— Нехай і кролики живуть тут, — додала Лисиця. — Якщо ми від них одцураємось, то хто ж подбає про бідолашних?
— Авжеж, авжеж. Я піду до самого Лева і таки доб’юся, щоб у мене в лісі жили тільки звірі, що пасуться й нагулюють м’ясо.
— Кроликів! Курочок! — затанцювали Мицько й Міна.
Ох, розпалився ж апетит у цього виводка! Дем’янко слухав, слухав та й одвернувся до стіни, щоб не по-мітили, як його душить сміх.
— Ну, добре, — нарешті отямився Лис, поклав лапу на Дем’янкове плече. — Ніколи, кажуть, не відкла-дай на завтра того, що можна зробити сьогодні.
— І я такої гадки! — весело сказав Дем’янко, маючи на думці, звичайно, своє.
— Отож ідіть і розпочинайте!
А Дем’янкові цього й треба було. Ось він з Мицьком вибрався з нори в ліс. Мицько задер мордочку, по-нюхав повітря.
Потім почав нюхати землю.
— Тут пройшла куріпочка. Оце запах!..
Дем’янко відразу змикитив:
— То біжи по сліду, а я тут почекаю.
А сам думає: "Хай тільки побіжить, то бачитиме він мене, як свої вуха". Мицько сіпнувся бігти, але зу-пинився.
— Еге, батько наказував, щоб я не залишав тебе самого… Бо тоді й шерсть на мені обскубе.
— Ну, гаразд, розумнику,—сказав Дем’янко.— Тоді давай починати. Лічи!
Молодий Лис заметляв хвостом. Подивився на дерева, забубонів:
— Один, двоє, троє, вісім, дванадцять…
Бачте, Мицько вмів добре рахувати тільки до трьох. Дем’янко зупинив його:
— Еге, так діла не буде. Починай наново.
Та скільки не починав бідолаха, виходило одне й те ж: "Один, два, три, вісім…"
Отак вони рахували, коли це щось зашелестіло, і на стежку виповзла старезна-престарезна Черепаха. Во-на ледве переставляла свої криві ноги.
— Ждорові були, хлопчі-молодчі, — прошамкотіла вона. — Штара вже я штала, жбилашя ж дороги…
— А куди це ви плентаєтесь? — єхидно спитав Мицько.
— Я шукаю влашника цього лішу.
— Це наш ліс! — прогарчав Мицько. — Моєму батькові він належить! А палац наш — у Лисовичах.
— Я нешу йому термінові повідомлення. Покажи, шинашу, дорогу в Лишовичі.
Мицько запитливо глянув на Дем’янка. Той кивнув:
— Звичайно, треба провести! У неї, певно, якісь важливі повідомлення. Ти йди, а я почну сам рахувати. Тільки швидше вертайся!
— Гаразд. Я швидко, — сказав Мицько. — Ходімо, стара!
І вони рушили.
Подивився Дем’янко, як повільно сунеться Черепаха, і аж засміявся: так вони й до вечора не допхаються!
Десь за годину Черепаха й Мицько зайшли за калиновий кущ, а до нього можна було палицею докинути. Дем’янко перечекав ще трохи, а тоді як дременув — тільки листя залопотіло.
Тепер він був на волі.
ДЕМ’ЯНКО У ВЕДМЕДЯ НЕЇЖМЕДА
Довго біг Дем’янко лісом. Височенні гіллясті дерева обступали нашого дерев’яного хлопчину суцільною стіною. Здавалося, що цій стіні кінця-краю не буде — вона йшла разом з ним.
Продирався Дем’янко крізь гущавину і думав свою думу. Як-то йому хочеться стати людиною! Птиця говорила, що для цього треба завжди робити добро.
А він, коли жив у Лисовичах, чи ж робив добро? Ну, виконував за Мицька домашні завдання, писав за нього вірші… Малого лиса стали вважати у лісовій школі за кращого учня. Добре це чи ні? Так і не вирішив цього Дем’янко.
Продираючись крізь гущавину, обминаючи вкриті мохом скелі, мугикав пісеньку.
Коли це хтось як ревне з гіллястого бука:
— Та що воно за проява тут вештається, ще й виспівує? Я ось ніяк меду не добуду, а йому, бач, весело!
