«Модель слави» Василь Бережний

Читати онлайн оповідання Василя Бережного «Модель слави»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ось воно: "За всіх скажу, за всіх переболію..."

— Щось знайоме,— одірвався од тарілки з салатом Севертека.— Десь наче чув... У такому розрізі.

— Це слова Тичини,— кинув Максим Петрович.— Я взяв за епіграф.

— Звичайнісінькі слова,— замислено сказала Діна,— а який великий об'єм інформації!

— Та ще й якої інформації! — підхопив Максим Петрович.— У цій формулі сконденсоване життя й діяльність письменника...

— А фактично тут маємо всього три лексичні кристалики: "За всіх", "скажу" і "переболію". Оце компоновка!

— Пішла кібернетика...— Грицько хитнув головою у бік дружини.— Але ж художня література... Як її запрограмуєш?

Діна кинула на нього невдоволений погляд, знизала плечима:

— Сучасні електронні машини мають удосконалені процесори-блоки з асоціативною пам'яттю, здатні моделювати всякий процес, будь то безперервна розливка сталі чи робота мозку.

— Це дуже цікаво,— Максим Петрович простягнув руку за олівцем, хотів щось записати, але передумав.— Процесори... Їх що, навчили думати?

— Саме так. Це частина комп'ютера, яка викликає інструкції з оперативної пам'яті, аналізує, зіставляє і робить висновки. Хіба це не думання? Та ще й глибше, ніж у декого...

Помітивши, як скривився Грицько, Діана ґрунтовно, з подробицями розповіла про випробування найновішого електронно-думаючого комп'ютера "Сократ", призначеного для прогнозування суспільних явищ. "Сократові" вмонтували найскладніший, найкомпактніший процесор, зрештою, в нього все "най..." Останнє слово кібернетики!

— Одного тільки йому бракує — скромності, як і декому з людей... Я ввела в програму знаменитий Сократів афоризм: "Я знаю те, що я нічого не знаю", а цей наш категорично твердить: "Я знаю те, що я знаю все!"

— А може, й знає геть усе,— похмуро обізвався Севертека.— Хіба йому не під силу запам'ятати нашу Велику та ще й Британську Енциклопедію?

— Об'єм пам'яті — це, звичайно, важливо,— сказав Максим Петрович,— а от чи досягнуть електронні розумники такої глибини мислення, як людина, — в цьому я дуже сумніваюсь.

Підвівся і ввімкнув торшер біля журнального столика. М'яке золотаве світло наповнило кімнату, з присмерку вичіткувалась скульптурна група на тумбочці під стіною,— Лаокоон відчайдушно бореться зі зміями, і Одіссей ніби зворухнувся.

Грицько вказав на скульптуру ще й потряс пальцем:

— Оце ось залишиться навіки, доки й людство житиме, в такому розрізі... А книжки? Та промине, скажімо, сто тисяч років — кого читатимуть? А через мільйон? Адже накопичаться Гімалаї книжок! Та якби майбутня людина займалася лише літературою і нічим іншим, то самої бібліографії їй вистачило б на кілька життів. Література, скажімо, століття вкладеться в інформацію на кілька рядків. Проблеми, тематика, загальний рівень, в такому розрізі. Он уже й тепер маємо дайджести.

— А я впевнений, що художні вершини залишаться,— Максим Петрович відкинувся на спинку стільця.— Гомер, Данте, Сервантес, Шевченко, Пушкін... А Шекспіра чи Гете хіба людство може забути? їхнє світло дійде до самісіньких обріїв Часу, до найдальших поколінь. Гімалаї, кажеш? Але ж і мозок людини має невичерпні резерви!

— До того ж він ще буде підсилений електронікою,— додала Діна.— Усе вартісне матінка Історія зберігає.

— Я теж так думаю. Художня енергія не підвладна законові ентропії.

— Ну, хіба що окремі зразки...— Севертека спрямував свинцевий погляд на Максима Петровича.— А щодо наших сучасних, то, як казав той, не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно... забуття. В такому розрізі.

Максимові Петровичу стало досадно, що дався втягнути в оці просторікування. Футуролог знайшовся! Чи в нього комплекс неповноцінності? Раптом пригадалося: він, бідолаха, пробував писати, так-так, якось хвалився, що "нашкрябав добрячу повість"...

— Я пишу сучасність і для сучасників,— сказав, може, трохи різкувато,— і на лаври не претендую.

— Не прибідняйся, ти вже двічі лауреат, ще й за третій роман одержиш — чого там...— ошкірився Севертека.

— Те приходить само... якщо в творі пульсує кров. Працюючи, ні про які премії не думаю.

Севертека іронічно підморгнув:

— Знаємо вашого брата, вам тільки медальки й сняться!

Максим Петрович нічого не сказав, лише знизай плечима.

