З криком матроси, один за одним шугнули з вагона.
– А-а-а! До-о-о!
В руках зачорніли кольти. Матроси несамовитою чередою подались на той бік станції, залящали постріли. Слідом повалила кавалерія.
– Що-о?
Але матроси, стріляючи вгору, мчали назад, один за одним, на ходу вскакуючи в вагон. Панцирник поволі рушав.
Хтось посилав останні постріли поверх станції… махав на прощання кольтом з площадки, а в вагоні колисався нездержливий, прибойний гамір.
– Факт той, що "кавалеристка" була тут: одбили і везуть з собою.
– Ге-о-о!..
…А командир у малиновім галіфе похопився, як доносив той останній, що вскочив у поїзд, пізно: дурак стріляв з нагана в утікаючий панцирник!.. Панцирник, покурюючи ріденьким димком, розгонисто врізався в сонячно-степовий простір – ішов на велику вузлову станцію, шалено танцювало круглий танок поле за вікнами і мигтіли копи, в вагоні ні чорта було розібрати за прибойним галасом… Вагон шарпало, сіпало, коливало на боки; братва качалась на ногах як п’яна. А всередині стояла "кавалеристка": френч загубивсь на полустанку, в самій-но матросці – тільки кров’яна зірка на грудях. Злегка зчервоніла, змішавшись, соромливо й з цікавістю оглядалась навколо. Позирала на кожну спітнілу, що налазила, морду. Усміхаючись, мовчала і одмахувалась…
– … Конфетка золотая! – летів угорі ззаду красивий комплімент.
– … Океанський корал…
– … А як ваше ім’я? – граючи роль "перєводчика", серйозно приступав до неї, чорний, як сажа, Кирило…
Васька скочив на лаву і, надуживаючи запасними силами легенів, попер:
– Нє орі-і-і!.. Распро… Ша-а!
І стало тихо.
– Товариші! – почав було, б’ючи себе в груди, Васька серед непевної тиші, але "кавалеристка" легким скоком стала з ним поруч, і він, посунувшись, замовк. Дививсь на неї.
"Кавалеристка", мотнувши підстриженою головою, ще раз усміхнулась до всіх і заговорила. Вона поводила перед себе рукою, ніби дитина. Так і говорила.
– Товариші! Ви даремно старались. Це вийшла помилка. Я не така!.. Розумієте? Я – агітаторка кавалерійської частини, що йде на фронт, і повинна бути там. Гадаю, що на дальшій станції ви мене пустите… От і все. Ви не маєте права та й не можете і не будете мене держати: нє нужно й нецікаво. Я рада вашому геройському товариству і дякую за виявлену до мене увагу, але не можу… Бачте, ви помилились.
Вона замовкла.
– Ні, колего, ми не ошіблісь. – Це виступив з "реччю" брюнет Кирило з одним скляним оком, він повів набік рукою. – Вас нам і треба. У нас нєт агітатора. Ви будете просвіщать. У нас вєсєлєй, кавалерія – чепуха, морськой народ понімає дєло! Ми – авангард революції і защітнікі трьох інтернаціоналів, і хто вас займьот – п’ять смертей. Правда, товаріщі?
Сипнули страшні оплески і божевільні крики:
– Бра-аво!
– Рєж далі…
– Правильно, брюнет…
Здвигонули вагоном.
Братва сказилась… "Кавалеристка" хотіла ще говорити, але їй не давали вимовити слова…
– Дозвольте, баришенька, ілі товаришка, – "різав" Кирило далі, уперши скляне око в поличку, де стояла "кавалеристка". – Ви розберіть діло. От посмотріть хоч на етого, – він ткнув рукою на Васю – у нас його називають решетом за фізіономію, да ви такого нігде больш не найдете. Він хорошо співає… Ви будете говорить, він співать. А то – нєт пари. Не дивіться, що он парень такой, ви только погладьте його за ворсою…
– Ілі… – хтось ззаду пустив "гадость".
"Кавалеристка" густо почервоніла…
– Ето кто? – бистро озирнувсь назад Вася, і обличчя в нього напнулось…
Мент тиші… і враз Вася, махнувши вгору ножиком, з розгону, як дикий бик, скочив з полички і подрався назад.
Зчинивсь ґвалт.
Васю затримали, схопивши під руки, він виривався.
"Кавалеристка", прискочивши, благала, що це дурниці, не варт.
