— Це добре, що ти згадав про Розпорядок, — не без іронії обізвалась Софі. — І саме про сигналізацію… Гаразд, я зроблю перевірку.
Уїлфул стрельнув на неї злісним поглядом і одразу вимкнувся.
Софі відчула самотність. Байдужим поглядом окинула панелі, екрани осцилографів, і на якусь мить усе де здалося їй незначним і… безглуздим. Але то була тільки миттєва тінь. У неї є мета, і життя її сповнене високого сенсу!
Невдовзі мала відверту розмову з Уїлфулом.
— Чого ти зрештою добиваєшся? — спитала, дивлячись йому в вічі.
— Приєднуйся до нас, — в голосі Уїлфула чулися удавано-щирі нотки. — Ти ж замкнулася в операторській, і тільки електроніка з’єднує тебе з "Кентавром". А колись ми розмовляли безпосередньо, не з екранів.
— Ти забув, що всі ми відповідаємо перед Головним екіпажем.
— Викинь цю думку з пам’яті, Софі, і нехай ніщо не сковує твоїх дій.
— Це був би злочин. Головний екіпаж…
— Головний екіпаж… — повторив Уїлфул, і губи йому скривила саркастична посмішка. — Ти його бачила?
— Що ж з того, що не бачила? Попереднє покоління допоміжників передало нам цю естафету…
— Казка, міф, вигадки, які заважають нам жити. От проведемо археологічні дослідження, й ти переконаєшся сама.
— Ніяких досліджень! — вигукнула Софі. — Як тільки ви спробуєте проникнути до анабіозного сектора, я одразу ввімкну сигнал Пробудження!
— То сигнал в нікуди і ні до кого. Хіба його злякаються роботи з лазерними різаками?
— Стережись, Уїлфуле! Ти занадто далеко зайшов!
— Шкода, що тебе ніщо не цікавить, навіть археологія.
— Я попередила.
Рішучим жестом Софі вимкнула екран. Хай Уїлфул затямить, що рішучості їй не позичати.
Сподівалась, він вгамується. Але…
Загримотіло, застугоніло, наче "Кентавр" застогнав од болю. З обхідної галереї зазміївся зеленкуватий, ядучий дим…
Старша операторка вмить оцінила ситуацію. Вона мусить діяти рішуче, інакше — катастрофа.
VI
Задимлену атмосферу "Кентавра" пронизали гучні акорди. Суворі, урочисті звуки виривалися з надр корабля, кружляли над його бортами й палубами, то припадаючи до них, то підносячись угору. Ніби птиці — про-вісники бурі.
Уїлфул зупинив роботів і розгублено поглядав на своїх товаришів, що юрмилися біля люків обхідної галереї. А простір повнився й повнився музикою, і здавалось, що їй не буде кінця. "Що ж це виходить? — стривожився Уїлфул. — Лякає? Чи й справді…" А музика пронизувала його всього, викликаючи якесь непевне передчуття, тривогу. Те саме діялося й з його товаришами. Такі веселі, безпечні й зухвалі до цього, зараз вони стояли знічені, настрашені хтозна-чим.
Музика Пробудження гриміла й гриміла. Здавалось, вона проривається крізь непроникний купол і сповнює собою космос.
Допоміжний екіпаж слухав ту музику в заціпенінні, яке раптово скувало рухи, страхом наповнило очі. В голові Уїлфула кружляла одна думка: "Почекаємо… побачимо… — Він аж головою труснув, але ці двоє слів струмували по замкнутому колу: — Почекаємо… побачимо…"
І вже уявляв, як розходяться стелітові щити і в тунель вступають один за одним дужі красиві велетні — Головний екіпаж…
Та минав час, а нікого не було.
Музика вмовкла. Настала моторошна тиша.
Хлопці з Допоміжного екіпажу ніяково перезиралися, заціпеніння спадало з них, як пожухла шкіра, і ось деякі вже почали обмінюватись інформацією:
— Що це було?
— Це штучки нашої Софі.
— Музикальний антракт!
Обізвався Уїлфул, обводячи всіх поглядом:
— Тепер ми знаємо, що нікого, крім нас, на "Кентаврі" нема.
— То все її химери!
— Байки…
— Розкопки дадуть нам відповідь!
— Розкопки!
Уїлфул поклав руки на коробочку дистанційного керування, прикріплену до пояса, і натиснув кнопку. Роботи, що були незграбно застигли в тунелі, наче прокинулись зі сну. Блиснули цівки лазерів, засичав метал, і знову зазміївся зеленкуватий дим.
VII
Нарада Головного екіпажу розпочалася у великій рубці Керманича.
Бліді обличчя, синці під очима, особливо в жінок. Після камер анабіозу зореплавці були ослаблені, кволі, вкрай знесилені, але ситуація на "Кентаврі" вимагала негайного втручання.
Сиділи похмурі, невеселі. Ні жарту, ні посмішки, настрій пригнічений. Ще там, в камерах анабіозу, коли під музику Пробудження поволі верталася свідомість, з трепетною радістю думали: сталось! досягли! А воно, бач, не пройшли й половини відстані. Омріяна планетна система ще залишалась неймовірно далекою.