— А я слухаю оце та й думаю: "Сократ" — ось хто може заглянути в майбутнє,— мрійливо сказала Діна.

— Ідея,— підтримав Севертека.— Ти програміст, тобі й перфокарти в руки!

— Але ж підготувати таку програму...— Діна тепло поглянула на Максима Петровича. — Ви навіть не уявляєте, як це складно.

— А чи не краще погадати на кавовій гущі? — усміхнувся Максим Петрович. — Кажуть, якщо добре придивитися...

— Прогнозування — це, Максимку, наука. Правда, на такий довгий відрізок часу, як тисяча років, ми ще не пробували...

— Та й не треба Діно. Який сенс прогнозувати славу? Кожен з нас приліплений до свого часу...

— Сенс, може, й є, а от чи вийде? Чи впорається наш "Сократ" з такою тьмою різноманітних моделей? А вони ж виникатимуть, як лавина.

— Бачиш, він боїться, ха-ха-ха! — зареготав Севертека.— А чому б не приміряти костюма?

— Припини блазнювати,— Дінині губи гидливо скривилися, і чоловік одразу осікся.— Максим Лук — величина, яку можна вводити в програму... Краще розкоркуй шампанське, вип'ємо за його трилогію, щоб вона жила у віках!

— Дай боже нашому теляті вовка з'їсти,— Грицько Севертека, вишкірюючи зуби, почав одкручувати сріблясту головку пляшки.

2

Максим Петрович розплющив очі і з несподіванки затаїв дух: рідні стіни, своя спальня! Раннє сонце сипле проміння на килим — палахкотять кольори, а в затінку біля штори — пейзаж Шовкуненка — яка прозора вода!

Лежав не зворухнувшись, щоб видиво не зникло. Справді, хіба він уже вдома?

Душу пройняло досі не знане відчуття: достеменно бачить обстановку своєї квартири і водночас усе це здається якимось нереальним, стороннім, точніше — ніби він сам тут сторонній, ніби його обступило марево, яке от-от розтане у синьому серпанку.

Проте марево не зникало, і вже наступної секунди він усвідомив, що й справді вдома, що Венеція була вчора, а сьогодні — Київ. Але оте миттєве відчуження від реальності вразило його,— враження було таке, ніби він заглянув сюди з іншого простору.

Незабаром усе стало на свої місця, мозок зафіксував звичайність обстановки, ба навіть буденність. Так, з аеропорту Бориспіль він добрався додому пізно, спав як мертвий, але втома і зараз відчувалася в усьому тілі. Заплющив очі, сподіваючись заснути ще, та де там, полежав трохи, мимоволі згадуючи епізоди мандрівки до Італії, знайомства на симпозіумі, та й знову поглянув на повінь, уже освітлену сонцем. Може, мали рацію античні фів'яни, заборонивши художникам під загрозою смерті зображувати бридке, потворне і зобов'язавши їх подавати тільки прекрасне? Як гарно змальовано старі дерева, весняну воду! Яка це насолода для душі! Якось такою повінню вони милувалися в Кончі-Заспі удвох з Діаною, ще студентами... Немов сон — і поблиск очей, і дотики рук, і п'янкий стан ейфорії. Щось давно не обзивається Діана, уже років два, ото як подзвонила, що працює над програмою, і більше не нагадує про себе. Перекласти літературні явища на двоїсту мову перфокарт — чи не сізіфова це робота? Ну, та нехай собі...

Не хотілося залишати угрітого ліжка, отак би лежав та згадував далекі роки, усе своє життя. "Згадувати життя? Що це зі мною? Адже я ще живу, я ще в його потоці і воно в мені!"

Отак подумавши, змусив себе підвестися — адже починався робочий день. Робочий... Максим Петрович гірко всміхнувся: відтоді, як закінчив трилогію, відчув себе за бортом. Поставив останню крапку і неначе пустився берега, опинився в якомусь вакуумі. Втішав себе, що це тимчасове, писав статті, есе, але добре усвідомлював, що це тільки видимість роботи, інерція, що головне в житті він уже завершив. Коли з видавництва принесли добре оформлену трилогію, не мав уже сили радіти, був до краю вичерпаний. Розумів, що це радісна подія, але на емоції не спромігся, тільки досадливо хмурив брови. На запитання — як він себе почуває, відповів:

— Та отак, як стара полуторка, в якої пального лишилося на денці.

Поголився, холодною водою освіжив голову, зварив на сніданок яйце, змолов кави... Та що б не робив, мозок підкидав йому хаотичні картини спогадів, і це непокоїло, викликало якусь невиразну тугу. Надумав ближчими днями поїхати на село до родичів — там тихо, гарно, там він набереться сили. Само собою розумілося, що ближчі дні в нього будуть. Але ж можуть і не бути?

(Продовження на наступній сторінці)