І Боримисл широко й вільно всміхнувся до Лютибора Пугачича, й десь у потаємних закамаринах серця втонули й сумніви, й страхи перед смертним гріхом, що його мав собі взяти на душу, й він гукнув до Калева, Базара та Вячки:
— Хай споможуть нам ваші й наші кумири.
Се було знаком до рушання, й чільники побігли ладнати дружину. А з горба вже лава за лавою сходили комонці Лютибора Пугачича й незабаром увесь видолок ожив, зблискуючи білими, чорними та гнідими крупами, настовбурчившись тисячами списів.
До Люта Пугачича підійшов чорнявий і кирпатий, як і сам князь, болярин і щось тихо проказав йому. Пугачич мовив Боримислові:
— Сей болярин рече, що сліди їхні свіжі. Ще й трава після коней не встала.
Вони пішли тим слідом, воджені трьома вивідниками, й слід ставав дедалі ясніший, але руської дружини попереду й досі не було. За отими п'ятьма тяглася довга вервечка сіверських комонців, і Лют Пугачич казав:
— І самого вбити треба, й сина його Рядивоя вбити, й онука старійшого й молодшого, аби не було мстеця.
Боримисл похмуро дивився на трьох вивідників, які йшли слідом полянської дружини, й мовчав.
— І рід увесь можеський до третього коліна стребити.
— Вельми єси лютий.
— На те й імено таке маю, — відповів Пугачич, і важко було зрозуміти, чи він жартує, чи мовить упрост. — А ти борися з мислями своїми, та гляди, щоб не змогли вони тебе…
А мислі таки змагали молодого жупана. Полянський князь мусить згибнути, й син його теж… А що буде далі? Закоториться розпрями вся земля, й не відомо, хто куди руку потягне, чи за ним, чи супротиву йому, й стане держава схожа на займище диких коней, у якому з'явилося два ведуни. Й тепер се, а не смертельний гріх чужої, ба й не чужої, а таки родацької крові, бентежило Боримисла. Поділиться земля, й один скаже одне, а другий інше, — й чи не радітиме з того третій, персіянин Дарій, як радіє зараз, коли всі поховалися в кущі, мов олені перед зграєю вовків?
Думати було про що, й Боримисл уперше згадав слова Великого князя, мовлені тоді на з'їзді: "Одрок ще єси…" А що ж діяти, коли старі обважені тілом і духом?
— Право речеш, — сказав він Лютові Пугачичу; той злякано подивився на нього, й Боримисл аж тепер збагнув, що всі ті його речі були й для власного заспокоєння, й що сіверський князь так само з жахом думає про завтрашнє безневинне кроволиття. — Так і вчинимо! — майже крикнув жупан, щоб додати зваги й йому, й собі з ним разом.
Сліди були чіткі й ще навіть вогкі. Поряд із гуртовою витолоченою стежкою тяглась окрема вервечка — котрийсь руський дружинник увесь час ішов трохи збоку від решти, й заднє праве копито його коня було розковане. Та хоч як удивлялися переслідувачі, попереду один за одним тяглись голі горби та жовтоглинні яруги.
Й щойно Боримисл зібрався гукати до ночівлі, як стрімкозорий Базар простяг руку вперед:
— Дивися, жупан! Там білий комоні!
Боримисл придивився й справді побачив трьох білих коней у видолинку. Можна було б подумати, що се дикі коні, яких у верхів'ях Богу пасеться тисячі й тисячі, та на сих трьох були сідла, й Боримисл здивувався.
— Поганяй, Базар, навперейми, — вихопився бродник, та древлянський вождь нетерпляче крутнув головою.
Коли вони під'їхали, коней виявилося четверо, але поряд, на самім березі сиділо троє можів. Двоє були незнайомі й, певно, якісь чужинці, а третій — син Великого князя Рядивой.
Боримисл, Лютибор Пугачич, Вячка, Базар та Калев підійшли; він устав і благально подивився на вождя Древлянщини:
— Я відаю, куди ти йдеш, брате.
Боримисла вкололо те його звертання, й він глухо спитав:
— Куди?
В Рядивоєвих очах була мольба, й жупан намагався дивитись не йому в вічі, а на синю з золотом свитку.
— Не зводь вітця мого.
— Зодкуду ти… — Боримисл аж мову втратив. Хтось мусив би їх виказати, але ж се було майже неможливе.
— Я відаю.
— Зодкуду?!
— Ще тоді, на з'їзді вбачив. По твоїх очах убачив.
Сидячи верхи, Боримисл дивився своєму пішому родакові понад голову. Сього княжича самі кумири посилали йому, й він аж розгубивсь. Лют Пугачич тримав в одній руці лук, а другою мацав пір'їну стріли в тулі, й Боримислові той його порух здавався виявом найбільшої дружби й любові. Пугачич був ладен узяти частку гріха й на свою душу, й Боримисл остережно підняв долоню.
— Візьми мене талем, і тоді мій отець учинить так, як велітимеш йому ти, — сказав Рядивой, певно, давно зважені й переважені слова, й древлянин відчув, як кров поволі відходить йому з голови й перед очима тьмяніє.
