Тоді здавалося, що я виконую тільки "перший номер програми", далі стелються обрії, гідні наполеонівських походів. Я вірив у можливість многозначного перифразу самого себе.
Ясніше й конкретніше: я легковажив значення історичної хронології.
Тепер я – "лішній чєловєк". В мені стільки порожнечі, як за межами земної атмосфери: в ній вміщається всесвіт.
…Цілий комплекс фактів спричинився до виходу й розриву з партією. З РКП. Гонор і гордість – гордість провінційного короля (як мене звали) – вели вперед.
– Що таке ваша партія? – питав я. – А не хочете побачить, що таке "я"?
Фаустівська проблема – розгорнути многозначність життя – була повна сенсу. Я думав, що перенести ставку на інші номери зовсім не значить ще утеряти шанс, навпаки – поглибити й відсвіжити його. Тому легко я повернув білета.
– Тов. Андрій – або товариш Андрій (тобто щось подібне до диктатора), або – нам з вами не по дорозі. Компроміс – чуже для нього поняття.
– Але ж подумайте, товаришу, – попередила одна з товаришок, – що примхи річ несерйозна. Ви ж повернетесь іще…
Тоді я, привселюдно, одрізав чітко й коротко:
– Що я роблю – роблю р-раз і назавжди. Будьте певні.
Вийшло по-королівському. На цім – початок кінця.
Але, дійсно, я довів цим "щурам", що тов. Андрія недурно прозвали вікінгом. Перш за все я дістав собі Белу. Говорили – рабин рвав пейси. Всім на диво, широко розгорнув я свої матеріальні бази. І як американський "король", сідає зрештою на яхту й їде на тропіки, так і я в експресі рушив оглядати республіканську екзотику.
Південь манить концентрацією фарб.
Два роки я шумував… Життя пінилось. Але третій рік застає, коли "склянку з-під вина розбито", кольори притерто, а мене раптом вивіяло. Я почув порожнечу, потім спізнав нудьгу. І трагічно побачив, що, власне, сталось. Інстинкт жахнувся над безоднею, де я опинився, й прижмурив очі; а потім – те, що зразу.
Звичайно, ніхто не знає нічого. Навіть Бела.
…Коротко, "суть" можна сформулювати так: зі своїх пліч я скинув вагу сучасності.
В цих словах стільки трагізму, як в океані води. Жити – значить творити свою епоху. Доля небагатьох! Масове життя – перевидання попереднього. Тому стільки тут безнадійності і нудьги, і дійсної нісенітниці.
Творити епоху – реалізувати вкладений у нас потенційно сенс, звільнити, розвинувши, багатотоннажну динаміку живої в собі – в крові й нервах – енергії, для цього варто народитись. Народження викупає себе.
Колись бачив я малюнок: senator romanus часів пізньої імперії. На обличчі – могутність розпусти. В набряклих віях, в очах, повних, мов болото, гнилих блисків і чорного, демонічного спокою; в безвладних губах сенатора, п’яних і цинічних, проглядала така страшна сила бруду, що я почув… заздрість до сенатора. Стиль абсолютно неповторний… Щось подібне можливе тільки раз в історії, коли сама епоха готує тріумф розбещеності. Сенатор вражав силою смислу, своєю історичною доцільністю.
Раніш "його" не було й більше ніколи не буде. Він був прекрасний могутністю повної реалізації себе самого, як історичного феномена. Тепер я все це зрозумів, коли пішов упоперек до своєї епохи.
Власне, я вбив себе. Тепер я – тінь. Гордість і сила "короля" обернулись проти нього.
"Страшний як Комінтерн", – так десь сказав якийсь поет. Незначному поетові вдалося в двох словах підважити вагу нашої епохи.
Комінтерн і страшний! Страшний концентрацією величезних в собі сил, що наростають грізно, щоб ударити в бетон капіталу й знести його.
Наша епоха дає широчезні розрізи контрастів; шумливі й рясні зсуви мас потрібують чітких і в сміливих мірилах закреслених планів: революції й комунізму. На черзі дня – ряд грандіозних вибухів, щоб потім скувати землю в один залізобетон. Комінтерн знаменує наш день. Саме тим, що він страшний.
Часто я спиняюсь перед портретом Леніна й задивляюсь на нього.
Фігура проводиря метнулась у гострім патосі напруги. Погляд з магічною силою надхнення пронизливо ріже далі. Винуватою й побитою собакою стою я перед ним, і радий, що він не дивиться на мене. І думаю про мілкі води, куди скерував я свою путь; думаю довго, а потім важко відходжу.
Сакраментальні слова: "р-раз і назавжди" я сказав товаришам так різко, що вони й досі дзвенять у голові й болюче ляскають по ногах коня моєї гордості, що ладен уже впасти додолу.
