Заклавши руки за спину, Окуно кружляв по м'якому синтетичному килиму. Навіть коли зазвучала музика виклику,— продовжував машинально ходити від столика до дверей ванної кімнати. Потім знехотя торкнувся кнопки апарата. Та як тільки поглянув на екран — одразу стрепенувся. Кьоко! На нього дивилася Кьоко! Навіть не зауважив, що сусідка дуже стривожена, що її обличчя аж потемніло.
— Чи не міг би Окуно-сан завітати на хвилинку? — звернулась до нього Кьоко.— Якщо, звичайно, вільний від занять.
— Вільний, вільний,— закивав головою інженер.— Зараз прийду.
Коли Окуно зайшов до Кьоко, вона плакала. Витирала хусточкою очі, та сльози не переставали бігти.
— Що трапилось, Кьоко-сап?
— Міка-тян... Міка-тян зникла...
— Міка-тян?
Тільки тепер він помітив, що малої нема в боксі.
— Я повернулася з роботи — її нема. Подумала, може, у вас... Ви пробачте, Окуно-сан, що потурбувала...
— Ні, до мене вона не заглядала. Де ж вона може бути? Та ви заспокойтесь, Кьоко-сан, ніде вона не дінеться. Може, в котрої з подруг?
— Я зв'язувалась — її ніде нема.
— Ну, як це — "ніде"?
Окуно підійшов до Кьоко впритул і поклав руку їй на плече, бажаюча заспокоїти. Але жінка раптом припала до нього, і плечі її почали здригатися ще дужче.
— Ну, не треба так... Заспокойтеся, Кьоко-сан... — Він погладив її по голові, як дитину.— Знайдемо, зараз ми її знайдемо... А може, н сама ось прийде... — Обоє поглянули па двері, ніби саме цієї миті Міка могла їх прохилити. Кьоко схлипнула і замовкла. Сіла просто па постіль, випроставши ноги.
— Останніми днями вона була якась не така, як завжди,— задумлива, мовчазна. Часто блукала по тунелях... Я передчувала; щось станеться, от і сталось...
Загадала мала загадку! Окуно міркував уголос, аналізував різні варіанти. Кьоко не полишала думка про нещасний випадок, і вона знову почала плакати. Окуно Тадасі заспокоїв її як міг, а потім запропонував піти на пошуки.
Незважаючи па те, що була вже пізня година, головний тунель повнився шумом і гамором. Рухові доріжки несли кудись тисячі людей, лунала музика транзисторів, фільмових реклам, і все це через кожну хвилину покривав гуркіт електропоїзда, що пролітав за невисокою легкою загорожею. Хіба в цьому тлумі знайдеш дитину? Кьоко прихилялася до Окуно Тадасі, наче й сама боялася загубитися в безкінечному людському потоці.
— Маленька моя вишенька... — шепотіла Кьоко,— Ой, горе...
— А де вона останнім часом блукала? — спитав Окуно.
— Побіля станції Мейді.
Подалися туди. Зійшли зі стрічки тротуару на бетонований перон. Станція нічим особливим не примітна. Сірі стіни з рекламними плакатами і схемами ліній метро. Перехід на другий бік попід колією.
— І часто вона сюди приходила? — озирнувся навколо Окуно.
— Частенько.
— Що її тут приваблювало — не казала?
Кьоко зупинилась, приклала пальці до губів.
— Заждіть, Окуно-сан... Я їй часто розповідала про сакуру... Міка все допитувалась... З цієї станції колись був вихід до саду Мейді. А там — сакура...
— І ви допускаєте, що Міка-тян могла...
— А що? — Страшна догадка зблиснула в очах Кьоко.— Це ж дитина!
Окуно Тадасі довго стояв мовчки. Якщо мала якимось чудом вибралася на поверхню... то яке ж чудо зможе її врятувати? Вона вже одержала безліч рентгенів... Але де вона знайшла вихід?
Пішли до сходів, якими токійці колись заходили до станції. Тепер вихід перекрито пластиковим щитом — Окуно добре це знає. Шкода, що тут темно — певне, можна було б помітити сліди в поросі...
— Окуно-сан! — скрикнула Кьоко, стиснувши йому ліктя.— Он, погляньте...
Тадасі підвів голову і побачив щілину! Вузенька тьмава вертикаль відділяла щит від чотиригранної колони. Відсунуто!
Зійшли на кілька сходинок і виразно відчули потік повітря. Окуно кинувся вгору, натиснув на щит і легко присунув його до колони— перепинив потік отруєного радіацією повітря. Обіперся спиною об щит, чомусь провів долонею по обличчю. Кьоко підійшла до нього впритул, він аж відчув її гаряче дихання.
— Пустіть, Окуно-сан, я піду за нею...
Він розкинув руки, заступаючи їй дорогу:
— Божевільна! Загинеш!
— Ну й що? — спокійно обізвалась Кьоко.— Разом з нею... моєю вишенькою... А нащо мені це довічне ув'язнення? Пустіть...
— Не пущу. Треба взяти респіратори... Кьоко-сан, респіратори!
Вона стиснула йому плечі, намагаючись відштовхнути вбік:
— Я бігом! Ухоплю її на руки... Тадасі-сан, кожна мить дорога!