Зусиллям волі та моці він примусив кров побігти взворот, і коли в скронях знову забило й червоні пруги зникли з-перед очей, він полегшено зітхнув. Так учив його робити колись один єгиптянин, старий жрець Сета, й Боримисл аж подивувався, чому раптом згадав і того діда, й ті давні літа. Він ізсів додолу й одчув приємну млість у затерплих ногах. Тоді зняв сивий смушевий клобук, витер спітнілий од хвилювання вид, і в'юнкий карий оселедець коси йому заплутався на кілька днів неголеному тім'ї. Він пригладив його, всукав поза вухо, тоді тернув жменею щетину підборіддя — аж затріщало, й стисненим горлом проказав:
— Так і вчинимо. — Й уперше глянув на супутників Рядивоя: — А се хто?.. Чужинці?
— Ускоки! — засяяв княжич. — Наріклися до тебе.
— Хто ти? — спитав Боримисл безвусого й безбородого чоловіка літ на сорок п'ять.
— Єгиптянин.
— Хто?! — Молодий жупан глянув на княжича руського, тоді знову на безвусого й тільки тепер зрозумів, чому се йому щойно раптом пригадався старий жрець єгипетського кумира Сета. Чоловік був викапаний єгиптянин, але ж Боримисл поспитав його по-своєму, й той не тільки второпав, а й відповів. — А зодкуду речей наших знаєш?
— Був талем при князі Ярополкові…
— То ти Нехота?
Єгиптянин кивнув:
— По-нашому просто Нехо, а тут рікли на мене так, як осе ти.
— А я був талем у Мемфісі, — сказав Боримисл, раптом уполонений спогадами.
— Відаю, жупане.
Коли тому тридесять і три літа перський цар Кір-Куруш почав стрімко просуватися на захід, цар Людії Крес, цар Вавілонії Набу-на'їд і фараон єгипетський Аб-мосе уклали межи собою з'юз проти нового азійського вовка. Та вовк наступного літа проковтнув людійське ягня, а ще через вісім літ і вавілонського барана золоторогого. Аб-мосе почав шукати нових угод і прислав гінця до найсильнішого вільного царя — Ярополка. Великий руський князь погодився й одіслав у Мемфіс талем юного древлянського жупанича Боримисла, фараон убачив у тім образу й прислав до скіфського царя не сина свого Псамтіка, а теж далекого родича Нехо. Така безплідна й хитра спілка нічого не дала, та Боримисл просидів заложником фараона десять літ — аж до падіння Єгипту. Десь-то стільки ж пробув на Русі й сей Нехо, який зараз стояв перед Боримислом.
— Скільки ж маєш літ?
— Сорок і п'ять, — відповів єгиптянин. — Ти п'ятнадцятьма літами від мене молодший.
— А ти, виджу, в грецькому, — сказав Боримисл другому товаришеві Рядивоя. — Чи й ти такий самий грек, як і Нехота?
— Я лю-людин. Мені сказав сей кня-княжич, ніби т-ти не маєш хоті слати персові землю й воду…
Се був син колишнього царя Людії Мах, але Боримисл і не спитав його ймення. Вражений і речами сього заїкуватого чоловіка, й тим похмурим вогнем, що палав йому в очах, і тим іменом, яким той себе назвав, жупан подумав, що, зрештою, всі на світі — люди, й усім притаманно й помилятися, й страждати, й грішити, й подякував кумирам, що вони суть на небі й на землі, у скрутну годину просвітлюють нікчемний людський розум, утримуючи смертного від хиби.
Розділ 8
Сі недовгі гони від мосту, якого лишилися стерегти греки, до Данастрового лиману передові тисячі долали сім днів, хоча могли б здолати й за три дні. Й не безкінечні озера та їхні притоки вповільнювали ходу неперможної раті, а сповнений таємничої загадки степ. Сім днів ішла рать услід вивідній тисячі, й досі жива душа не трапилася на її шляху. Серед воїнства запанувало веселе пожвавлення, бо хоча скіфів ніхто не боявся, та приємніше йти отак, топчучи нетолочені трави, ніж стикатися будь із ким, хай навіть із найлякливішим і нікчемним ворогом.
Вивідна тисяча прокладала стегу, й за нею теж тисячами, по чотири в лаву, йшли комонці чорносвитого полку безсмертних, прискаючи довкіл срібними блискавками лат, єгипетських шоломів і розчохлених списів.
По ліву руку тягся вже пожухлий од липневого сонця горбатий степ, а за постріл чи півтора щерилися проваллям темні яри, збігаючи до вкритого очеретами берега. Над сизим волоттям зблискувало широке плесо, то був Данастр, і людей смажила спрага, та вони мусили пити літепло з овечих міхів, бо тисяцькі суворо заповіли ратникам не те що пити воду, а й наближатися до берега. Маги справили требу, й кумири провістили перському воїнству не пити з сієї глибокої річки, а лише з малих. І вої суворо дотримувалися провісту, тим більше, що всі називали річку Тірою, по-арамейському се означало сеча, кожен же десятий у раті перського царя був арамеєць.
То здавалося дивним, щоб сеча бігла так осе між берегами широчезною річкою, проте земля була чужа, й кумири її теж, а надто люди, яких досі ніхто й краєм ока не бачив, зате начувся досхочу ще вдома, невидиме ж завжди термосить уяву.
(Продовження на наступній сторінці)