«Записка» Дмитро Борзяк

Читати онлайн оповідання Дмитра Борзяка «Записка»

A- A+ A A1 A2 A3

Сходючи на ґанок, Явдоха захвилювалась і похапцем поклала торбинку в куток, під лавочку. Потім невміло одчинила двері.

У великій кухні, всланій прив'ялою осикою, було темно,—напільну віконицю причинено, високе денне сонне давало проміння через вікно, що од дверей...

За столом, з книжкою сидів панич Володя, чи Ладимир,—Явдоха гаразд не знала, як і називати ного. Він ніби почервонів злегка, коли Явдоха ввійшла, але чемно відповів на привітання:

— Здрастуйте...

— Чи воно ви, чи батько ваші,—почала без вступу і грубо Явдоха, підпираючи зразу-ж ліву, що була товща, щоку рукою,—даєте записки. Дайте, ради бога, й мосту, хай випускають вже його!—насидівся... жнива скоро, робить хай іде...

— Це ви відносно Павла?—подивлячись на неї темними карими очима, сказав Володя.

— Еге-ж, Павла; других повипускали вже, а його навіщось держать, увірився вже він нам носить та відвідувати...

— Зачекайте, я покличу батька.

Володя виліз з-за столу й зник у кімнатах...

Іншим разом Явдосі було-б цікаво роздивитись у кухні в Іванюшки: одколи тут була! і кухня своїм затишком, просторістю та охайністю різнилась од її власної хати та звичайних селянських хат стільки, що це ніби не в своїх Вербинцях, а десь у городі опинилась Явдоха. Але тепер не до того було: стояла й думала, дивлючись на осоку, що з нею білі смужки од сонця грались...

Іванюшка вийшов зі сну, мабуть: око було пом'яте й причервоніле, розчісував нашвидку волосся й дививсь підозріло, наче впізнавав.

— Що скажеш, Явдохо?—запитав стиха.

— Будьте милостиві, Йван Семенович,—знову без підготовки й на повен голос почала Явдоха,—скажіть уже, щоб випустили мого ледаща. Як він нам увірився! Старий одробить вам: покосить, чи як. Зробіть, ради бога.

— Я його не арештовував,—одказав спокійно Іванюшка. Він сів на піл і, діставши осочину, кусав.

— Та не ви ж,—запнулась Явдоха—Дайте записку, як подавали другим; воно, падло, вже не буде витівать, шануватиметься .

— Було-б зразу так спинять,—ніби між іншим зауважив Іванюшка —Я проти Павла нічого не імію, хай випускають, про мене; хто це тобі сказав тільки, що я давав комусь записки. Ніяких я записок не давав нікому.

Іванюшка дививсь на Явдоху.

Стояла запнута в платок, очі з своєю якоюсь думкою ходили з Іванюшки на Володю, і не хотіли розуміти, що говорив Іванюшка тепер і трохи згодом, далі.

— Так . —проказала тільки вона.

— Бач, Явдохо, коли-б я дав, скажім, тобі записку на Павла,—продовжував Іванюшка,—він, як би випустили його, скажім, і думав би, що це не варта забирала його, а я. Арештував, тепер випускаю. Другі б так теж думали; і вп'ять би: буржуазія нас по тюрмах давить, казали б, а не те, що себе винуватить, не щитались б з тим, що самі себе призвели у тюрми... Проси в начальника: випустить—хай випускає. Я сочувствую: парубок може вже й насидівся...

І Іванюшка скосив оком на Володимира, що гладко причісаний, смугляво-чорнявий, у ліловій—з широкими білими смугами—сорочці й у над жовтими гетрами рейтузах, з цікавістю дививсь на Явдоху. Явдоха була Настина мати. Настя—"цариця", як її звали,—найкраща в селі дівка, і з нею потай "гуляв" Володя.

Батько говорив правду: нікому ніяких записок він не давав. Це знав Володя..

—— Та вчора-ж ходив старий у волость,—казала своєї Явдоха.— Принесіть од Івана Семеновича записку, сказали, тоді й випустимо... Хай панич напишуть.

Володя посміхнувся до батька, батько озвавсь:

— Дурний хтось сказав...

Але Явдоха просила. Її не обходили Іванюшчині міркування. Нарешті Володя приніс атраменту, папір і написав записку. Батько, діставши окуляри, розписавсь.

— На,—сказав Явдосі,—та, бога ради, мовчи.

З радощів, чи з чогось іншого Явдоха хотіла була подякувати на колінях, але Іванюшка, махнувши рукою, вийшов. На лиці їй, правда, ніякої зраділости не проступило, було воно заклопотане й ділове. Це помітив Володя, виряжаючи її за двері. Він вийшов навіть на ґанок і стояв поки Явдоха не опинилась з своєю торбиною за хвірткою.

Тепер Явдосі треба було поспішати до волості, шо за п'ять верст; година була не рання—полудень. Явдоха перервала поління, щоб іти по записку, потім до Павла, як на тім стояв старий Оліян.—Припекло йому ..

На вулиці, тихій з непорушними ворітьми й лісами, що поросли крапивою та колючками, з розпеченим чорнилі піском і рудими кізяками— Явдосі стрілась Ганна, молодиця—несла воду.

