої ночі стояла, але разом з Настею влетів мов вихор. Їй здавалось: все тріпотіло й мигало, в кожнім найтемнішім куткові.
Очі Насті заплющувались і розплющувались, вона квапилась, щоб, заспокоївшись, мерщій заснути—однаково. Побачення з Володьою, що затяглось так оце допізна, її ще не задовольнило, розбуркало до дна, вона б ладна була метатись, ніздрі їй і досі роздимались, вся вона горіла. Рій розірваних і безладно мерехтливих думок гнав у голові.
Володя хоч цілувать уміє! — вихопилась нервово-зраділа мисль, швидка і шалена, і зразу-ж в гарячковій уяві повстало:
Він її посадив на зрізаного дубка, це в їхній ще леваді, і ростібнув сорочку. Вона не сміла пручатись, сиділа смирна, слухняна—голубкою, хоч її затрудило раптом до кісток, аж зуби зціпила. Заспокоюючи гладінням руки по голові, Володя розкрив половину грудей. Щось він говорив, голублячи, і цілував, не поспішаючи, спокійно—він спокійній.
Що він говорив? Губи Насті й тепер ще осміхались.
— Ти—українська моя калина-царівна... гетьманова... стривай,— казав, неспіша, далі і злегка гаркаючи,—наш гетьман—сміття, ти— моя самостійна, вільна Україна...
— Такої! Україна...—Це починалось знову в кожній леваді, якими шли, аж до їхньої, її батька левади, що крайня й найменша. Володя вів її, стиснувши за стан, і ставав то під калиною, то під терном десь.. Ніч була в темному синя, кудлаті левадні— трави кущі опливали темним якимсь і синім сяйвом...
І вона-ж його накусала сьогодні! Хлопці, з якими раніш гуляла, шепотіли було їй усе, чом не цілує. Кого-б і цілувати!
Володин образ ніяк не хотів і тепер ще виходити з Настиної голови, сповнюючи її пристрасним, до божевілля, милуванням.
Він, Володя, хоч і тонший, як його обняти, але—хто зна, що в ньому є!—такий твердий. У спині наче йому одна лише широка кістка, —міцна, не вигнеш. І руки в нього, як залізні, вона торкалась. Він як здавлює, ворухнутись не можна. Лине в Володі смугляве, з чорним, гладко причісаним на бік волоссям,—циганенко!—втішалась Настя далі—ніс з горбом, трохи широкі губи. Саме не високе, середнє, але цілком спокійне таке та... небоязке.
Він їй сказав ще й таке, дурне, сьогодні:
— Хоч, посватаю? Але доведеться зачекати.
— Скільки-ж зачекати?—сміючись, у жарт спитала Настя, вживши й собі Володиного, чудного слова; "зачекати".
— Років один, а то й два Поки ствердимо самостійну Україну. Я чаю незабаром їхати до Києва, гетьмана будем скидати. Він не наш.
— Вас-же били за гетьмана,—аби що сказати, всміхнулась Настя.
— Те дарма. Мій батько теж за гетьмана, але я і кожен свідомий українець проти. Україна мусить стати іншою, ніж є. Такою, як ти.
— То б ви пішли проти батька...—не повірила навмисно Настя,
(Продовження на наступній сторінці)