Окуно аж зажмурився, уявивши рубильники на великому мармуровому щиті в залі енергостанції. Кілька ривків — і живлючий струм перестане надходити в жадібні кабелі, трансформатори, провідники й напівпровідники Мозку, зникнуть силові поля... Електронний узурпатор одразу перетвориться на купу металу, ізоляції, пластика... Найперше треба буде вимкнути систему безпеки, а тоді...
Загупало, до приміщення почали заходити роботи. Чулося специфічне дзижчання їхніх моторів — наче сюди набилося безліч комарів. Роботів було досить-таки багато, але жодного зіткнення Окуно не помітив. Сходились, як добре вимуштрувані солдати. Вишикувались у два ряди — почався профілактичний огляд. В кожній парі роботи по черзі оглядали один одного, перевіряючи і голови (прийомо-передаточний пристрій), і ноги — несучі механізми, і руки — інструменти. Зачищали контакти, ненадійні деталі замінювали.
Покінчивши з профілактикою, роботи у позах готовності поставали навпроти своїх виходів і так заклякли. Тільки сприйнявши імпульс-наказ, кожен з них оживе і піде виконувати свої обов'язки.
На "зайвого" робота вони уваги не звернули, бо мислити не вміли, а відповідного завдання не одержали.
Пластмасова оболонка була досить важка, сковувала рухи, але з цим можна було миритися. Інженера непокоїла тільки думка, чи розшифрує він сигнали? Чи не вчинить якоїсь помилки? Котрийсь із членів підпільного комітету спитав: "А ви усвідомили, на що наважуєтесь?" О, так, тепер він усвідомив... Ах, як вчасно Кьоко ввійшла в його життя — поки він не отупів остаточно й безповоротно, поки не втратив здатності мислити! Унікум... Зажди, ось тільки дістануся до мармурового щита...
Сигнал продерся до його свідомості потоком електромагнітних імпульсів, розібрати які годі було й думати. Окуно без вагання рушив за тими роботами, що прямували вбік енергостанції. Метрів через сто тунель поділявся надвоє, ліворуч — до Залу. О, повернули туди!.. Йому загупало в скронях, стало важко дихати. Близько-близько... Куди ж це вони — хіба не в Зал?! Ну, що ж, це, може, й краще... Інженер звернув у широкий прохід, і в очі йому сяйнула білизна мармурових стін. Щось було холодне й урочисте в цій білій кам'яній геометрії. Тихо. А чому, власне, так тихо? Де джмелине гудіння високої напруги?.. Рубильники! Де ж рубильники?!
В якомусь заціпенінні Окуно мацав очима голі стіни. Ні щита, ні рубильників ніде не було! Переробив, клятий, замурував... Бач, остерігається. А чого, власне, йому остерігатися? Ух...
Ударив кулаком по білій стіні і, навіть не відчувши болю, кинувся геть.
Шогі! Унікум вирішив провести матч у шогі[2] з новою математичною машиною "Піфагор". Фігурами у грі мусили стати сорок найкращих у Токіо гравців. Може, Унікум захворів на марнославство, а може, тільки хотів принизити людей?
Окуно вирішив скористатися з цієї нагоди. Вислухавши його план, Кьоко спочатку зраділа, а зараз, перед початком матчу, дуже хвилювалася. Металася в своєму тісному боксі туди й назад, нервово стискувала пальці і раз у раз поглядала на хронометр. Очі їй блищали, на блідих щоках проступив рум'янець.
Вхопила доньку на руки, пригортала, притискувала до грудей. Міка, обнявши її за шию, спитала:
— А коли ми підемо в сад?
— Підемо, підемо, вже не довго чекати!
Нарешті спалахнув екран, Кьоко сіла на килим, підібгавши під себе ноги. Міка вмостилася поруч і, наче відчуваючи напругу моменту, сиділа тиха, не по-дитячому зосереджена.
— Бачиш, бачиш, Міка-тян, он іде Окуносан!
До великої зали, біла підлога якої була поділена лініями, заходили "фігури", і Міка ніяк не могла впізнати Окуно. Ось пройшли "генерали з дорогоцінного каміння" — їхні п'ятикутники на головах виблискували рубінами; за ними зайняли свої місця "золоті генерали", далі "срібні генерали", потім "воїни з колісницями",— усе так, як і повинно бути у цій стародавній грі. Кожна із супротивних армій вишикувалась у три ряди, розділяло їх також три ряди білих квадратів. У кожного на голові — різнобічні п'ятикутники, гострим кутом повернуті до ворожого табору.
