Боримисл не відповів. Одверто мовлячи, ся думка вже точила мозок і йому, та він одганяв її. Меч Юра Побідника і тримає той, кому він належить за поконом і законом і кому його дасть Велике віче — старці всіх трьох земель: Руської, Сіверської й Древлянської. Так заведено споконвіку; колись меча тримали великі древлянські жупани, а від якогось давнього часу його передано русам. І хто зламає дідній закон, тому не минеться: кумири зради й сваволі не допустять. Так думав Боримисл і тепер радів, що руський княжич сам прийшов до нього зі своєю потугою, бо заради землі прадідів молодий древлянський володар був ладен і гріх смертний на душу взяти.
Та коли Мах із єгиптянином повідомили його про ті балачки серед руських воїв, Боримисла мов окропом ошпарило. Він охолов до русича й, мов равлик, затуливсь у власній шкаралупині від цілого світу.
Так було завше, як тільки він одчував, що над його сином нависає загроза. Всі думки й подуми Боримисла були тепер там, на Вітчині, за Ірпенем, і під серце скочувався холодний клубок страху: що з Велеславом? Інший же клубок, важкий і гарячий, розпинав голову, аж череп тріщав од лютого болю: йшла війна, жахлива й досі не бачена, все військо дивилося на нього й чекало його слова й помаху руки, а думка наче кам'яніла, рука ж ставала м'якою та безвільною.
Він одрядив додому свого найближчого родака з сотнею добрих воїв, а через два дні пошкодував: було б ліпше вирядити когось чужого. Не спавши цілу ніч, він уранці послав навздогін Батурі соцького воєводу Чернегу з велінням, щоб Батура віддав йому чільнцтво, сам же вертався до своєї тьми. То було вже й геть нерозважливо, та Боримисл не міг із собою нічого вдіяти й увесь час по тому карався здогадами, чи наздожене Чернега темного воєводу.
А Батура ж був йому тестем і дідом його двох синів… Боримисл поновлював у пам'яті кожне слово тестя, кожен його погляд, і на серці ще дужче хололо.
Се почалося давно, ще того літа, як він вернув із мандрів світами, й тривало понині. Раз у раз, коли жупанські чи ловчі шляхи приводили його коня до гирла Десни, Висьгородця та Кийлева, перед очима оживав холодний, мов восени, червневий ранок, сірі, як цина, хвилі й дивна істота при самій воді.
Розвиднялося дуже повільно, в кілька заходів. Коли Боримислові здавалося, що вже ось-ось має зійти сонце, небо знову чорніло й усе кругом облягала холодна ніч. Потім починало мовби сіріти, й те непевне світло розливалося тільки на малому клаптику. Лише по другому чи третьому разі він зрозумів, що то не світанок, а повний місяць просіює крізь ведмедно хмар своє найтонше борошно.
Він то провалювавсь у тягучий сон, то знову розплющав очі, тіло його тряслось од холоду, зуби дрібно й гидко клацали, а нога боліла, мов хтось пиляв її зсередини серпом.
Востаннє він прокинувся, коли нарешті небо відділилось від землі, а вода від суходолу. Щось глухо плямкнуло й збудило його. Боримисл обернув голову й у самому березі побачив людину. Чи то був між, чи хлопець — навряд би хто й угадав, але постать видалася йому досить химерною: на голові чорний смушевий ковпак, схожий до перекинутої цеберки, а з пліч висне широкий рудий кожух — аж ноги затуляє.
Боримисл принишк у своїй печі, яку сам собі видовбав звечора в крутій піщаній урві, й мацнув рукою побіч. Вузенький двобокий ніж удавився в траву та пісок, і він його не зразу намацав. Якщо то можик, то мусить мати при собі бодай поганеньке оружжя, якщо ж хлопак-підпасич, то палицю з гегою. В обох випадках кривій, сливінь одноногій людині годі боронитися самим ножем, навіть отаким двосічним, навіть єгипетським. І доки Боримисл вагався, як йому повестися: гукнути чи й далі нишкнути в дучці, людина обернулася й побачила його.
Обоє були однаково вражені: людина через те, що вздріла незнайомого в піщаній норі за самісінькою спиною, а Боримисл тим, що се була діва. Власне, й не діва, швидше дівка, хоч ковпак на голові та явно вітчий кожух заважали бодай приблизно вгадати її вік.
— Ой Леле, мати божа!
Від несподіванки вона аж присіла, й сей її страх упевнив Боримисла, що небезпеки немає й дівка тут сама, бо нікуди навіть о поміч голови не повертає.
— Ти древлянка єси? — спитав перемерзлим голосом хлопак, і вона слухняно покрутила вітчим ковпаком.
— Не… русинка-м…
— А кличеш Лелю. — Сей погук він пам'ятав ще з дитинства, хоча за спливлих одинадцять літ устиг позабувати безліч рідних слів. — А що тут чиниш?
— Лов'ю…
— Рибу?
Дівка трохи оговталася й устала, й кожух знову затулив їй кінчики пальців на босих ногах. Вона кивнула, й ковпак ізсунувся на брови. Дівка закасаним рукавом поправила його.
— Яку… рибу?
Вона розчепірила руки:
— Отаку. Більша ходе глибш, а в мене… нитка мала.
