Дійсно, так ще не бувало; цього я не ждав – так, моя хризантемо, не можна, ні. І в мені закипає, як кров, ненависть до дружини.
– Ах ти ж, стрижена курочко! А розводу не хоч!..
Але як, утершись і причесавшись, я сідаю коло грубки й ножем починаю одколювати скалки на розпал, мої мислі потроху охолоджуються, здають назад і скоро, мов розбиті, розходяться в різні боки, і от уже полинули сумовитими смугами голубими…
Розвод… Але вона – моя дружина. Не вона, була б інша. Між нас снувалось щось подібне до любові. І далі думаю: в своїм капелюсі, шубці, рукавичках, і з портфелем під рукою вона – моя дружина – інтересна: струнка, подекуди "мініатюрна" блондинка з голубуватими очима; здається, й досі любить мене.
І що розвод?. Але одруження однаково не розв’язує проблеми ероса остаточно, навіщо клопіт? Це дурниці.
Промахом з мого боку було те, що я з недбальства довірився якось на жіночу витривалість, легковажно гадаючи, що моя дружина, розуміючи мене, спроможеться офірувати заради якихось фантазмів – звичайними вигодами "сьогодні". От де помилка!
Дійсно, тепер ясно мені, що дружина інакше не могла. Чи припустимо, щоб дівчина могла вмістити проблему мужності, проблему, що її задумано на всю глибінь, де всі розрахунки зведено в одно, де гру робиться на таку непевну карту, як "талан", "доля", "зоря", коли одвага згоджується вибирати між двома або-або, або, коли кожну силу ощаджується з погляду її значення для майбутнього? В умовах сучасності, в очах цинічних фігурантів сучасного паскудства – який це нонсенс!
У грубці злегка гогоче, чайник зненацька починає щось заводити…
"А ти сам віриш у зорю?"
Я хмурюся; замислюючись кудись, бачу – ниточка, чи й того тонше, майже невловиме щось – така надія в’яже мене з прийдешнім.
Смішно… сумно… Зате факти, прості, рельєфні, безцеремонні в своїй оголеності факти – як виразно, фізично лежать вони перед очима…
Я – ніщо, мрійник… бездара… Що за дурниці писав учора? Соромно перепитувати… І старець – тільки дружину зводжу. Куди піду шукати роботи? От і поснідати нема чим. Інстинктивний порух мене схоплює при цім з місця, мерщій я заглядаю до шаховки: чи хліб хоч лишився для мене?.. Нема! Дружина забрала все. "Блокада голодом", – мимоволі кривиться усмішка.
І як сідаю і чекаю, поки закипить чай, і напружено думаю, зростає, невиразно оформлюючись, картина: сині, сизо-сині громади високо – аж до неба – купчаться десь далеко, перед них – попелясто-синя рівнина і смутні безконечні примари рухів… і на ній – я, один, маленький такий… То – життя…
За вікном – сонце аж грається. Сонце спорснуло вже з вікон моєї кімнати, і тут серйозний, синьо-сірий холодок…
"Піду до тої… сволоти", – раптом вирішую я.
Одинадцята година.
Тільки ще почавши спускатися сходами, вже чую специфічний, чимсь мені страшенно одворотний запах, і, мабуть, цей факт незмінності запаху формує в мені безнадію: навряд щоб пофортунило у N. Як і завжди! А від цього встає до N глуха ворожість і безмежне презирство.
Але сходжу. Чемно стукаю в двері.
Поки одчиняють, у голові пробігає світла паркетна кімната, тепло, від нього пилом пахне – жовтий кіт на піаніно. Душна атмосфера комфорту.
"Порадити б завести мавпу… так, мавпу цьому бурбонові", – їдко іронізує думка.
"Да! – одчиняються двері. – Прошу…"
Поки я сідаю на стільці, трохи поодаль бюра, перед яким робоче крісло мого "патрона" – сам він стоїть. Бачу – за пенсне біжать у нього якісь сторонні думки, поколовши обличчя тоненькими зморшками; він дивиться десь. Це – його манера; потім він теж сідає.
– Палити можна? – починаю я.
– А ви й досі ще… махру? – мимохіть зиркнувши на мою цигарку, зауважує N.
– Так… в цім моя привілея, поки що, звичайно. Але в тютюн я вкладаю душу справжнього курця, це його красить, – одповідаю. – У вас душно.
Дійсно, в кімнаті аж давить. Надворі в цю мить прояснюється, і на паркет падають тремтячі, світлі смуги – вражіння таке, ніби вже літо. Ще недавно, мабуть, прибирали – чути запах пилу, кота нема. Зиркнувши на вікно, бачу розбурхане синьо-блакитне море з бурунними, як гнівні коні білі, хмарами – мчить, але доводиться стиснути раптове хвилювання, що ладне вже знятися в мені.