— Ну, тоді лишайся тут, я сам...
Окуно відсунув щита і кинувся в прохід — угору, на поверхню землі. Його обдало теплим, вологим повітрям, серце одчайдушно билося, і він подумав: "Невже це я? Безглуздя".
Кьоко бігла слідом за ним.
Срібляста ніч сповивала безлюдне місто: певне, десь там, за темною стіною парку, зійшов місяць. Була німа, непорушна тиша.
Кьоко наздогнала Окуно, простягла йому руку, і він з готовністю взяв її, ніби чекав цього жесту. Ішли мовчки, притулившись одне до одного. І ця алея, і темпі хащі обабіч, і високе склепіння гілок угорі,— усе було, як вві сні. Кьоко здавалося, що вона вже переживала це саме, що це діється з нею повторно, і може, все це не справжнє, а тільки сниться...
— Окуно-сан...
Він повертає голову і мовчки дивиться на її витончений профіль. Якесь невиразне, але до щему хвилююче почуття охоплює його.
— Окуно-сан...
Він обережно стискує її ніжну долоню, шепоче:
— Тихо, тихо, Кьоко-сап...
Шепоче і думає: яким числовим кодом і хто зміг би передати оцей, саме оцей стан душі?
Попереду забовваніли розмиті сутінками контури легких храмових будівель. Окуно Тадасі вийняв блокнота, написав кілька ієрогліфів. Одірвавши аркушик, підійшов до найближчого куща і примостив його між гілками. Кьоко все це спостерігала мовчки, а коли папірець забілів на темному тлі дерев, спитала:
— Нащо це ви, Окуно-сан?
— То молитва.
Неширока доріжка повела їх у гущавину, вони йшли, знову взявшись за руки, дослухаючись нічних шерехів.
Якось несподівано дерева розступилися, і перед Кьоко та Окуно сяйнула галявина, залита місячним світлом. Білим видивом посеред неї стояла розквітла сакура. Яка ж вона казково гарна!.. І біля неї — маленька постать Міки. Простягла рученята — наче вимолює щось — і ходить навколо вишні.
На якусь хвилину Кьоко й Окуно ніби заклякли — так вразила їх ця картина. Дитя підземелля на лоні природи! Під сакурою... Хто його навчив ловити в жменьки опадаючий цвіт? Та вона ще й пісеньку співає!
Сакура, сакура,
Мила, люба сакура...
Кьоко прожогом кинулась до неї, вхопила на руки, шепотіла, пригортаючи до грудей:
— Я так турбувалася — де це моя Мікатян? Де моя вишенька? І Окуно-сан...
Кьоко й Окуно забули про все на світі: і про радіацію, і про Унікума, і навіть про бездушну установу Контроль і Санкції.
— Мама правду казала,— обізвалась Міна.— Тут дуже гарно! Еге ж, Тадасі-сан?
— Еге ж, еге ж,— хитнув головою Окуно.— Але нам треба хутко додому.
— Так, доню, нам треба поспішати.
— А ми будемо сюди приходити?
— Будемо,— пообіцяла мама. Окуно Тадасі промовчав.
Міка зісковзнула па землю, взяла його за два пальці:
— Я вас, Окуно-сан, а ви маму візьміть за руку, обійдемо навколо сакури!
Міка тупала попереду, вони йшли за нею вервечкою.
Окуно виламав гілочку з квітами і дав дитині. Коли рушили додому, мала помахала вишні рученям. Тепер вони крались, наче злочинці. Тільки в тунелі, засунувши за собою щита, Окуно відітхнув.
— Ми всі мусимо негайно пройти дезактивацію,— сказав він Кьоко.— Я зараз настрою дозиметра і покличу вас. Переодягатися не треба. Міка-тян, дай мені цю гілочку, прийдеш із мамою — забереш, вона твоя, я тільки перевірю...
Кьоко була стомлена і... байдужа до радіації. Донька знайшлася, донька біля неї — ось головне. Пригорнула її до себе та так і стояла. А коли Окуно її покликав, Кьоко з першого ж погляду помітила, що він дуже розгублений. Він то клав гілочку сакури в дозиметр, то виймав її звідти, крутив тумблери то в один бік, то в другий.
— Розумієте, Кьоко-сан... Рівень радіації в межах норми...
— Так це ж добре, Окуно-сан!
Він поглянув на неї по-дитячому безпорадно:
— Може, моя апаратура...
До пізньої ночі Окуно вимірював ступінь зараженості одягу, вишневої гілочки, але радіоактивні характеристики вперто приховували відхилення від норми. Прилади наче затялися, і збентежений Окуно Тадасі змушений був відступитися. Знизав плечима:
— Завтра заміню апаратуру.
Міка заснула в кріселці, і Окуно, обережно взявши дитину на руки, відніс її до боксу Кьоко. Поклали малу в постіль і ще довго розмовляли, обмірковуючи те, що сталося. Кьоко часто позирала на розпашіле доньчине обличчя і байдужим тоном намагалась приховати тривогу:
— А... хіба це життя? Наче якісь кроти... Як отак жити...
— Ні, Кьоко-сан,— заспокоював Окуно.— Не треба так казати...
(Продовження на наступній сторінці)