Кьоко не спускала очей з Окуно. Він, у формі "генерала з дорогоцінного каміння", стояв на правому кінці центрального пояса, ближче до Пульта Управління, на якому спокійно сяяли невеличкі овальні екрани осцилографів і рясніли ряди різноколірних кнопок. На екрані добре видно його обличчя — зосереджене, спокійне, якесь навіть байдуже. Кьоко дивилась на нього з любов'ю: от витримка! Адже саме йому доведеться виконати найвідповідальнішу роль у цій акції... Зараз Унікум переконається, що люди — це все-таки не роботи...
Коли всі "фігури" завмерли на своїх квадратах, зазвучав металічний голос:
— Розпочинається матч Унікум — Піфагор!..
"Розпочинається... — зловтішно подумала Кьоко.— А як він скінчиться?"
— Для мене — велика честь зіграти зі своїм творцем! — почувся тонкий голос "Піфагора".— І я виправдаю його сподівання, продемонструвавши винахідливу, бездоганно логічну гру.
— О боже, як вони розмовляють! — прошепотіла Кьоко, невідривно дивлячись на екран.— Нещасні електронні мавпи...
— А де мавпи, мамо? — торкнулася її руки Міка.
— Та он же, бачиш, під стіною одна баньката стоїть.
Нарешті гра почалася. Виконуючи команди Унікума і "Піфагора", живі фігури займали вказані квадрати, "забитих" виносили роботи,— усе йшло, як і слід йому йти. Окуно, стоячи скраю шахівниці, весь час дивився на панель Пульта Управління,— певне, вивчав, які зміни зроблено в його схемі.
Чи то так тільки здавалося Кьоко, чи й справді час минав повільно, ой як повільно! Десять, п'ятнадцять, двадцять хвилин... Коли ж вони почнуть с в о ю гру?
О, вже...
Той, що стояв поруч Окуно, вийшов зі свого квадрата і кинувся до пульта.
— Порушення! — загримів голос.
Роботи схопили людину і потягли назад. Саме цим коротким замішанням і скористався Окуно. Метнувся до Пульту і почав швидко натискувати кнопки.
— Молодці, ох, молодці! — зціпила руки Кьоко.— Оце тобі шогі, узурпатор...
— Це така гра, мамусю? — обізвалась Міка.
— Так, це велика гра, дитинко...
В залі зчинився гамір, метушня. Роботи раптом попадали і лежали нерухомо. Щось загуділо, монотонно і набридливо, аж у скронях заболіло. Кьоко вже була простягла руку, щоб вимкнути звук, але раптом усе стихло, почувся голос Окуно:
— Неба і Сонця!
— Неба і Сонця! — підхопили товариші Окуно.— Неба і Сонця!
Клич, який досі підпільники вимовляли пошепки, тепер лунав у самісінькому центрі Унікума, звучав з мільйонів екранів підземного Токіо.
— Неба і Сонця! — радісно вигукнула Кьоко, цілуючи Міку.
Окуно натиснув якусь кнопку па Пульті — почувся металевий голос:
— ...чить. Що це значить?
— Кінець твоєї узурпації, Унікуме! — відповів Окуно.— Твої збройні сили вимкнено, нейтралізовано... Тепер скажи: навіщо ти штучно підтримував радіацію на контрольних пунктах?
— Люди не відповідають стандартам. Їхні бажання — занадто мінливі величини, вони кожної миті порушують інтегральні схеми, ритмічні графіки. Їх треба сховати під землю. Це раціонально. Без них Токіо досконаліший. Програма і ритм, програма і ритм... Я маю ще резервні команди!
Раптом загуркотіло залізним громом, бабахнуло, екран зблиснув і погас.
Нажахана Кьоко не знала, що й подумати. Невже він понищив усіх? Та через кілька хвилин екран знову засяяв. Ну, звичайно ж, Унікум не знищить сам себе!
— Припини опір, Унікуме. Радіозв'язок перервано. Ти програв.
— Я недооцінив вас,— тихо, мовби з жалем, промовив Унікум.
— Ми замінимо деякі твої блоки, Унікуме, і ти працюватимеш під контролем людей.
— А хто порушив мою заборону?..
— ...Хто підірвав твою неправедну владу? — усміхнувся Окуно.— Це зробила Мікатян, маленька сакура! Тепер наше і Небо і Сонце! Виходьте, люди...
[1] КС — Контроль і Санкції — репресивна установа, один з каналів Унікума.
[2] Шогі — японські шахи.