І тому людянин ніколи не міг дати собі волю й веселитися на чужому весіллі, бо не мав права розслаблюватись і забувати. Мах колись довго думав, чому він такий скутий у будь-якому товаристві. Спершу відносив се на карб отієї хвороби, що й досі вирізняла його з-поміж інших. Але людина з літами до всього звикається, мав би зрештою притертись і він, та не притирався. Кожна рибина почуває себе вільно тільки в своїй воді, й се виявилося всеосяжною істиною.
Сією думкою він теж колись поділився з Проклом, і рудобородий мілетянин розреготався:
— Як на те, то що ж виходить? Упіймай тунця, посади в садок і занур у його ж власну воду, де він народився? Ха-ха!
Се було давно, їм тоді минало, може, двадесяте, може, двадесять і друге літо, але та думка не переставала пекти йому й зараз. Якось, уже пізніше, Мах знову навернув Прокла до тієї розмови. Прокл не пам'ятав тих слів, і людянин упевнився, що грекам азійським усі моря по коліна, бо є ще й Еллада, по той бік моря.
Мах із Проклом, полишивши діеру на веслярського чільника Коя, що був після них найстаршим, подалися й собі до гурту греків біля мосту.
— Він та-там, — сказав Мах. — Я видів.
На мосту ще працювали теслі, з правого боку на доброго півпоприща бракувало поручнів, і технітарі поспішали. Мах подивився вздовж мосту, серце йому стислося. Полотно було струнке, ледь напружене течією, схоже на нубійський лук, і протилежний кінець його ледве мрів на правому березі широчезної річки. Певно, взавтра сосновими плотами мосту прогуркочуть перші сотні комонників Багабухші, й війна почнеться насправжки. Велика війна, що вселяла сподівання в серця багатьох людей і багатьох народів. І кожен своєю мовою молив своїх кумирів про своє.
Й Мах уперше подумав: певне, й сього разу, як бувало в давнину, кумири теж поділяться навпіл, й одні тягтимуть руку за одних, інші ж — за інших? Колись таке було, й він се знав із пісень мілетських співців, якщо всі ті пісні про білокам'яну Трою та ітакського царя Одіссея — не вигадки самих співців.
— Як ти ми-мислиш? — спитав він Прокла. — Од-діссей був на світі?
Прокл удруге, вже зблизька, зачарований величчю мосту, перепитав, але Махові забракло бажання говорити. Коли те все й було, то, може, п'ятсот, а може, й більше літ тому, й греки завше пишаються тими переказами. Людянинові говорити з ними про се не випадає, бо ж троянці були родичами людян.
Коло мосту вешталися всі тирани й демагоги дванадесяти грецьких полісів, що привели свої ладді на підмогу Дарієві: йонійці Страттіс Хіоський та Лаодомант Фокеянин, Еак Самійський, якому йшов чи не дев'ятий десяток, еолянин Арістагор з Кіми, геллеспонтяни Дафніс Абідський і Гіппокл Лампсакієць, Герофант із Парія та Метрадор Проконнеський, Арістагор Кізікіянин, Арістон з Бізантія та Мільтіад Херсонеський. Був тут і саміянин Мандрокл, який раніше з'єднав мостом Азію та Європу, а тепер обидва береги й сієї неймовірно широкої й могутньої річки, було кілька найближчих архітектонів Мандрокла й, звичайно ж, сам Гістіей, друнгарій кораблів усіх грецьких городів, які пішли за Дарієм на Скіфію.
Мільтіад зиркнув на Маха та рудобородого Прокла й одвернувсь, а Гістіей спитав:
— Де син моєї сестри? Мах відповів:
— Кой на діері за… чі-чільника, тиране. Гістіей, худезний, довготелесий, наче в'ялений
тунець, кивнув усім і подибав на похилий насип, що вів до мосту. Всі пішли за ним, і незабаром Мах із Проклом знову лишилися самі. Й коли тирани та демагоги проминули ще недороблену частину поручнів, вони поплентали назад, де між іншими суднами стояла на приколі їхня діера.
— Погукає? — спитав Прокл.
Мах кивнув:
— Ви-видів же, то погукає.
Вони просиділи на носі діери до другої й третьої варти, але ніхто по них не прийшов, і Прокл шепнув:
— А може, й не видів?
— Ви-видів.
— А коли видів, то не впізнав.
Людієць по очах бачив, що їх упізнано, та се однаково не приносило втіхи, й вони полізли в короб спати, раз по раз прокидаючись і наставляючи вухо. Та кругом висла росяна тиша, тільки хвиля шепотіла в березі та чулося кахикання чатників-навтілосів з ближніх і далеких суден.
Уранці прокинулись од гомону й іржання. Визирнувши з-за насаду, вони побачили рать, яка нескінченним потоком пливла по мосту й віялом розтікалася на чотири боки. Нині Багабухша вирішив переправлятися відразу чотирма тьмами, й кожна тьма тяглася тепер кінь за конем. Тільки на чверть стадії від мосту комонники знову збивались у лави по четверо та йшли й ішли на полуніч, де в болотах і плавнях між коліном Істру та величезним озером лишалася вільна смужка проходу.