Знайомилися з Літописом "Кентавра" — електронна пам’ять видавала тремтливі рядки на екран, — але зосередитись було важко, думки розбігалися, й, може, від того кожен відчував, як поболює голова.
Нарешті Керманич попросив Софі вимкнути екран і висловитись самій. Вона ждала цього й була готова дати відповідь на запитання членів Головного екіпажу. Стала біля посірілого екрана і кілька секунд, немов загіпнотизована, дивилась на цих загадкових людей — синів і дочок Землі. Бачила їх уперше, та ще й так близько. У фільмах — то ж тільки тіні, а тут ось — живі!
— Аномалія поведінки Допоміжного екіпажу наростала поволі, отак, як у прямій починається крива…
Софі розповіла, як вона пробувала вплинути на хід подій, виграти час, — адже кожен порух сферичного календаря наближає "Кентавр" до мети. Та коли виникла загроза для Головного екіпажу…
— Ти зробила цілком правильно, ввімкнувши сигнал, — сказав Керманич. — Але як ти змогла не приєднатися до них?
Зореплавців обвіяло холодом: якби Софі була заодно з Уїлфулом, їм би не сидіти зараз отут, вони б ніколи більше не побачили світла зірок…
— Почуття обов’язку, — відповіла Софі, — ось що втримало мене від згубного кроку.
— Почуття обов’язку… — замислено повторив Керманич. Помовчав трохи, а тоді звернувся до біоніків-програмістів: — Чули, товариші? Почуття обов’язку!
Коли Софі розповіла про шахові турніри, Керманич усміхнувся:
— Число варіантів у шахах приблизно дорівнює 10 у 120-му ступені. Усе людство за все своє життя, ні-чим іншим не займаючись, не змогло б перебрати їх. Шахи — невичерпна творчість, саме творчість.
Софі стояла мовчки і думала про свою обмеженість.
Потім промовляли конструктори, астрономи, біоніки, медики, психологи… Йшлося про недосконалість поведінки Уїлфула і його товаришів. Кожен із фахівців намагався виявити конкретні причини, прорахунки про-грами тощо. Це підкріплювалося складними розрахунками.
Уважно вислухавши всіх, Керманич сказав:
— Причина, товариші, лежить значно глибше… Це явище треба розглядати у філософському плані. Не-має і не може бути застиглої форми матерії. Це — рух, процес, і в ході його кількісні параметри неминуче при-зводять до якісних змін. Для нас важливо з найбільшою імовірністю передбачити поріг, межу, коли настають ці якісні зміни…
Софі нічого не розуміла, хоч пам’ять її фіксувала кожне слово.
Дискусія пішла по іншому руслу. Нарешті було вирішено: Допоміжний екіпаж має пройти через Лабораторію № 1.
Софі знала, що така Лабораторія на "Кентаврі" є, але праця в ній не входила в обов’язки Допоміжного екіпажу, і навіть вона сама ніколи не заглядала в те герметично закрите приміщення. Може, це з її боку недогляд?
— Цю Лабораторію, Софі, можна спрощено назвати біохімічною. Кожен з Допоміжного екіпажу, прийнявши там комплекс процедур, вийде інтелектуально оновленим, інакшим.
— А пам’ять?
— Пам’ять буде стерта. Натомість закарбується нове фахове знання.
— То це будуть зовсім інші істоти? Без тих індивідуальних особливостей…
— Звичайно. Але вам, Софі, це не загрожує, ваш інтелект не потребує корекції. Ви настільки олюднились, що…
— Мені їх жаль, і Уїлфула, і всіх…
— Іншої альтернативи нема. — У голосі Керманича почулися суворі нотки. — Інакше ми не досягнемо мети. Зрозумійте це, Софі, і сприйміть як необхідність. Тільки за цієї умови ви впораєтесь із своїми обов’язками.
— Я?
— Так. Ми — знову в анабіоз, а ви лишаєтесь на своєму посту. Вас ознайомлять з усіма програмами Лабораторії № 1, і, на випадок нових аномалій, упораєтесь самі. Зрозуміло?
Софі в замішанні опустила очі.
— І ви довіряєтесь мені? Керманич поглянув на неї пильніше:
— А чому б не довіритись? Ви заслужили цілковите довір’я.
Софі помовчала, потім тихо сказала:
— Мені їх шкода… В цьому немає ніякої логіки, але… Пропустіть і мене через Лабораторію. Бо те по-чуття… Я піду з Уїлфулом…
Керманич зітхнув. Ніяк не вдається створити ідеальних біороботів. Гадав, що Софі стане взірцем, а виходить — і в неї аномалія.
— Ну, що ж… Тоді з вас і почнемо. — Він торкнувся кнопки, і в стіні зачорнів отвір. — Ідіть, Софі!
Старша операторка ледь помітно здригнулась і покрокувала до тієї пащі.
— Прощай, Софі… — прошепотів Керманич.