На чотири дні від гирла вгору, там, де в широкоплинний Бог упадала маленька стрімка річечка з гіркою водою й не менш дивною назвою Мертвовід, стояло кілька великих наметів із князівськими знаками при верхах. Найвища, вся червлена, з білим мереживом на подолі й чорним конячим хвостом угорі, належала Великому князеві полянському Ярополкові, який уже двадесять і восьме літо тримав Меч Юра Побідника й сидів над князями та племенами всіх сколотських земель: і Полянської, й Древлянської, й Севери.
Поряд із Ярополковим наметом стояв ще один, такий самий, лише без великокняжого знаку на верху. Там сів княжич Рядивой, син Ярополка. Навпроти ж них ішли підковою намети князів, підручних Великому руському князеві: Боримисла, жупана древлян, Люта Пугачича, князя землі Сіверської, Калева, везера Чуді, Вячка, бана кривичів і словін, Мачика, господаря жиличів, Базара, баша бродників, Булька, ксенжа лютичів, Таза, феєделема курян чорноризих, Переяслава, князя туричів східних, і Патяя, вождя самояді.
Князі й вожді сиділи на галявці перед Ярополковим наметом кругом великої попони з питвом і наїдками, сиділи, хто на сідлах, а хто просто на світлій траві в цілковитій тиші, тільки за півпоприща позаду, де лука розходилася між берегами Богу та Мертвоводу широким зеленим клином, никали групками боляри, пани, можі та вої й паслося зо дві сотні коней.
Золоті й срібні корчаки стояли повні меду, пива свого й грецького, та жоден із дванадесяти не торкався бодай вуса вмочити. На сей з'їзд усіх скликав Великий князь руський полянський, а тепер був і сам не радий. Розмови кругом попонки точилися незначні, Вячка похмуро казав Переяславові, як їхав і кінь його ще в воротях спіткнувся на ліву ногу. То було недобрим знаком, і всі те знали, та Переяслав лише морщився й кивав, зиркаючи скоса на курянина, який навіть до страви не скидав свого чорного клобука.
Патяй, з ніг до голови вбраний у сирцевий скоряний одяг, заходився перемотувати хутряні навої. Від нього потягло старим потом, і се мовби підштрикнуло Переяслава.
― Туричі не підуть супроти персам! — Він виклично глянув на всіх. Дехто ховав очі долу, а чудський везер Калев перезирнувся з Вячкою та Базаром. Базар подивився на Переяслава, тоді на Боримисла, проте молодий древлянин мовби й не чув сказаного. — Думали ми, що за Дарієм прийдуть і греки, але греки з ладдями стоять у Дунаї. Нас Дарій не вчепить — не дістане землі Турицької. Межи вашою й нашою волостю лежить рів глибокий. Тисячу войників на вал рову — й ніхто не пройде!
Великий князь глянув на Переяслава й тут-таки сховав очі за кущатими бровами. Ті чорні брови здавалися чужими насупроти сивого чуба, коси та сивих вусів.
― А ти що вречеш? — звернувся він до Вулька. Ксенж лютичів презирливо посміхнувся:
— Коли Переяслав рече, же його рову не зможе ніхто, тоді нех спробує Дарій удолати Віслу!
— А ти?
Господар землі Жилицької Мачик, на якого дивився Великий князь, лише стенув плечима:
— Що ми лихого вчинили персові?
Древлянський жупан Боримисл, із голеною, як і в Ярополка, головою й так само виголеним підборіддям рвучко обернувся до жилича, й темна змійка коси на тім'ї стьобнула його по щоці:
— Ти відаєш, Великий княже, кого спрошати! Пощо не спрошаєш мене? Чи його! — Він кивнув темним чубом на чудського везера.
— І тебе спитаю, — нахмурився Ярополк. — Але зупершу старійших, а ти ще… — Він пошукав слова, та побоявсь образити запального древлянина. — Ти ще єси одрок. Та й відаю, що нам уречеш…
Базара, чорнявого, як жук, баша кочового племені саків, на яких сколоти казали просто бродники, слова Великого руського полянського князя вчепили за живе. Він був однакового з древлянським жупаном Боримислом віку й вигукнув, калічачи сколотську мову:
— Розумна — не як сивина, а як розумна!
Іншим разом усі дружно й незлобиво пореготали б з Базара, та зараз було не до сього, й кожен чекав, що відповість башеві бродників Великий князь.
А той не знав, що відповісти. За останній місяць, одколи Дарій вийшов до Дунаю, Ярополк геть розгубився й не наважився б образити найпослідущішого підлого ратника, не те що міцного баша бродників. Обачливо всміхнувшись на мову Базара, він, однак, відповів головному супротивникові. А головним, і се всі зрозуміли від початку з'їзду, був древлянський жупан.
— Боримисле, послухай, що повім тобі. Твій отець був мені братом уперше: моя мама була сестрою рідного діда твого. Ти політок моєму Рядивоєві, я люблю тебе, як і свого сина. Послухай мене. То є небачена сила — сей Дарій. Кров побіжить у суху землю й зробить її болотом, а ми однаково не встоїмо. — Він пожував бляклими вустами й додав: — Цілий світ не встояв.
