— Гадюка хіба?
— Оріх, — відповів хлопак.
— Водяний горіх! — здогадалась Оленка. — М-м, се таке, шо м-м!.. Давно?
— Тії сідмиці.
— На тому тижні, — сама собі переказала дівка з древлянської руською говіркою. — Чу, ти лежи тутечки, а я сходю домів. Чуєш?
— Угу. А ти де живеш?
— Ондо! — кивнула кудись над саму голову йому дівка. — В Берестовому, над Либіддю. Я раз-два!
Вона шерхнула по піску тертими полами старої вітчої гуні, й кроки її завмерли десь угорі. Сього разу Оленка теж длялася, коли ж прийшла, в руках у неї темнів рудий клунок. Вона розгорнула його, се була геть подерта дублена гуня, й дбайливо вкутала Боримисла під саму шию. Тоді добула з-за пазухи білий клапоть, у якому шаруділо темно-буре зілля, збігла в берег, кілька разів умочила його в воду й знову підійшла:
— Простягни тако-го… — Боримисл одчув у хворій нозі різучий холод і мимовільно сіпнувся. Дівка тихенько примовляла: — Се бабця мої дали нишком. У-у, вони в нас добра відьма: всеньке Берестове своїм зіллям лікують. І з Славутича люд бігає до них, і з Висьгородця…
Боримисл угрівся й, заколисуваний її вуркотанням, не помітив, коли вона й зникла.
Так Оленка приходила до нього два дні вранці та в обіди, перев'язувала спухлу ногу й, лишивши клуночок їжі, зникала, тягнучи гуню по піску. А третього ранку, щойно вона пішла, на голову Боримислові сипонуло, в продухвині блимнула чорна тінь, і перед ним став, широко розчепіривши ноги в постолах та рудих білих станях молодий можик, хлоп літ на двадесят. Він довго роздивлявся Боримисла, й той теж глипав то на його зведені докупи густі чорні брови, то на вишивану сорочку під грубою свитою, то на заломлений ковпак із сірого ягняти, то на ніж, який блимав кістяною колодочкою з-під широкого червленого пояса. Каре волосся в нього виглядало тільки спереду, стрижене, як і в усіх полян, під макотер, а вуса були ще зовсім ріденькі й короткі
— Чу! — сказав хлопак. — Я — Видота з Берестового, й вона моя! Чув? Шоби тебе до вечора тут не було. Бо прийдемо з хлопаками й викинемо за ноги в Славуту. Чув?
І сторожко поглянув угору над кручі, де щойно зникла Оленка. Тоді застромив ножа глибше за червлений пояс і неквапом ізсунувся в берег. Він ішов, не озираючись, і в кожному русі його була сила й самоповага, й Боримислові похололо всередині. О сій опухлій, мов колода, нозі, розтіпаний пропасницею, він не міг би стати супротиву й Оленці, не те що здоровому хлопакові.
Дівка прийшла в обіди легкома, без вітчої гуні, гнучка й сполохана. Видота вранці наздогнав її під Берестовим і так виразно глянув, що вона зрозуміла, де допіру був і що міг там зробити. Півдня вона мліла серцем, але збігати в далекий берег не важилась, бо вдома був тато. Коли ж він пішов змінити на плотах товариша, Оленка вмить прибігла.
— Ховайся, Борисе! — прошепотіла дівчина, тремкими пальцями перев'язуючи йому ногу. — Той Видота лютий хлоп — заріже! Йому вже троє чужосельців праве мсту… З Висьгородця, й із-за Яропеня, й з Княжичів…
Перев'язавши, вона почала витягати Боримисла з барлогу, він спершу пручався, тоді таки став і сам підводитись. Оленка заповила себе його рукою за шийку й потягла берегом угору. Так він і стрибав хтозна й скільки, виснучи на ній, Оленка ж тільки роззиралася, чи їх ніхто не бачить, і примовляла:
— Ше трохи, ше трохи… Вже й Славута кінчився, се тут уже Почайна… — Вода в річці стала тиха, як в озері, тут і там хиталися на вітрі лодді та човни, людей же не було, бо в таку негідь і холоднечу риба ловиться хіба вдосвіта. Схили над Славутою кучерявилися берестовим пралісом, стрімкі й величні, й Боримисл видавався собі ще дрібнішим і нікчемнішим. — Осісьо вже й Хрещатик починається… — важко сапала втомлена дівка, тягнучи його узвозом угору. Його рука звисала їй над самісінькі груди, що порхали під сорочкою, й хлопак одводив пальці, аби не торкатися їхньої гарячої пружності. В голові гуло від болю та розгуби, й він стрибав і стрибав на здоровій нозі, й за кожним разом його штрикало три швайки: одна в ступню, друга в стегно над коліном, а третя в самі нутрощі.
Хрещатик виявився прудкою річечкою на дні глибокого яру, глинисті береги поросли хащами калини, бузини та глоду, й коли по ліву руку від них яр пішов навперехрест широким відгалуженням, Оленка повела його в затишок між калини. За непрозірним кущем вона спинилася й розвела гілля. Там була добра яма, досередини закидана торішнім вогким листям.