Боримисл спробував роздивитися, чим вона ловує. З рукава в дівчини висла білувата волосінь із зашморгом сильця, й на ньому шматик приваби. Хлопак спружився вилізти, та спухла від ночі й холоду нога була мов колода й люто заболіла.
— Не вилазь! — раптом стрепенулася дівка.
— Пощо? — спитав хлопак, дослухаючись болю, який повільно попускав уражену ногу.
— Щоби не вдіяв мені лихого.
Він осміхнувся:
— Не здогнав би, коли б і хотів…
— Пощо?
— Бо на їдній нозі.
— А то?
Хлопак зневажливо махнув рукою, й дівка сміливіше підійшла. Між полами кожуха зблиснув широкий ловецький ніж.
— А пощо ти прийшла так рано?
— Бо зараз остер ліпше бере: він любе, як рано й зимно. А ти як звешся?
— Борис… А ти?
— Оленка. Мої тато тамечки-го кийлюють, а я сама сюди ходю по малих острів.
Дівка була чорнява й білолиця, верхня губка розтулялася дзьобиком, і Боримисл дивився на неї довго й пильно. Він уперше за сі десять-одиннадесять літ бачив тутешню жону так близько й був страшенно здивований, що вона зовсім не схожа на темноскірих і губатих єгиптянок.
Дівка закинула своє сильце на десять кроків од берега й забула про хлопа в норі під кручею. Кілька разів міняла привабу, та остри більше не бралися, чи то відлякані голосами, чи з якоїсь іншої риб'ячої притики. Тоді вона підійшла до дучки в вогкому піску, й Боримисл побачив її здобичу: дві чималих, у півтора ліктя, острини — стерлядинка й жовтоперий клевень.
— Е, — схаменулася дівка, — сидю тутечки, а тато вже їсти хочуть. Тре йти юшку…
Хлопак жадібними очима дивився на довгу, обваляну в піску рибу, дівчина ж у вітчій гуні вже збиралася йти. Мав би бодай чимось утримати її, та всі слова повсихали на язиці, й то було від голоду та хвилювання. Нарешті він сказав перше, що трапилось:
— А Ірпінь ще далеко?
— Та ше… — відповіла дівка. — До обіду сляху. Тобі на Ірпінь?
Боримислові стисло горлянку. Зараз вона піде, й він знову лишиться сам, як усі останні місяці, голодний, і цькований, і хворий, а до інших людей він не зважиться підійти, бо тут земля полянська, й хтозна, як поведеться Великий князь із древлянським жупаничем — талем, що втік із Єгипту самочинно й самовільно.
Раптом Оленка струсила з себе гуню й постала перед ним у самій сорочці та плахті. Плахта була в червону й жовту клітинку й розчепірювалася попереду вузьким косинчиком, не затуляючи колін, рожевих од холоду, як і пальці та п'яти босих ніг. Вона й справді була схожа на оленичку, струнка, вигониста й довгошия.
— Ти, мо' їсти?..
Хлопак мовчки хитнув головою й відвернувся, бо клубок у горлянці вже просто пік його.
— То я зара!..
Підчепивши острів пальцями за руркасті роти, вона кинула собі гуню на плечі й подріботіла берегом угору. Боримисл чекав її не знати й скільки, навіть куняв, щоб ізгаяти час, а часу визначити не можна було, бо хмари котилися над Данапром, ледве не черкаючись об хвилі. Врешті-таки почув рипіння кроків. До нього наближався між у такій самій рудій гуні, як і дівка, лише підперезаній залізним цепком. Він був такий високий, що гуня сягала йому вище колін, хоч у дівки тяглася по піску. Й ковпак на ньому був такий самий, тільки новіший, а ноги мав у дігтярних чоботях.
Боримисл сторожко дивився на можа, між так само не зводив із нього віч, підійшов, перегнувся навпіл і спитав:
— Ти хто?
Хлопак стисло розповів йому, й між сказав:
— На ось попоїж та йди собі. Бо зачує славутицький князь — матимеш клопоту.
Він махнув рукою, Боримисл простежив його покив і ледве вирізнив серед дерев'я на горі віддалік кілька чорних стріх. Між витяг із-за пазухи невеликий клуночок, поклав біля хлопака й мовчки пішов. Аж згодом почувся його сердитий оклик:
— Ану-м, вирячилася!..
Дівка слухняно подибала за вітцем, навіть не озирнувшись, а Боримисл узявся до клуночка. Шмат м'якого сірого хліба та стерлядячий хвіст розтанули йому в роті, й незчувся. Тоді схотілось пити, він ледве зліз осипом до берега, лежачи, напився води в якій плавала дрібнесенька рибка, трава й кора. Натруджена нога заболіла так, що годі було ворухнутись, і він лежав на вогкому піску бока, поки біль ущух, а тіло засіпалось од холоду.
Про дальшу путь годі було й думати, й хлопак ледве дістався свого барлогу, скрутивсь у затишку й заснув.
— А ти ще тутечки?
Боримисл посилкувався не розплющувати очей, та повіки зрадливо сіпалися, й дівка знову сказала:
— Покажи ногу.
Й, не чекаючи, глянула сама. Вся ступиця була червоно-синя й аж лишала від розпуху. Та рани ніде не було, й вона спитала:
(Продовження на наступній сторінці)