«Букет пролісків» Дмитро Борзяк

Читати онлайн оповідання Дмитра Борзяка «Букет пролісків»

A- A+ A A1 A2 A3

Я розплющую очи й бачу: дружина заснула… Як і завжди, прилігши на часинку одпочити, так, нероздягнена, в непосланім ліжкові й заснула. В головах на столику скромно, як дівчинка, горить лампа…

Тоді я обережно-обережно встаю і навшпиньки переходжу кімнату: треба взяти лампу, поставити на стіл, але ні в якім разі щоб не збудити дружини…

Лампа на столі… Нечутно роблю я все потрібне, щоб заслонити з боків світло, дістаю з полички книжки, пера й папір – свій заповідник – і сідаю… Стиха тру чоло…

Тиша… абсолютна тиша… Глибока ніч встановила могутні, хоч нечутні двигуни тиші, і вони напружено працюють… чую, як гудуть…

Певне, за другу вже годину. Кам’яне місто мовчить як сфінкс. Навіть гудків, навіть далекого цокання підків об брук не чути.

Кімната поринула в тіні; тільки край столу – де я – німий острівець блискучого світла. Я не спішу розпочинати роботу… Запалюю цигарку й спираюсь на лікоть.

І от мої очи поволі поширюються – в золотім світлі лампи встають і починають товпитись нечутно привиди блискучих видовиськ…

Яка розкіш! Ще недавно щось мучило мене: невиразні сумніви, хоробливі вагання. Цілий день, цілий довгий день так зване життя, як сонце в хворе око, било в мене, і було боляче, кривилась душа. Тепер – ні.

Тепер моя мисль, окрилена дерзанням, шугає туди й сюди, і – слухняні – шикуються перед нею товпища блискучих видовиськ; вона, погордлива, мовчки дає розпорядок. І, змірявши поглядом німу закономірність рядів, мовчки розгортає над ними свій прапор…

…"І здійнялись міста і села", – урочисто шепчуть губи, – "мов повінню, мов бурею підхопило, і закрутились вони в метушливім "ісході"…

Невеличка, чітка постать великого завойовника встає перед зачарованими очима; бачу: стоїть замислений на грані своїх розрахунків і зживає останнє вагання. Враз жест… майже непомітний жест… І зрушились поля!

Ave Caesar! Привіт тобі, одинокому, серед снігів холодної Галлії, коли, мовчазний, ти подовгу сидів перед огнем убогої галльської хатини, знов і знов замислившись на полум’я: "або Цезар або ніщо?". А залізні й терплячі стояли поруч. Ти думав: "час – серйозний патрон, тут: або-або?". Коли, напруживши сталеву зморшку на чолі, ти ще раз пильно вслухавсь у ніч, де в лісах темної Барбарії легіони… Твої? Й там – сон і надія… На тебе? На Цезаря? Дитяча любов до тебе? Холодний, чи переміг ти вже їх запальною своєю сміливістю, і вони полюбили вже тебе сліпо, довірливо?.. Коли, підвівшись, ти ходив по хаті, і пухкі хутра замість тоги обкутували тебе, і перед очима, як міраж, як марево, як сяйво далеке, вставав Рим, великий і далекий, принадний, розпусний, отруйний, красивий Рим… Тоді ти тер руки і казав собі: "Щоб бути до чогось ближче, треба стати від нього далі!"

Могутня тиша… Навіть гас не сичить у дешевій моїй лампі. Все – мов загіпнотизоване. А в моїй голові – ясність і міць; вщерть налило мене силою, що глухо бунтує. Загадково усміхаюсь: "завойовник – ще не готовий…". І сліпо працюю.

Розстилаючи пальто на постіль (долі), чую – дзенькнуло й покотилось… —?

А-а – це мій злот, один, що тільки й залишився від останнього заробітку.

І коли дістаю його, мимоволі мене тягне заглянути до шаховки – що там є на завтра?

– "Wenig", – одповідаю сам собі, оглядаючи "miserabilis": – трохи булки, трохи цукру, і зовсім трохи, елегантно трохи, масла. Це плюс злот – увесь хліб мій щоденний на завтра і тим часом і надалі, "до віку", – сміюсь я. Дружина, йдучи на посаду, не снідає.

Але зараз мені остільки гарно, як ніколи, що суворі думки якось соромляться турбувати; стелючись далі, я посвистую, легкий і безжурний, увесь захоплений тим шаленим горінням нервів, що ось чекає мене в ліжкові. Інерція недавнього піднесення тепер перейшла в екзальтацію.

І справді, скоро лягаю, скоро в ухах починаються кров’яні дзвони, а перед розплющеними в темряві очима повстають якісь червоні переблиски – мої мислі займаються білими вогниками і горять, і летять нездержні…

"Хто такий я? – сміючись, питаюся самого себе. – Я – підпільник життя… з певних причин. Так, на це є певні причини. А мої друзі і знайомі зовуть мене… чудаком на тлі енних роковин непу…"

Їм незрозумілий, дивний, чудацький видається мій modus vivendi. Я ніде не служу. Делікатно, але завжди рішуче відхиляю різні пропозиції про якісь там посади, що походять од друзів чи знайомих. "Тепер вже не звертаються", – з захватом констатую я, – одучив… Крім того, я не "член", не студент, не вчитель, не робітник, не селянин, не кустар… навіть не кооператор. І наївність моя в питаннях сучасного побуту часом феноменальна. Я не знаю, хто старший: завком чи парт-ячейка на заводі; ведійська темнота огортає мене, коли почну мислити про можливі функції та істотність місцевкому…"

"Ха-ха-ха!"