— Не було, — сказав рудобородий, і Мах тільки головою кивнув.
А рать лилася й лилася, заполоняючи землю скіфів, скорена невидимій, але, певно, міцній руці.
Ввечері, коли над високими вербами повисли кошлаті хмари, хтось із темряви погукав:
— Се діера Маха?
— Се-се! — відгукнувся Мах, і всередині йому похололо.
— То зійди на берег!
Обоє товаришів помацки злізли сходнями, й незабаром прийшлий шепнув їм:
— Ходіть за мною…
Його чорна хламида розтанула в пітьмі, й тільки за шарудінням кованих морських сандалій можна було вгадати, що він десь попереду. Йшли довго, й Махові здалось, ніби тому ходінню не буде кінця. Праворуч у невисокому березі незліченним рядом стояли ладді, великі й менші, й на тлі сірого неба було видно тільки їхні високо задерті вгору носи то у вигляді драконів, кентаврів або ґрифонів, то вивершені міцною колодою з фінікійського кедра.
Й аж на великому закруті, де Істр повертав круто ліворуч, проводир став, і вони мимохіть наскочили на його чорну спину. Він подав їм знак, а сам зійшов до води й незабаром гукнув і їх. На Маха справило враження, що ні на суднах, ні в березі не горіли вогні й не вешталося моряцтво, й те важко було пояснити, бо ніхто ніякої повелі йому не давав: палити багаття чи ж утримуватись.
На великій тріері їх зустрів здоровезний навтілос у білому, й Мах підняв руку:
— Хайре, демагоже!
— Хайре, — відповів той і потяг їх у короб. Уся передня частина тріери була відгороджена, й там горіло світло. Попід косими стінами ворушилося душ семеро, чиїх облич не можна було добре роздивитися.
— Се він, — сказав херсонеський демагог Мільтіад, і тепер Мах із Проклом завважили, що поділ його білого гіматіону оторочений не чорною, як здалося надворі, а червоною лиштвою з золотими косинцями.
— З чим приїхав? — спитав грубий голос; Мах пошукав очима того, що говорив, і повагався. Той підняв руку: — Се я питаю. Що привіз нам?
Людянин повагався, й демагог Мільтіад уточнив:
— З вітцем видівся?
— Не-не хоче він! — крикнув Мах, роздратований сією грою в піжмурки, суто грецькою грою.
Мільтіад поклав йому руку на плече, й Махові враз мовби відлягло, й він сказав уже спокійніше:
— Вгово-вговоряв я його: "Речи Дарієві, щоби не палив мосту!" Не хоче…
Той, що сидів найближче до Маха, перехилився й почав швидко ґелґотіти своєму сусіді. Говорив по-арамейському, Мах легко розпізнавав мову семітів, їхнє горлове хекання та безкінечне "ш-ш-ш", але майже нічого не розумів, тільки й того, що йдеться про нього та Креса.
— Сідай, — сказав Мільтіад і сів, потягши за собою Маха. Й аж тепер, коли в коробі заговорили не тільки по-грецькому, він пояснив людянинові: — То вавілонський бахкашатх Тухімпаласхар. А той далі — мідійський князь Астяг. А се, — він показав праворуч біля себе, — жонин брат Псамтікового сина, фараона єгипетського. Всі поклялися на мечі…
Мах ледве слухав його, похмуро зиркаючи на Прокла, що лишився стояти в порозі. Дарій мосту не кине по собі, пустить за водою, й усі їхні розрахунки й сподівання пішли прахом, і жодне кляття тепер не важить. Він хотів сказати се людям, які сиділи поряд, але стало неймовірно шкода їх, а ще більше себе, й він сказав:
— Гети, сі фракіяни, знову виставлять п'ятдесят тисяч…
Усі були пожвавилися, та перед ними знову встала примара мосту, що за день-другий розсиплеться на колоддя, й вони притихли.
— Не-не ліпо, — мовив Мах, — коли все буд-дується на однім камені. Тепер ка-камінь з-під нас вибито, й ми нічого не можемо сказати.
Прокл, не знайшовши собі місця на лавах, сів просто на порозі й провісив руду бороду між розчепірені коліна.
— А коли сі гети вдарять на Дарія вже тут, по сей бік Істру? — мовив він, але йому заперечив Мільтіад:
— Гети на правому березі. — Й звернувся до Маха: — Так же?
— Мабуть, — відповів людянин.
— То де вони візьмуть стільки ладь? А плотами… Та ще поки… — Він тільки безнадійно рубонув повітря рукою й таки мав слушність.
Почулося жебоніння, й тлумач переклав грецькою мовою:
— Наш друг Тухімпаласхар рече: доти Дарій уже розтрощить усю Скіфію. Треба шукати іншого шляху, рече Тухімпаласхар, бо так персів не змогти.
— Якого? — обізвався той самий грубий голос із кутка, й Мах аж тепер пригадав, хто се мовить: тиран Самоса — Еак; він мав уже літ із дев'яносто, хоч сього б йому ніхто не дав. — Якого шляху? — перепитав старий, але йому не відповіли.
(Продовження на наступній сторінці)