Скільки серед громадян СРСР свідомих і несвідомих прихильників дурнуватої благодушності, що готові вже перейти на стан задоволеного спокою і вмоститись так, щоб не різало під боках!.. Ніби червоний тигр обважнів, зледачів, став сантиментальним і дає себе гладити й розчісувати!
Я стріваю їх, цих веселих і ситих, на кожнім… на кожнім кроці. І що дико – серед партійців навіть. Коли доводиться розмовляти з такими, я хмурюсь і завжди хочеться роздавити їх силою свого презирства…
Завтра рушаю з Криму в Туркестан… Заверну в Харків…
– Pardon! Дозвольте припалити.
Тов. Андрій кинув барабанити пальцями по шибці й обернувся.
– Прош…
Згорда він глянув. Фігура в кепі прикурювала й з цікавістю приглядалась до тов. Андрія, похапливо кліпаючи очима. Зустрівши погляд тов. Андрія, "кепі" враз здав назад, одвернувся й, не подякувавши, швидко вийшов з коридору.
Тов. Андрій напружив лоба. "Що за притча?" Асоціяції швидко заворушили лапками в пам’яті. "Невже?.. Гм! Оригінально! Романтика в експресі!"
Хвильку тов. Андрій вагався. Потім твердою ходою теж пішов зі свого вагона. Тов. Андрій став високо на дверях, і скло його пенсне весело блиснуло.
"Кепі" сидів "готовий", ніби на найближчій станції він мав висаджуватись: комір пальта піднятий, на колінах – жовтий чемоданчик. Пара чорних очей бистро зиркнула на тов. Андрія й ураз завмер, наче не було точки опору, поривчастий рух.
Тов. Андрій прижмурив очі.
– Вибачте, сеньйор. Це має означати, що ми розлучимось, ледве стрінувшись? Ш-ш-кода! Пізнали?
І сів навпроти, звівши блискуче пенсне до "кепі".
– Чому ж не пізнав? – з нежданою розв’язністю в голосі й фізіономії одповів "кепі", скидаючи кашкета й разом з чемоданчиком кладучи його на поличку до вікна. Чорні очі в лад тов. Андрієві хитро звузились і заграли, ховаючи в глибині сполохану метушню.
– Тов. Андрій, прошу? "Король"?
– Так, король, але без королівства, – всміхнувся тов. Андрій.
– В такім стані королі бувають найнебезпечніші.
– І… найпомічніші.
Тов. Андрій "хитро" придивлявся до "кепі" і, ніби павутину ткав своїми очима по його обличчі. Це ледве помітно непокоїло того. Він був захоплений несподівано, певна річ, розгубився, але, як добрий генерал, не виявляв збентеженості, напружено збираючи докупи свої думки й разом з тим вивчаючи сили супротивника.
Тов. Андрій знав гаразд цю кмітливу бестію, і його бавили фізіономічні маневрування, що проробляв цей стріляний птах. Він вирішив погратися й проіспитувати трохи "кепі".
– Прошу, – запропонував "кепі" коробку з сигаретами.
– Да-a! – обізвався тов. Андрій. – Приємно, чорт забирай, несподівано стрінути давнього знайомого. Доводиться визнати рацію існування старих друзів. Хоч би для того, щоби десь колись зійтися неждано. На п’ять хвилин. І згадати про се, про те. Ви як думаєте?
Останні слова було сказано з притиском. "Кепі" одкинувсь на спину.
– Безумовно, в контакті з вами, хоч, – загострив він погляд, – мушу признатись, що у цім разі я з більшою б приємністю зустрів… ну, свою бабушку чи що.
– Маєте рацію! – загадково кинув тов. Андрій і скосив з-під лоба оком.
Губи "кепі" на хвилину здригнули кривою гримасою; в очах метнулась паніка. Бистро він опанував собою.
– Ну, це все дурниці, – добродушно торкнувся колін "кепі" тов. Андрій. – Et voilà! По традиції згадаємо старовину… Цікаво, як реагувало начальство, коли ви замість тов. Андрія розстріляли "привиди темної ночі"?
– Як? – перепитав "кепі", придавлюючи сигаретку. – Звичайно, нагороди я не дістав. – Очі "кепі" глянули на тов. Андрія просто й твердо: він переходив у наступ. – Взагалі, ефект був незначний… Саме якась банда заворушилася в районі, і всю метушню було справлено туди. Генерал, захоплений новим клопотом, обмежився машинальними запитаннями, коли я повернувся з нещасливого полювання: "Король? ("кепі" імітував інтонацію генерала) Утік? Бестія. Ворона не спіймала короля… Est modus in rébus". Це на мою адресу. І зразу ж узявся за трубку телефону, а мені дав нове доручення. C’est tout, як бачите, кон’юнктура обернулася для мене, та й для вас, щасливо.
– Дійсно, – всміхнувся тов. Андрій, – ефекту мало. Не більше, коли б вам пощастило розстріляти мене…
– А даремно, – задумливо додав тов. Андрій, – ви проґавили, пане поручнику.
(Продовження на наступній сторінці)