— Поседь, а я зара… — мовила дівчина; побігла межи кущами й незабаром принесла цілий оберемок зелених конопель, матірки.
— Посадю тебе, затулю матіркою, й ніхто не побаче, — сказала вона й заходилася викидати з ями верхнє, примочене дощем листя. Боримисл укотився досередини, стережучи ногу. Яма дихнула пліснявою й грибами, але тут було тихо й затишно, й тільки від їдучих пахощів матірки крутило в носі й хотілося кахикати.
Оленка заставила його, прикидала коноплі ще й вогким толітнім листям, і хащі глухого яру враз поглинули шелест її легких кроків.
Тепер вона приходила до нього теж двічі на день, але в різний час, бо Берестове починалось одразу над кручами яру й сюди можна було прослизнути непоміченою. Й засиджувалася довше. Третього дня, коли дівка перев'язала його й відвернулась, аби вільніш обідав, хлопак узяв ще теплий окраєць пшенишника, глибоко вдихнув його духу й, мов набравшись міжності, сказав:
— Озьму тебе жоною!
Дівка здригнулась, та не повернула й голови й глухо прошептала:
— Не пустять мене за те…
— Хто?!.
…По тижні часу, коли знову стало на годині й Боримисл до півдня вилежувався на сонечку, гріючи пухлу ногу, коли небесне око падало стрімко на Хрещатий Яр та Славутич-город, а ластівки ширяли в рожевому сяєві променів і ловили комах, коли навіть над ранок у затишному барлогу не доводилося вкриватись, а бджоли прокидалися ще вдосвіта, Оленка вранці не прийшла.
Боримисл, підпираючись на дубовий патичок, вилазив з хащів і необережно виглядав дівки до самих обідів. Але вона й в обіди не прийшла, й хлопак не знав, що й думати. Й коли з останніми променями сонця згасали його останні надії, вона мов із неба впала.
— Де ти взялася? Я й не чув! — звівся навстріч їй, кульгаючи, Боримисл. Усі страхи й сумніви геть випарувалися з голови його, й він аж сяяв од щастя.
Дівчина глухо мовила:
— Ворота…
— Що — ворота?
— Обмазано.
То мала бути якась прикметина, та Боримисл, десять літ проживши на чужині, все позабував: і закони, й звичаї своїх племен і тепер тільки дивився на дівку, нічого не тямлячи. Вона пояснила:
— Видимир, Видота отой, із хлопами ворота нам у дьохоть вимастили, а віз на стріху підважили.
— Куди на стріху?
— На хату, на самий верх, де лелече гніздо-о-о…
Вона голосно зайшлася нестримним плачем, і Боримисл, припавши до неї, ніяк не міг допитатися, що то за знак і що за кара така.
— Че-че-е-ерез те-ебе… — нарешті вимовила Оленка й сердито відтрутила його руки з плечей.
Так вони й сиділи, аж поки зовсім смеркло й над Хрещатим Яром повисли великі теплі зорі. Чорні столітні та двохстолітні велети діброви чітко вирізнялися на тлі темно-синього неба, тоді поблякли й мов розтанули, й Боримисл насилу здогадався, що то з-за Данапру, якого тут звуть Славутою, і ходить місяць. Над дібровою полинув тоскний кигит сови, й десь аж з-під городу Славутича йому відповів інший: "Кі-і-т… кі-і-іт… Ту куняв, тут ку-няв!.."
У Єгипті сього птаха мали за священного, старий волох кумира Сета казав, що сови — то душі померлих, і Боримисла завжди непокоїв той журливий оклик. Стрічні кручі Хрещатого Яру маячіли вдалині зеленим сріблом, тут же було чорно й моторошно від протяглого квиління сови.
Й раптом здалеку, мовби з-від самої Почайни, долинув інший голос, і хлопак із дівчиною перезирнулися. Там гавкали пси, й гавкіт тоненькою цівкою продирався між хащами яру аж до них. Спершу він був схожий на крик сови, тепер же випрозорів.
— Пси, — шепнув Боримисл.
Дівчина потвердила:
— Собаки! — й ураз підхопилася з місця: — Тікай! Се по тебе!
Хлопак здвигнув плечима, та вона вхопилася й почала його тягти вниз до Хрещатика:
— Я знаю: се по тебе!..
— Зодкуду ти…
— Тікай!.. Тікай, Видота на все ладен. Я не ходю до його, так він ладен кожного звести, тікай!
Боримисл полапався в темряві, знайшов ціпок і заходивсь упостриб дертись просто хащів, а валування собак дужчало, певно, вже проминули витоки Хрещатика й пішли за течією вниз.
— Вистежив, Пек йому! Пек! Пек!..
Оленка намагалась підтримувати хлопа й ще дужче заважала в густосплетінні живого й висхлого віття, й коли вона в темряві послизнулася на невидимих печерицях і впала, Боримисл теж упав. Темні духи лісу кидали йому під ноги всякий непотріб, і хлопак, стогнучи від болю, тільки тепер згадав, що жодного разу не влестив їх ні хлібом, ні пивом, ні навіть чистою водою, та пси гавкали вже зовсім близько, й хтось грубим голосом кликнув: "Цю-цю, Рябий!.."
(Продовження на наступній сторінці)