«Модель слави» Василь Бережний

Читати онлайн оповідання Василя Бережного «Модель слави»

A- A+ A A1 A2 A3

Спустився ліфтом униз і видобув із скриньки цілий оберемок листів і газет. Читання пошти — то для нього приємні години, особливо тепер, коли він завершив "головне завдання життя". В цей час він розмовляє з читачами, за рядками листів намагається уявити живу людину, її обличчя, очі. Ось учителька пише... Яке несподіване сприйняття образу старої трудівниці! Треба буде надіслати їй книжку з автографом... Яка адреса? Кременець... Цікаво б з'їздити... О, Севертека! Що сталося? Прочитаю опісля всіх. Але й опісля чомусь не хотілось брати того конверта до рук.

Увімкнув телевізора — молода гарна дівчина ходила по саду і тихо співала. Приємний грудний голос заспокоював, улагоднював душу, і Максим Петрович, відкинувшись у кріслі, відчув, як спадає напруга. Та цілком віддатись насолоді не міг, почав міркувати: чим зумовлюється емоційний вплив музики? Чи не ритмами... Якщо вони співзвучні біоритмам людського організму? Своєрідний контрапункт, суголосся... Згадав Тичину. Світлий, оригінальний геній... Сьогодні треба обов'язково попрацювати над замітками про його "Симфонію". Почав одразу після третьої книжки роману, але робота посувається повільно, занадто повільно...

Грицьків лист чомусь дратував. Ну, що йому треба?

Розірвав конверта. "Подзвони, а то я не знаю, коли ти приїдеш. Є невеличка справа". Ребус... Казав би одразу, а то...

Переборюючи внутрішній спротив, подзвонив.

— Оце здорово! Значить, ти вже дома? — оглушливо загукав Севертека.— Прискочу ненадовго. А Діна ще не була?

Дивні сучасні лицарі під черевиком — без своєї повелительки і не дихне.

Ставлячи на столик машинку, з подивом відзначив, що вона значно поважчала. А написавши кілька відповідей читачам, відчув біль у лівому міжребер'ї і під лопаткою. Подумав, що дорога все-таки стомлива, мабуть, треба полежати ще, відпочити. Почовгав до вхідних дверей, відімкнув, щоб не вставати, коли прийде Грицько. Поставив телефонний апарат на канапу і приліг не роздягаючись. Біль не стихав. Чи серце? Але ж воно ніколи не боліло, жодного разу... Може, отак і приходить смерть? Він описував смерть, але сам не відчував її подиху. Цікаво... Шкода тільки, що багато задумів так і лишиться... А може, це тільки легка недуга. На жаль, мозок приховує інформацію про внутрішні процеси в організмі. Чи це потрібно, щоб людина не замкнулася в собі, а спрямувала свій інтелект на зовнішній світ? О, ні, Сократ не хизувався, коли казав, що знає те, що нічого не знає. Свою таїну Природа тримає за сімома замками...

Задзеленчав дзвоник. Певне, Грицько, зараз наляже на двері, о, вже зайшов.

— В тебе що — день відчинених дверей? — Грицьків голос до болю залящав у вухах.— А чого це ти лежиш?

— Щось трохи занедужав.

— Кінь би сміявся: Максим Лук занедужав! То, мабуть, з дороги. Як поїздка за кордон? Читав, читав повідомлення. Та ти лежи, якщо перевтомився, а я ось трохи в кріслі посиджу. Еге, роки, брат, беруть своє. Це ж тобі вже до сімдесяти добирається? Дадуть Героя, от згадаєш моє слово! На зло тому Діниному "Он крату".

Максим Петрович кинув запитливий погляд: мовляв, про що ти?

— Ну, цьому, електронному ясновидцю. Тобі Діна не казала?

— Ні. А що сталося?

— Вона ж, після того, як ото в тебе була розмова, склала програму на тисячу років, ну, модель слави. Письменники, учені, художники, композитори,— хто протримається до третього тисячоліття...— Грицько засовався у кріслі, одвів очі набік, прицмокнув. — Розумієш, "Сократ" вивів соціально-художню значущість... В такому розрізі. На жаль, ти не пройшов далі нашого сторіччя.

Максим Петрович болісно усміхнувся:

— І то добре. А взагалі, Грицьку, це мені цілком байдуже. Не про славу треба думати, працюючи в мистецтві, а про свій народ.

— Та це я згадав між іншим, ти не зважай... Мене турбують справи сьогоденні. Розумієш...— Хотів сказати, що Діна розлучилася з ним, і він забрався з квартири, але чомусь прикусив язика.— Хотів розжитися в тебе на якусь сотню... В такому розрізі.

— Подай, будь ласка, піджак.

Грицько жваво, як для його комплекції, підхопився і згріб піджака, що висів на стільці біля столу.

Максим Петрович дістав з бокової кишені блокнота і вийняв з нього чотири купюри по двадцять п'ять карбованців. Метке Севертекове око помітило, що там ще лишилося багато, і чоловік аж зітхнув,— ех, мало попросив...

— Дякую, старигане, виручив. Розумієш, витратився на меблю та ще дещо... В такому розрізі.

— Дрібниці,— пересилюючи біль, сказав Максим Петрович.

Грицько помітив болісну гримасу, простяг руку до телефону:

— Може, викликати "швидку"?

— Поки що не треба. Ти тільки причини двері, не заклацуй.

— Когось чекаєш?

— На всяк випадок. А якщо смерть прийде, то їй замки ніпочім.

— Ти того, не жартуй в такому розрізі. Ну, будь.

Максим Петрович полежав ще з годину. Біль затих.

Тоді поволеньки підвівся, пройшов до книжкової шафи, узяв симфонію Тичини. "Сковорода" і сів за письмовий стіл. Розгорнув навмання, і перші ж рядки, що потрапили на очі, сяйнули, як магічний кристал:

Поле, поле!

Яке воно кругле!

Яке воно просте і довершене —

поле!

...І понад гречкою бриніння бджіл,

а ще отари понад лісом,

і Києва далекого торжественність нагорна,—

усе, усе в природі каже:

пізнай себе самого, пізнай.

Максим Петрович підпер руками голову і заплющив очі. "От якби хмариною понад тими полями",— з'явилась і розтанула думка. Хоч очі були заплющені, сяйво не зникало, і останні слова чітко закарбувалися на сітківці, зазвучали хоралом:

пізнай себе самого, пізнай...

Почувався легко, ніби в невагомості, та раптом виник різкий шум, у вухах і скронях стало повно шуму, наче поруч рушила електричка.

Може, через той шум він і не почув, як зайшла Діана. Збентежена жінка, зупинившись на порозі кабінету, похапцем вийняла із сумки якісь папери. Один аркуш висковзнув у неї з рук, піймала, наче білого птаха, піднесла вгору.

— Це ось, Максимку, тобі від "Сократа". Перша тисяча років — твоя! Чуєш, твоя! Нетлінне сяйво золоте, як сказав поет. А Севертека із заздрощів...

Мовчанка і непорушність господаря здивували. Чи задрімав?

Легенько торкнулась плеча і скрикнула. Максим Лук був мертвий. Книги, які він створив, житимуть тисячоліття, а він сам...

Як не намагалася Діана стриматись, спазми здушили горло, і вона дала волю сльозам.