Уранос пішов до середини зали, час од часу підносячи ліву руку до обличчя. Никифор поволі рушив по-під стіною, розглядаючи нагромадження якихось пристроїв, що тяглися на кілька десятків метрів. Це був хаос форм і кольорів — чорні зрізані піраміди, що переходять у червоні довжелезні циліндри, сині куби з якимись голубими наростами, всілякі призми, багатогранники, прозорі, ніби скляні, кулі — величезні і зовсім маленькі… Яке їхнє призначення? Хто і коли змонтував усе це тут? Адже людська цивілізація не відає про ці таємничі установки. І чи вони й тепер працюють, чи зупинилися?
Запитання, запитання… У Никифора від них аж почало гудіти в голові. Дійшовши до протилежного кін-ця зали, він зупинився ще більш вражений. Угорі, не прикріплене ні до чого, просто в повітрі ледь помітно похитується напівпрозоре веретеноподібне голубе тіло з багатьма світними точками. Никифор, задерши голову, потирав чоло: чим воно тримається? Магнітними силовими лініями? Що все це означає?
І тут перед внутрішнім зором Никифора постали яскраві, як дійсність, хоча уривчасті, хаотичні картини.
…Древня цивілізація зеленої, теплої Антарктиди. Енергетична станція. Потім катаклізм — чи Місяць наблизився, чи якесь інше небесне тіло, але змінився нахил земної осі, і континент швидко почав замерзати…
…Обсерваторія прихідців із космосу. Може, звідси вони протягом тисячоліть вивчають Землю. Вважжють за недоцільне вступати в контакт із людьми, їх цікавить планета…
…Генератор магнітного поля. Сконструювали, може, ті, що полишили колону із чистого заліза в Індії…
Никифор прикипів поглядом до голубуватого "веретена". Так… Від здогаду йому мороз пішов поза шкірою. А що, як це кабіна космічного корабля, який зветься Землею? А чому б і ні? Високоцивілізовані мислячі істоти могли вирушити від свого "аварійного" світила до іншої, стаціонарної, врівноваженої зорі і причалили до Сонця. На цій орбіті був Місяць, він поступився, ставши супутником… Можливий і такий варіант: давні високо розвинуті земляни переводили планету на оптимальну орбіту. Або сконструювали цю установку на випадок загрозливого посилення сонячної активності…
Ярковий уявив собі, що станеться, коли ось зараз, ну, через годину, він оголосить усьому світові про це відкриття! Побачимо ще, яка доля спіткає Антарктиду. Еге, тут треба обережно! А то: "Розтопити кригу!" А може, ця крига…
— Генріху, агов!
Уранос рушив до нього дрібненькими кроками — зовсім мізерний у цьому велетенському просторі, який важко й назвати приміщенням.
— Слухай, що ти думаєш про все це?
Зеленкуваті Ураносові очі зблиснули:
— А ти?
— Я гадаю, що це… рушійний агрегат планети.
— А я в цьому переконаний, — урочисто сказав Уранос, і обличчя йому пересмикнулося. — Модель Галактики, прилади космічної навігації, різноманітні обсерваторії. Це — головна зала, очевидно, пульт керування…
Він швидко попрямував до геометричної мозаїки, на яку Ник спершу не звернув особливої уваги. Тепер почав придивлятися: невже це не просто витвір мистецтва? Тут же всі кольори спектра… Що означають оті пунктирні криві? Може, це своєрідне письмо?..
Уранос пильно оглянув панель, нахилився, наче принюхуючись. О, дістав з кишені чорного циліндрика і наставив на мозаїку. Він так себе поводив, наче тут більше нікого не було. Який самовпевнений суб’єкт!.
— Навіщо те? — Никифор кивнув на циліндрик.
— Телефото, — не обертаючись, сказав Уранос. "Ну, фото так фото… — подумав Ярковий. — Ах, телефото? Куди ж це він передає?"
— Чого так поспішати? Ось піднімемося в інститут, сповістимо…
Уранос, поглянувши на свою платівку, щось торкнув на панелі, і враз мозаїка засвітилася тихим світлом. Спалахнула зірка і в "Галактиці". Никифор помітив освітлену нею темну кульку (може, то Сонце і Земля), якусь мить зачудовано дивився на тремтливе сяйво, а тоді враз стрепенувся, наче прокинувся зі сну:
— А навіщо вмикати?! — Одним стрибком опинився між панеллю і Ураносом, відтиснув його грудьми. — Не смій доторкатись! Не можна ж так легковажити… — уже примирливим тоном додав Никифор. — Невже не розумієш?
— Я все добре розумію, — стримано відказав позеленілий Уранос. — Я тільки хотів перевірити живлення.
— А я вважаю: ніякого втручання, — сказав Никифор якомога твердіше. — Сповістимо Інтернаціональну Раду, прибудуть учені, експерти…
— Невже тобі не кортить самому стати біля пульта планети?
— Ні, не кортить.
— Ти ж Никифор Ярковий!
— Ну то й що?
