Цієї миті Никифор помітив якусь постать, що видиралася в пролом. Невже Віра? Вона! Який жах!
— Якщо ти попросиш у нашого Навігатора…
— Убивця! Падлюка! — якомога дужче закричав Никифор. — Слизняк! Усі ви інопланетники — слизняки, і твій Навігатор також!
А вона йде. Невже не второпала? О людська довірливість! Верталася б швидше назад, сповістила б…
— Сильні емоційні імпульси свідчать про близькість до тваринного світу, — сказав Уранос. — Та вже настав час кінчати експеримент.
У цю мить Никифор помітив у Віриній руці білий гострий уламок каменя і закричав ще дужче.
— Кара впаде на твою голову! Справедлива кара! Віра вже близько, хоча б він не оглянувся…
— …Земля відплатить! По голові, по голові!
Це була і команда, і просьба, і жагуче бажання помсти. Ну, не схиб же, Віро!
Певне, почувши Вірине дихання, Уранос обернувся, але не встиг піднести руки, як камінь майнув угорі: Віра з усієї сили вдарила по ненависному зеленкуватому черепу. Уранос навіть не кавкнув, впавши до її ніг. Віра ступнула до Ника. Стала на коліна, обхопила його голову, припала до грудей.
— Любий мій… Що ж він тобі заподіяв? Ти поранений?
На очах у юнака виступили сльози. Як не намагався їх стримувати, а вони текли, котилися по щоках. Віра витирала їх ніжними доторками пальців.
— Що між вами сталося? — допитувалась дівчина.
— Це справді уранос… ну, інопланетник. Паралізував, падлюка… Хотів заволодіти пультом… змінити орбіту Землі…
— Заспокойся, заспокойся, Ник. Зараз я покличу на допомогу.
— Організуй оборону… Вони можуть напасти… "Марить, він марить, — злякано подумала Віра. — Негайно бігти, але як же його тут залишати?"
Швидко намочила у воді хустину, витерла йому смагу на губах.
— Ти хороша, Віро, — шепотів Ник. — Ти незвичайна дівчина… Я люблю тебе, давно полюбив…
Віра прихилилась до нього, ледь чутним доторком поцілувала в губи.
— Заспокойся, любий. Я миттю… Ми тебе перенесемо…
Губи йому зворухнулися і, вже слабіючи, Ник прошепотів:
— Побачу жито… жито… жити…
Зітхнув і замовк. Віра з жахом помітила, як в його очах одразу потьмяніло, вони втратили живий блиск, а на обличчі проступила смертельна блідість. Віра скрикнула, плечі їй пересмикнулися, і тіло забилося в риданні.
Київ — Гагра
1969 р.