Гойднеться день і за гаями згине,
Насуне морок з-над морських низин,
Позеленіє неба плесо синє
Й вечірніх тіней потемніє синь.
Десь диха степ духм'яно і стовпами
Тонкі тополі мітять далечінь,
А я ступаю стомлено стопами
Не на стежки — на прибережну рінь,
Що вітром вся обчовгана неначе
Й шліфована припливом хвильовим;
Тут чаєня ячить, не ворон кряче
Й удари хвиль, немов звучання рим.
Та стопи де б свій слід не полишили
І до яких би див мій зір не прикипів,
Я давніх предків дар несу в червоножилах —
Густу й гарчу кров степовиків.
Тому й чужих вітрів солоний присмак
Ще не розвіяв повів полину —
Я через пам'яті чарівну призму
Степів донецьких бачу далину.