— Де ж твій нестримний порив? Невситима жадоба відкриттів? Ти ж зовсім не такий, як ті сірі мільярди суб’єктів, що населяють Землю. Тебе зганьбили, викинули за борт, а ти… не хочеш одним порухом пальця по-кінчити з усіма земними проблемами!
— Навіщо ця демагогія?
— Ми вважали тебе цікавим об’єктом…
— Хто це "ми"?
— Тепер можу сказати. Ми — інопланетники.
— Що ти верзеш?
— Тобі пощастило, Никифоре, ти скоро побачиш справді досконалу цивілізацію.
— Недотепні жарти! Годі, ходімо звідси!
"Невже це може бути? — билася думка. — Звідки ж вони, ці інопланетники? Та ні, мабуть, це якийсь шизик. Побачив все це, от і замакітрилось…" Никифор відчував, як у скронях шугає кров, як несамовито бухає серце.
— За нами мільйони парсеків, роки невтомного полювання на Землю, — продовжував Уранос, — і тепер, маючи під рукою потужний магнітний генератор, я б прогавив момент. Це ти жартуєш чи, як у вас кажуть, клеїш дурня. А я вже одержав точні вказівки з орбіти.
Ярковий побачив по жовтавих його очах — правда! На Землю пробрався страшний, смертельно небезпечний ворог.
— Послухай, Ярковий, давай порозуміємося. Ми давно стежили за тобою. Правда, я сподівався, що ти добиватимешся тієї ляльки — Клари… Ах, яка нудота земне кохання! Який примітив — подвійність людських істот: чоловіче, жіноче! Я змушений був грати роль одного з вас… Але тепер крапка! Не наближайся! Будеш лояльним — залишимо тобі життя, тобі й твоїй Вірі. І не тому, що ми… як це?.. ага, сентиментальні, а тому, що ти допоміг нам виконати велику місію. І для зоологічного музею…
— Будь ти проклятий зі своєю місією! — крикнув Никифор і зненацька бухнув його кулаком у живіт.
Уранос зігнувся, хлипнув і впав обличчям на підлогу. Никифор навалився на нього, міг задушити, як хробака, але стримався. Досить, що знешкодив. Тепер треба відпровадити до Інтернаціональної Ради. Над людьми ж нависла небезпека…
Уранос перестав силкуватися, лежав пластом і не ворушився. "Ще дуба вріже, — подумав Никифор і під-вівся, став на рівні ноги. — А кров у нього… невже зелена?" Той, зітхаючи, певне, від болю, перевернувся на спину. Тепер сумніву не було — кров у нього зелена. І обличчя йому позеленіло, стало, як машкара.
— Ну, то що: будеш погрожувати? — все ще важко дихаючи, гукнув Ник. — Вставай, підемо.
Подав йому руку, допоміг підвестися. Лише зараз помітив: рука в Ураноса чотирипала, пальці нервово смикались. Ішли до пролому, Уранос ледве ноги тягнув.
— Скажи, чому ж ви, інопланетники, отак агресивно настроєні проти нас? — запитав Никифор. — Чому не з’явилися чесно, відкрито, як дорогі гості? Хіба ми не брати по космосу? Ну, чого ж мовчиш? Нема чого сказати?
— Все одно не зрозумієш. "Чесність", "братство" — примітивні поняття, вироблені земною етикою. Боротьба, безперервна, нещадна боротьба — ось Закон Космосу. Це необхідність і потреба!
— Які ж ви моральні пігмеї… — похитав головою Никифор. — Безсердечні, зовсім безсердечні істоти.
— Так, ми безсердечні. Функцію біологічного, до того ж недосконалого смока, який ви називаєте серцем, у нас виконують стінки судин. Ритмічно коливаючись, вони забезпечують циркуляцію крові. Це досконаліше.
— Невже справді немає серця? — здивувався Никифор.
— Тобі навіть уявити важко, — скривився інопланетник. — Можеш перевірити. Послухай. — Никифор, нахилившись, притулився вухом до його вузеньких грудей. Затамував дихання, прислухався… і нічого не по-чув. Слух не вловлював такого звичного, такого знайомого тукоту!
— Переконався? — наче з якоюсь зловтіхою спитав зеленяк.
— Не чути… — відповів Никифор, не відхиляючи голови від його грудей. — Дивина…
— Ми безсердечні! — з притиском сказав Уранос, підвів над юнаком руку і чимось кольнув йому в лопатку.
Никифора наче пронизало електричним струмом, він одразу скорчився, ноги самі собою підкосилися. Біль швидко стих, але юнак з жахом відчув, що не може ворухнути ні рукою, ні ногою. В безсилій люті скреготав зубами, намагався хоч перевернутися на живіт, але марно. Його кат стояв поруч, і його очі палали зеленкуватим переможним вогнем.
— Ми вважали: ти служитимеш нам… Та нічого, ти свою функцію вже виконав. Тепер ніщо не перешкодить нам вивести Землю на іншу орбіту. Ближче до нашого Урана.
(Продовження на наступній сторінці)