Спинений, Вася тяжко одсапувався…
…Вагон розгойдувався все дужче, ніби йому ставало веселіш і він танцював веселий танок. Залізні стукоти, радіючи, примішувались до вагонного галасу… У степ врізався панцирник залізною гусеницею і ніс смерть і паніку…
…"Кавалеристка", сидячи на лавці, курила папіросу і говорила до братви:
– Мені це все страшенно подобається… Я теж люблю море: воно виховує буйний дух; і побачити море – це моя мрія. От тільки, що Денікін… Ну, та ми його розіб’ємо. Правда ж? Тоді знов ми десь побачимось. Напевне побачимось. Я б хотіла стрінуть Васю!.. – І вона повела оком в Васин бік і ворухнула тонкою бровою. – Заспівайте, Васю, те, що на станції… Ви співаєте з почуттям…
Звичайно, Вася співав…
Стояв і одбивав долонями такт проти Васі кароокий Шверцель і бринчала мандоліна. Вася туживсь у всю і чув, як надувається синя жила в нього на лобі і лізуть, як у барана, очі…
Васю "качали"… І от…
Наближалась станція. "Кавалеристка" скромно сміялась, одержуючи побажання зі всіх боків. З усіх боків налазила братва.
– А на прощання, баришенька… – невдало і не "в цель" підморгнув скляним оком Кирило, – Васю…
Буйним криком братва піддержала резолюцію.
– А чому й ні! – браво махнулась, сміючись, "кавалеристка". І не встиг Вася здвинути кашкета на потилицю, як до його губів хтось міцно притиснув дикий глід: червоний і гостро-колючий.
Панцирник ще не спинивсь зовсім, а од станції до нього бігла з винтовками наперевіс розстрільня команда чекістів.
"Кавалеристка" струнко зскочила з східця і спинила розстрільню. Оглядаючись, вона посилала рукою останній привіт. Чекісти з цікавістю дивились.
Панцирник недовго стояв на станції й поліз далі. Пускаючи ріденький димок, він розгонисто врізався в степовий простір – мчав на фронт. Залізний стукіт сердито гриз вагонну тишу.
Вася дививсь у вікно балдою, і колючка, що встромилася в його серце, простягалась довга й тонка, мов вечірня тінь.
Але не тільки боліло.
Щось пронизливо-солодко лоскотало на самім дні, і була гостра печаль. На губах дикий глід: червоний і колючий, і переливавсь десь далеко бісерний переливчатий струмінь: "Золотую поставлю кровать".
Вася гаряче потягся й оглянувсь на вікно.
Шпарив дощ.
Груди й голова у Васі прочистились, дзвонила в середині кров, таж сама гостро-колюча радість-пєчаль, що й тоді, після того, як панцирник одійшов з узлової станції, де лишилась "кавалеристка", стреміла й різала серце.
Безумно захотілось натягтись і лопнути струною, і він схопився з ліжка, приступив до Паші і, розставивши руки, як артист, заливчасто пустив:
Если в сердце сомненье вкрадется,
Что красавица мне не верна…
В дружині, в Паші, йому вбачалась частка, іскорка "кавалеристки"… в неясну далину одходив маревний степ…
Паша звела на нього здивоване, незрозуміле обличчя:
– Ты с умом? Чего орешь?
Але Вася не вгамувався.
На прощанье весь мир содрогнется,
Ужаснется и сам сатана.
Червоний, з блискучими очима, з блудною посмішкою, Вася хотів обняти і міцно притиснути до себе Пашу, але вона одгородилась шитвом і кинула брутальну фразу:
– Ну, ну – оставь; не лезь, свиня!
Внутрішній напор круто здав назад, Вася спинивсь і збентежено глянув на Пашу. Потім:
– Ти сумашедша!
І страшенно ображений, мовчки пішов до вікна; опершись спиною, з якимсь жалем дививсь на Пашу.
– Ты сам сумасшедший. Хіба мислімо так орать?
– А тобі що? – озвавсь Вася запитливо-незрозуміло.
– Як – що?
Паша одкинула шитво. Раптом щоки в неї почервоніли, крильця на носі стали білі. Тоді Вася стиха жбурнув:
– Коли не вгодно, можеш на дощ.
Він не докінчив, бо не знав, що говорити далі. В голові все змішалось. "На дощ, то й на дощ".
Паша з силою стрималась і, удаючи з себе спокійно-веселу, взялась за шитво. Розгортаючи вишивку, сказала:
– Ла-адно. Запомни, що ти мені сказав. Я буду пам’ятати. Хорошо!
Вася важко сопів, ледве дочуваючи її слова, і одно було ясно для нього, що він зопалу скочив у яму і вийшло так, що буде щось небажане й дурне.
Стало страшенно огидно – безвихідно й безрадісно і почуття боягузтва заворушилося в нім. Мовчки він одійшов од вікна і почав взуватись.
Паша теж мовчала, не звертаючи на нього уваги.
Насунувши картуза й піднявши комір, Вася вийшов з кімнати…
Дощ бив просто в лице і забивав дух. Надворі була страшенна метушня, нерозбериха, дерево буйно шуміло, темінь одбивалась од дощової води, і од цього летіла пиляка.
Одноокий на вулиці ліхтар сумно гойдавсь, переможений і вщент забитий переможним дощем, і плакав не втираючи сліз…
Вася лихорадково перебирав у голові, що може бути завтра, і з досадою і переляком думав, що Паша його покине.
"Дура!" – усовіщував він її і не смів виправдуватись.
(Продовження на наступній сторінці)