Оленка перша зіп'ялася на ноги й, хапаючись руками за коренюччя, побігла назад угору, тоді вернулася й підсобила хлопакові. Боримисл рачкував навколінцях, мліючи від шпигання в стопі, яке передавалося вище й вище. Він уже не чув ні собак у яру під собою, ні голосів, що котилися за собачим гавкотом. Лише повз і слухав того нестерпного болю, від якого нудило й земля вислизала з-під рук і хилилася, намагаючись прихлупити його з головою. Й коли дівка, голосно й хрипко сапаючи, турнула Боримисла в барліг, він утратив тяму.
Опритомнів од гарячого дотику. Поряд у тісній шарудливій ямі, придавивши йому ногу, лежала Оленка. Він надсадне застогнав, і її маленька долоня лягла йому на вуста. За кроків десять чулося тріщання й хекання псів, і знову той самий голос підохотив звірину: "Цю-гцю, Рябий!.." Було чутно, як пес метається й шастає в гущавині, шпарко нюшачи слід, і двоє в барлозі намагались не дихнути. Тоді далеко внизу, певно, коло Хрещатика, лунко й ляскітливо, як на зайця чи оленя, гавкнув інший пес, йому приголосив другий, а Рябий, що досі нюшив навколо барлогу, радісно скавульнув і понісся геть. Услід йому залопотіли важкі кроки людини, яка дерлася крізь хащі, не добираючи шляху.
Оленка з Боримислом лежали й нишкли добру годину чи й дві, доки валування втихло десь у пониззі яру, тоді почулося знову й розтануло аж за горбами біля Почайни.
Лише тепер Оленка вривчато зітхнула й пригорнулася до хлопака:
— Пішли… А я б тебе не дала: хай би Рябий шматував мене…
Він обійняв її і поцілував у розпашілі щоки, дівка затремтіла, той трем і нетерплячка передались і йому, й він заходився цілувати Оленку в очі, в пружні вуста й шию. В паркому й темному барлозі гостро тхнуло прив'яленим конопляним зіллям, і той дух лишився в Боримисловій пам'яті на все життя. Й не тільки тому, що врятував його від псів і злих людей, а й через те, що в запаморочливих хвилях матірки Оленка стала належати йому…
Розділ 13
На землі свого племені завжди щирий і згідливий, Базар раптом став дибки, мов норовистий необ'їжджений ат:
— Далі не пале!
Знервований і витомлений за сі останні дні Боримисл поглянув на нього вовком, а баш бродників узявся виправдовуватись:
— Далі Хоре карай… Не можу! Й бродники вбивай Базар. Де коні паси — нема трава! Де гарби ставляй — нема ставляй! Баран помирай, кобила помирай, молока нема — діти помирай!
Боримисл важким поглядом притиснув бродницького вождя Базара, й той, сидячи на маленькому волохатому жеребцеві, обкачаному в сажу, схилив голову. Тоді зиркнув з-під шапки на сіверського князя, а сказав Боримислові:
— Нехай севера пали!.. — Се було гейби по-дитячому, й Боримисл кинув се Базарові, та той жалісливо заблагав: — Нехай Лют пали!.. Як не видиш, коли гори твій степ, то на душа легше…
Боримисл перевів погляд на сіверського князя:
— Підеш ти.
Й Лютибор Пугачич напродиво швидко згодився:
— Я — то я.
Боримисл виважив його з ніг до голови, й Лютибор Пугачич не витримав погляду молодого жупана. Боримисл збагнув, чому він так швидко погодився, й лиха думка кольнула його в серце. Та то мусило бути навівання Чорного бога, й він глухо сказав:
— Озьмеш не всю, а половину раті.
Шпаковусий Лют зареготав:
— Яко Великий князь наказуєш! Мене й Ярополк не може приневолити: скільки схочу, стільки й поберу. Візьму всю свою потугу!
— Озьмеш половину, — ще глухішим голосом проказав Боримисл, і зіниці його хижо спалахнули. Князь Лют знав, що за наступним словом древлянин видобуде меч із піхов, і страх нікчемною змійкою посмоктав його серце, хоч він ніколи не боявся блиску нагострених лез, а десь-то мав і вправнішу руку.
— Не стачить півпотуги, — примирніше сказав Лют Пугачич. — Вельми в бродників широкий степ.
— Стачить, — мовив Боримисл і поквапно зострожив свого вороного. Дужчий мав бути той, чиє слово зверху, і се він уже добре затямив. Лют і Базар їхали ступою, він же погнав здобувати голову походу, який уже впірнав у вибалок за бором.
Се було в обід, а надвечір, коли жупанові Боримислу вже напнули полотку й сонце тихо конало в чорному хмаровинні за Доном, прибув гонець:
— Жупане!.. Котораються… — Він ледве тримався на ногах від утоми, й поли в нього були підіткнуті під широкий ремінний черес.
— Хто?
— Задні!..
Боримисл махнув більмастому робові Сауку, й той побіг сідлати, та вслід йому гримнув розсерджений голос:
— Не мого! Свіжого коня!