— А кумири, кумири! — вигукнув Боримисл. — Наші кумири речуть: хто на сім світі робом був — буде й на тім!
Князі й вожді заворушилися. Слова жупана не припали їм до смаку, та й кумири в кожного свої й рядять за своїм законом. Вилицюватий самоядин Патяй хитро посміхнувся:
— Руський кумири — древлянський кумири. Самоядський Чам-Пас — у-у-у!..
Його було важко второпати, але всі й так знали, що Патяй ніколи не вчинить супротиву полянському князеві. Й Мачик, жилич, не вчинить, бо злякається. Вульк, ксенж лютичів, теж не згодиться воювати з Дарієм, але не тому, що боїться полянського Великого князя, а від упертості й пихи. А решта дивитимуться на них і собі тягтимуть і зволікатимуть: може, минеться чи ще якось обійдеться. Переяслав же, крім греків, нікого не бачить, і лише греки могли б викликати його на герць, бо лють між ними та туричами споконвічна, й се вже нікого не дивувало.
Великий князь важко зітхнув. Кумири полянські вимагають од русина того самого, що й древлянські од древлян, та чоловік живе не на небі, а на землі, живе, доки живеться, коли ж його візьме холоднорука Морана й понесе на той світ… Але про те Ярополк не хотів і думати. Слова Боримисла таки розсердили його, й він сказав, стримуючись, аби не крикнути:
— Коли ректи правду, Боримисле, то перси йдуть раттю не на нас, усіх отут, а на вас…
А йому самому стало ніяково, бо в тому речінні не було ні честі, ні поклику родацької крові, але Ярополк востаннє ходив у січу літ тому з тридесять, коли ще й Великим князем не був, а знамено висіло над оселею вітця його, й Меч Юра Побідника теж висів на сволочку в красній вітчій світлиці. Та й ратилися ж із дідом осього Патяя, й то була не рать, а, по суті, гулянка: самоядь сплатила дані не по трьох білках з лука, а по двох, та коли дружина руського князя потовкла їх трохи, все знову стало, як і раніш.
Боримисл відповів на закид Великого князя словами, що зовсім не личили ні до його літ, ні до стану:
— Коли тобі врубають пальця, то болить однаково, Великий княже, хоч великого, хоч мізинного, хоч котрого.
Уражений притчею жупана, Ярополк почав виправдовуватись:
— А так, жупане, так речеш… Але… всім відомо, що перси прийшли сюди правити мсту з вас, древлян, а не з нас. Твоє плем'я, що на нього греки речуть паралати, а за ними й перси так само, колись ходило в Азію, й ратилося там, і городи їхні брало, й дань брало золотом і сереблом, і всіх підібгало під себе: й людинів, і мідян, і сих-таки ж персів…
— Се було тому двісті літ! — знову сіпнув блискучим оселедцем коси Боримисл. — І ходили раттю в Азію не самі тікмо древляни, а й туричі, Великий княже! Тепер же Переяслав про се мовчить, бо мислить, що його хижа скраю й перс її не зачепить! Але милиться й Переяслав, і всі отут, і ти милишся.
Раніше таких речінь супротиву Великому князеві ніхто нікому не дарував, але сьогодні все пішло новими стогами, й не образа гідності володаря вражала всіх, а те, що володар охищається.
— Ви, поляни руські, засиділися! — кинув Боримисл. — Застоялися, мов комоні розгодовані, що їх не сідлають і до раті не беруть. Розжиріли жирами золотими, торгуєте пшеницею з греками й стали вельми важкі.
— А нібито не ліпо, коли ратаї замагаються? — став на захист Великого князя турич Переяслав. — Даби орали й ви плугом желязним, а не деревним оралом, то й ви б мали злата й сребра, як мають русичі-поляни. А так єдва до нового жита жиєте.
Того Боримисл не відав, бо за свої літа багато чужих земель об'їздив, але в країні русичів опинивсь уперше. Та йому важливіше було знати, що скаже Переяслав згодом, і він чекав. І турич не забарився:
— Не можемо ми ратитися з персом. Треба миритись.
У запалій тиші Великий князь квапливо спитав:
— А ти, ксенже?
Вульк не без погорди відповів:
— Лютичі ніколи не нападали перса, й Дарій іде не на нас.
— А ти, Тазе?
— Я — не ратися!
— А ти, Патяю?
— Не ратися! — повторив те саме вождь самояді.
— А жиличі?
Господар Мачик спершу розглянувся, тоді тихо проказав:
— І я також…
— А ти, княже сіверський?
Лют Пугачич дивився на повну чару перед собою, й Боримисл, який сидів поруч нього, аж подих затамував. Лют Пугачич запальне говорив йому звечора супротиву Ярополку, який постарів і всього боїться, й від Лютового слова залежатиме багато чого. Та Лют мовчав, і Боримислові було видно, як червець потроху заливає й заливає йому й скроню, й ліве вухо й повзе до щік.
(Продовження на наступній сторінці)