Як упав же він з коня…
(П. Тичина)
Чи чуєш — в сні нічнім
Степ ледве диха.
Товаришу, почнім
Розмову тиху
Про те, як впали ми
У вирі бою —
Звалилися грудьми
В траву обоє
В лихої смерті час,
І ми обидва
Почули, як від нас
Відходить битва
Туди, де даль зника
В нічну годину,
Де князева рука
Веде дружину,
Там списи і щити
Й брязк харалужжя —
Скажи, чи чуєш ти,
Мій вірний друже?
Мовчиш… Твоя душа
Вже відлетіла,
Моя ж не залиша
Це грішне тіло…
Я чую кобилиць
Іржання смертне,
Лежу я горілиць
І зір мій меркне
Увесь я кров'ю стік
На трави степу,
Замовк я — мій язик
Усох, як в спеку,
Шорстким листком прилип
До піднебіння,
Мій чує смертний схлип
Лиш трав коріння:
Пір'ястих ковилів,
Братків і рясту.
Вже кібець відквилів
У тьму зорясту.
І суне інша т ь м а*
На дике поле,
Рятунку вже нема —
Ідуть монголи.
На Калці** наша рать
Ординців стріла
Весь день, всю ніч свистять
Жалкі їх стріли…
Вже очі застеля
Імла кривавава,
Доноситься здаля
Й вмовкає: "Слава!"
Ми бились, як могли,
Щосил, щодуху
Й себе не віддали
Тьмі на наругу.
Коли надходить час
В бою вмирати,
Не порятують нас
Кольчуга й лати.
Та змилуйсь — підведи
Мене, Ісусе!
Із Калки я води
Нехай нап'юся
Тоді нехай і крук
Клює очиці
І тіло до яруг
Несе вовчиця…
Христе, душа моя
До Тебе лине…
Зволь, щоб моє ім'я
Жило в билинах.
Флорида, січень 2001
* тьма — татаро-монгольська військова частина з 10 тисяч вояків
** Калка — річка, на якій 1223 р. була перша битва руських князів з монголами