Й по годині часу був уже в задніх тисячах. Стан сіверського князя вирував од криків та вигуків, услід Боримислові сипонуло лайкою, та він притьмом ускочив до полотки Люта Пугачича. Сіверський чільник стояв біля підпори в повнім оріжжі, мов і відпочивати після похідного дня не належало, й спокійно дивився на прибульця.
— Се ти їх збурив? — спитав той.
— Ні, — відповів Лютибор Пугачич. — Ратники твого Базара. Люди хочуть скуштувати перської крові, а не втікати світ за очі з дідньої землі.
Сі круглі, мов берегова рінь, Лютові слова не чіпали й не дряпали, бо таких слів уподовж останнього місяця Боримисл наслухався досхочу й донесхочу, й він сказав, кивнувши за полотку, де вирувало людське море:
— Ходімо, княже, до них.
Білосвитні та білоштанні сіверяни стояли купками й сиділи купками, й ніхто не збирався до сну, хоч із сонцем військо мало рушати далі, нести вогонь на бродницькі степи. Коли князі вийшли й стали в дверях полотки, люд почав сходитися ближче, та гамір не вщухав.
— Слухайте! — гукнув Боримисл, однак голос його потонув, мов камінчик у болоті. Жупан підняв руку, й се теж не вгамувало вировища, тоді він роззирнувся кругом витяг меч і заходивсь обіруч, мов сокирою, рубати вільху перед полоткою. Й рубав довго, поки впрів, і коли товста галуза впала й розбурхала найближче багаття, вихопився на високий пень, що сягав йому підборіддя. За спиною в нього була друга така сама галуза, й він сперся на неї й глянув. Доки сягало око, блимали й курілися вогні сіверської раті, та головна потуга зійшлася до княжого намету, й тепер його могли бачити далеко. Він підніс меч, і живе лезо заграло, ввібравши блиск вогнів, і гамір поволі вщух Боримисл вигукнув:
— Севери!.. Чого хочете?.. Смерти-и-и?..
— Смер-ти-и-и-и!.. — покотилося луною на цілий табір, і коли передніші змовкали, той гомін підхоплювали далі й далі, й страшне слово котилося горбами й вибалками, наче сам бродницький степ, безкрає дике поле, що не відало ні плуга, ні рала, забагло смерти. Ті, кого Боримисл міг чути, кричали:
— Хочемо смерти в своїй землі! Смерти!..
Жупан Боримисл подивився додолу. В Люта Пугачича вид закам'янів, і по ньому грали криваві одлиски багаття. Він і не глянув на Боримисла, й той стрибнув з високого пенька й пішов до намету. Князь сіверян подався за ним, і коли ввійшли, схопив Боримисла за плечі й торсонув. Древлянин нестямно сіпнувся й струсив його руки, та той сказав:
— Жупане! Речу тобі: не важ діднім поконом! Інакше…
— Що — інакше?
— Повернись усп'ять, і зустрітимо перса сулицею!
— А що інакше? — аж кипів древлянський жупан.
— Інакше скажуть, що курка міжність твою випила.
Сі слова несподівано притлумили Боримислове роздратування, й він уже тихо, але ще непохитніше мовив:
— Буде, як я речу.
— А що речеш?
— Те саме: рано!
— Рано? Рано! — вибухнув Лют Пугачич, мов перейнявши від жупана його допірішню злобу. — Й котимося далі й далі, й він глитає нашу землю, а ми втікаємо, як побиті пси! А що б ти мовив, коли б твого сина перс ухопив? І далі б тікав?
Він кинув у вічі Боримислові ті слова й раптово замовк, збагнувши, що не слід було сього казати.
Обидва стояли й дивились один одному в вічі, й гамір за тонкими стінами намету раптом вибухнув з новою силою, тоді так само несподівано вщух, немовби все тридесятитисячне військо почуло сварку князів. Лют Пугачич важко сапав і Боримисл теж сапав, як буває, коли зійдуться двоє в смертний герць. Але северин бачив, що лихий вогонь ув очах Боримисла гасне й гасне, зіниці стали, мов горошинки тоді залляли собою все й погасли геть. Довгі карі вуса теж повисли, й кутики губів опустилися додолу. Боримисл зігнувся й зіщулився, й тепер ніхто б не впізнав у сьому розкиселілому можеві залізного жупана Древлянської землі.
— Заберу всю потугу, — чужим і неприховано ворожим голосом проказав Лют Пугачич, коли Боримисл вийшов з намету й почав одв'язувати коня, яким приїхав сюди. Той мов і не чув його, лише сів на вже трохи охололого й підгодованого вівсом коня й півдороги назад їхав ступою, поминаючи віддалік багаття, загони коней та череди худоби, яку кожне з чотирьох військ мало позад себе.
Душу Боримислові холодило, й то був страх. За всі одиннадесять літ, одколи повернувся з Єгипту, він ходив у вісімнадесять ратей, п'ять разів сходився з ворожими князями в смертному герці, десять позначок лишили на його тілі площики стріл, чотири рази меч розрубував кольчугу й тричі сулиця розтинала його праву ногу, та жодного разу серце не здригалося, й око дивилось пильно в очі наглої смерти.
(Продовження на наступній сторінці)