– Да, – раптом закінчує свої думки й відповідає мені на зауваження N, – трохи душно. Багато палять… Гм. А от чого ви не заходили на минулім тижні? Була робота, якраз для вас (він уже знає, чого я тут), були б заробили. Тепер узяв її Р.
Патрон говорить мляво, ніби вишукуючи цю роботу десь перед своїм, од сонця скривленим, обличчям. А я, погладжуючи свою зарослу щоку і пускаючи дим убік, стежу за ним запитливим зором.
В мені вже сміх: ах, мила бестія… хоч би посоромився ти так безцеремонно вживати все того самого прийому… я й без тебе знав, що "була"… завжди "була" і завжди я запізнююсь. Ніби справді ти такий доброзичливий.
– От.
– Перепрошую, – обережно перебиваю я і враз брешу сьогодні вдруге вже, – бачте, мені було ніколи на тім тижні – я закінчував одну роботу; тепер знову вивітрився. Як у вас тепер, нічого нема?
– Тепер? – патрон мляво думає…
Це дає мені можливість дивитись на нього, я занотовую: застиглість підборіддя, що робить новий малюнок на обличчі – з молодого перероблює його на мужнє; проділ – теж ховає в собі незримі риски солідності; затвердлі, врівноважені очі. "Що його старить? – думаю. – Комфорт? Чи свідомість своєї солідності?"
Тиша, тільки розбіжний вуличний гомін. На N м’який костюм, але комірець зношений.
– Тепер… немає, – повертається до мене і жмуриться N, – щось проектується там… але нічого певного – може, потім.
– Ну, нічого… Десь найду, – удаю я безжурного… і вирівнююсь. – Ясно, – тема про мою роботу аж надто мало дає приємності патронові, і думав він тільки так… задля фасону. Він і радий би, може, підтримати мене, але стережеться моєї "установки" – було б необережно постачати таку абсолютно сторонню людину, як я, роботою з цілком громадської установи: вже був клопіт. Та й шукати. Я це знаю і хочу йти. Але патрон тепер, коли своїм тоном я сам зняв із нього неприємний обов’язок допомоги, щоб чимсь компенсувати мене, пробує розіграти люб’язного господаря… Він дістає газету.
– Ви читали? Як вам подобаються наші?
Наші, радянська делегація за кордоном, злободенна тема.
– Наші? – скептично говорю я і весело думаю: "постій же". – Бачите – брак стилю, відсутність оригінальності. На мій погляд, найколоритніша фігура політичного сьогодні – Чемберлен. Тут яскрава аристократично-розбійницька традиція, чути певність, силу…
І кажучи це, спостерігаю, як слова мої, видимо, не до душі патронові, цього й треба.
– Ви непоправний… тільки могила таких, як ви, виправляє, – бубонить патрон, самітно любуючись з газети.
– Можливо… А ви… вас справді захоплює нове будівництво, серйозно? Не бачу нічого інтересного…
– Як?
Патрон встає і не на жарт, бачу, хоче розмахувати руками; і потім триває п’ять хвилин підробленого пафосу та шаблонового апломбу. Я чую: "Ленін… Ленін… Ленін… фашизм і комунізм – дві світові сили… всесвітня революція перемагає: Китай. А господарство? А культуризація села, масове піднесення свідомості? Це можливо тільки в наших умовах, і ми повинні пишатися за свою епоху, не то що вагатися взяти участь у цій роботі для майбутнього… як ви".
– Все таки, я думаю, – навмисне перебігаю я рівне шосе патронової мислі, – далеко інтересніш обстоювати було червоне держало з гвинтівкою в руках. Колоритніше і, знаєте, безпосередніш. Праця на платформі – річ розпливчаста, многозначна.
– Це ви так думаєте, – обриває мене N. – Бо у вас немає ні досвіду, ні бажання.
Моя репліка, бачу, досягла свого: патрон надимається, в нього гасне охота говорити.
Мені добре відомо, що цяця, яка стоїть перед мене – один з тих, що враз прозріли на жовтень і революцію, скоро видано було останній пайок з пшона і явилась можливість стабілізованого утримання; і, ставши на платформу, подались до центрів та позаймали відповідальні паркетні помешкання.
В громадянську ж війну патрон, як і я, сидів собі на провінції та їв дядьківські паляниці з салом; події могли якими хоч смерчами проходити, в нього була стріха. Але я, вчителюючи тоді, свідомо держав себе на прив’язі перед лицем подій – мій час не прийшов. А патрон хвалився своїм умінням влаштуватись. А тепер – о, тепер навіть в зносинах з дружиною він уживає діалектики… і робить, тільки жаліючи, поблажливий вигляд до моїх заяв, що жовтень – що ж? – звичайне, в історичних аналах нормальне явище, задля якого, може, й не варто ламати всіх стільців… і думає, що я – контрреволюціонер, вихований на інтелігентстві та ідеалізмі.
(Продовження на наступній сторінці)