— Чи Павло живий ще?—запитала, спиняючись і ставлючи відро долі; була в рожевій сорочині і самім, без хустки, очіпку.

— Та вже ж,—стала її Явдоха,—йду забирать: вчора кошів Оліян. сказали, щоб була записка од Іванюшки... ледве випросила.

— Таке,—сказала Ганна.—А то ж набалакають люди: гайдамаки так побили, що ледве живого звели, а цю ніч розстріляли. А дав?

— Дав.—Явдоха розгорнула кохту і дістала записку. Ганна, взявши в руки, подивилась. Але була неписьменна. Оддала, і хутко пішла собі в один бік, Явдоха в другий.

В записці, яку було адресовано на ім’я командира гайдамацького загону, поручника Зінніченка, стояло насправді це:

— Пане поручнику!

Не цілким з вашого боку правдиво справляти людей до мене, в справі якихось поручних записок. Це безпосередньо спричинює думку про те, що ніби я беру найближчу участь в карних що-до арештованих заходах і не може сприяти до встановлення ладу і спокою в стосунках. Вживайте інших способів в разі потреби моєї запоруки. Щодо сина подательки цього, Павла ім'ям, од мене немає ніяких заперечень проти його звільнення. Іван С. Кайний

Зміст був сприятливий: але й без читання Явдосі не було в цім сумніву і не спадало в голову, щоб хтось ще прочитав. Ішла, не розглядаючи на боки, тією нікольською ходою, якою часом вертають селяни з базару, скоро забаряться. З тим, що Павла випустять—не сьогодні, так завтра,—було порішено, ні про що було думать. Інша думка, вона хотіла б її відігнати, займала її та на цього самого Павла невдоволення, що завдавав стільки клопоту. Не признало, ледащо, гетьмана,—ради йому якоїсь... Полізло, шаблю начепивши, у двір до Іванюшки—селом Ладимира водило—лиху годину поводило б. Тепер другі повиходили, а з ним, падлом, і досі морока.

Власне це й примушувало клопотатись Явдоху та Оліяна, що всі другі з села, які брали участь у повстанні, всі вже були пущені. Людей якось соромно, що їхній ще сидить. А то хай одсижувався б.

Запнута в хустку, у витертій юпці, в спідниці чорній, ішла і правою ногою забирала трохи більше, ніж лівою. Ноги були босі й чорні...

Павло на чомусь сидючи, виглядав крізь дерев'яне віконечко. Явдосі, що вже побалакала у волості з начальником і записку оддала, сам він, начальник, пройшовши до дверей, показав рукою.

— Он там... Ми їх держимо тепер, тьотю, в холодку, бо душно. Він це сказав низьким і хрипким, але бадьорим, як завжди, голосом, і був у ростібнутій синій гімнастьорці, з ремнем через плече. Очі під рівними товстими бровами дивились весело набік, грубе загоріле, як підошва, обличчя всміхалось ніби доброзичливо.

— Бачите?

— Та вже-ж

І Явдоха, наче лаятись збиралась, наблизилась...

Це була якась прибудова до волосного сараю, (в сараї стояли коні), у дверях прорізали віконечко, під ним висів здоровенний замок. Волосний двір був взагалі тісний і—горбом. В середині колодязь, там саме, на сонці, двоє молодих гайдамаків без шапок і в зеленій парусині плели батіг, і щось проміж себе сміялись. Крізь одчинені двері сарая виднілись кінські хвости, і в дворі було повно сонця, лиш понад волостю куценька тінь. Явдосі все те не входило в око.

— Чого ви прийшли вп'ять?—мовив незадоволено, не встигла Явдоха озватись, Павло. Вій лише повернув, але не змінив погляду, як раніш на гайдамаків дивився—бездумно й флегматично, так позирнув тепер на матір—нехотя, спокійно-байдуже.

—Через дурну свою та батькову голову прийшла. Аби розумніші були—не бійсь, не тратила б ніг.

Явдоха, як і в Іванюшки в кухні, підперла рукою щоку, і в очах, що дивились на сина, аж заскіпивсь біль, перейнятий тоненькою злісною зненавистю чи презирством.

— Ач, який добрий!—докірливо-зневажливо мовила:—ще і вередує Ходите чого? Наче на добро яке попав,—запанів...

— Я вас не просив...—буркнув Павло.

Мати, дивлючись на його—в віконечкові—обличчя, що було так знайоме, коротко кирпате й з невиразним поглядом, помітила нову якусь припухлість губів і на скулі синякуватість, і взагалі лице було ніби недавно вмите.

— Знать, били?—спиталась.

— Нє,—не дивлячись, відповів Павло невиразно.

— А їсти ще є? Я тобі паляницю там принесла та сала,—не дуже роз'їдайся, скоро, може, додому підеш. Дурний батько клопочеться, про мене—до зими хоч сиди.

— А табаку не принесли?—поминаючи материні слова, сказав одним, в'ялим, тоном Павло:

— І без табаку не вмреш, потерпиш.

(Продовження на наступній сторінці)