Мої мислі несуться далі й далі…

"І ходжу я по місту в грубих бутах з виглядом нужденнішим за нужденного: худий, зелений, як тютюн, що палю. Як вода ходжу: часом – швидко, весело; іноді – темний та важкий. Не досипаю, не доїдаю, хоч це й непомітно мені…"

"Значить, тебе щось гризе? – любовно питається соромлива думка, – коли ти не хочеш бути ні службовцем, ні інженером, ні студентом…"

"Гризе…" – сміюсь я до неї.

"Що саме?.. І що збираєш ти в своїх шпаргалках ночами?"

"Це неважно, що збираю… Може, то конденсовані рецепти соціальних утопій, може, я розв’язую теорему Ферма. Чи там фрагменти геніального твору, безумні фантазії нової релігії. Мене гризе лихоманка ентузіазму; життя інтригує безмірно, щоб помиритись на ролі інфузорії. Душить жадоба широти, я готую силу…"

"І прекрасно… ти бачиш своє призначення у вищому. Але тяжко боротись… от, дружина, мабуть, не спочуває тобі. Ти зважив?"

"Тяжко, але захватно", – говорю я з запалом… І думаю вже про дружину; але тут у думки вплітається стрічка суму.

Дійсно, тут – Ахіллесова п’ята. За всіма моїми знайомими дружина теж починає підозрювати мене, що я ледащо й фантазер. Зрозуміло! Посада дає дружині тільки тридцять п’ять на місяць; зодягти її за модою повинен би я. Але я, запалений гарячковим фанатизмом ідеї, згоджуюсь лише на випадкову поденщину, що забезпечила б мені мінімум; час від часу дружина ще сама, шкодуючи, фінансує мене срібним дріб’язком. Але наостанку мовчазний терпець їй увірвався. Були вже сльози, докори, темпераментні сцени; тепер стали – презирство й погорда; тепер вона поводиться зі мною, як із своїм нещастям. Моє становище в кімнаті можна уявити, як обвести всю її кімнату широкою лінією, вилучивши лише незначний куточок: ото моє. Вся решта – в повній промоції дружини (вона ж платить за кімнату), і я мушу терпіти всі "прийоми", що з мовчазною метою вживаються проти мене. Наприклад, увечері дружина читає тільки в ліжкові, тому лампу забирає собі на столик, це страшенно незручно мені. Я терплю й мовчу: тільки жаль, що мій ангел переводиться на звичайну жінку – їсть…

"Терпи й мовчи, – чути мені голос, – цим перемагає світ…"

Я згоден. Я на все згоден; світло-сизими соколами – все крутіш і вище мої думки забирають стрімчасту височінь, розгортаються знов і палахкотять білі вогні – ніч безумно грає на нервах…

Коли вранці умиваюсь, у мисці повно сонця, вода здається металевою. Примружені зайчики переливають на стіні, і через усю кімнату – широкі паси сизуватого проміння. Занадто світло, по-святковому, весело. Але, похмурий, я мовчу, і в мені тільки незрозумілість і здивування, коли намагаюсь пригадати, що було вчора. З усього того тепер лишився сам попіл, жменька сірого холодного попелу, я не розумію, що могло так пишно, захватно горіти… "Боже, які химерні…"

Дружина нервово, похапливо вбирається на посаду. Вона теж мовчить, але в цій мовчанці – напруженість; майже фізично я відчуваю від неї тиск. Мимоволі вловлюючи кожен рух дружини, суворо жду вибуху.

Нарешті…

– Ти вже, коли не хочеш служити, так хоч так… – нарешті говорить дружина тоном, що наче плівка, яка, ледве стримуючи великий внутрішній тиск, там і там коротко рветься, – хоч би роботи якої шукав. Скоро вже за квартиру платити нічим – повинен знати… – і потім: – До N би пішов, може, в нього є робота… Я думаю, це не тяжко.

N – один мій знайомий, персона ґрата, у його я зміг може б щось випросити: колись він давав заробити.

– Учора був, – хрипло відповідаю неправду. – Нема нічого.

– Подлєц! Мєрзавєц… Стидно так! – раптом вибухає дружина, і то з таким жаром, що крильця на носі їй побіліли, в очах стали пекучі, злісні сльозинки, і, зачудований, бачу – вона б знищила мене в цю мить, аби була змога.

Двері грюкають, дружина вилітає. Холодно й не поспішаючи я замикаю двері, але в думці ф’ю! – здивований посвист. "От тобі, Юрку, й бабин день…"

(Продовження на наступній сторінці)