Дем’янко замовк, скерував свої очі-лінзи угору й побачив серед гілля вуйка Ведмедя. Досі він не знав, що такі великі звірі можуть здиратися високо на дерева. Вуйко намагався залізти лапою в дупло, з якого доли-нав лоскітливий, такий приємний аромат меду. А неподалік дзижчала бджола.
— Дар-ремна спр-рава… — жебоніла вона. — Марно тратите ч-час, вуйку, хіба ж така лапища пролізе?
— То чого ж ви наносили меду в таке вузьке дупло?
— Бо баг-гато лас-сих до наш-шого меду, — прогула бджола.
Ведмедеві, мабуть, не дуже припала до душі така відповідь, бо він невдоволено чмихнув. А потім мурк-нув:
— А ну, Бджолівно, подивися, хто отам під деревом щойно виспівував…
— А ви злазьте, вуйку, то самі й побачите.
— Бач, яка… — бубонів Ведмідь. — Ну, добре вже, злізу… Бо ж хоч і близько лікоть, та не вкусиш…
Спускатися з дерева Ведмедеві було нелегко. Він обережно перебирав лапами і все позирав униз. Нареш-ті став на землю — спочатку двома задніми, а потів уже всіма чотирма лапами. Гучно зітхнув, а вздрівши Де-м’янка, облизався.
— Ну, то хто ж ти такий? — спитав, як у трубу загув.
— Я — Дем’янко Дерев’янко, електронний хлопчик, — відповів Дем’янко.
— А про бджіл ти що-небудь знаєш?
— Я не вчив. Але я б охоче взявся.
— А "Порадник пасічника" утнеш? — з надією спитав вуйко.
— Я все можу вивчити, — хвалькувато вигукнув Дем’янко. — Один раз прочитаю — і знатиму на-пам’ять!
— Та тут таке діло… — статечно провадив вуйко. — Тільки ж ти, той, не здумай тікати. Бо ми, ведмеді, знаєш, які прудкі? А лапа в мене важка… Еге, так я й кажу —от добре, що ти нагодився, Іванку!
— Це не Йванко, а Дем’янко, — поправила бджола.
— А ти не дзижчи, — огризнувся вуйко, — сам знаю. Так от, Степанку…
Бджолівна одразу ж перебила:
— Це не Степанко, а…
— Та чого ти прискіпуєшся? Наче не однаково — Іванко чи Степанко… Він у мене діловодом буде!
— А які ж він вестиме діла?
— Ого… діла буде багато. Треба взяти на облік усі рої, усі вулики…
— А це з якої речі? — здивувалась Бджолівна.
— А з такої, що я пасічником стану! Увесь наш рід Неїжмедів — природжені пасічники. І я давно мрію доглядати вас, бджіл, обороняти від шершнів, ос і таке інше. А ви за те віддячуватимете мені медком. Тоді вже не доведеться здиратися на дерева та пазурі собі ламати. Носитимете в мою барлогу.
Бджолівна продзижчала щось нерозбірливе, а вуйко повернувся до Дем’янка:
— Так-от, хлопче, як тебе… Данилко, чи що, зараз ходімо до мене та й приступимо. А коли я стану пасі-чником — і тебе медом почастую.
— А мені не треба, — сказав Дем’янко, ледве встигаючи за вуйком. — Я меду не вживаю.
— Не вживаєш меду?! — Вуйко так здивувався, що зупинився і став як укопаний. — Дивак! Та чи є на світі щось смачніше за мед? Мій давній предок так був об’ївся меду, що занедужав. З тих пір нас і прозвали — Неїжмедами. А як його не їсти, коли він такий солодкий!
— Та я зовсім нічого не їм, — сказав Дем’янко. — Я електронний, дерев’яний.
— Ага, ну, це ще краще, — кивнув вуйко, начебто щось тямив у тій електроніці, і рушив стежкою.
Дем’янко йшов слідом, а бджола летіла зигзагами, інколи сідаючи на вершечки кущів.
— Так-от, Бджолівно, — розважливо говорив Ведмідь, — незабаром працюватимемо разом. Складу іс-пит, одержу свідоцтво та й стану пасічником… Ех, мені мед навіть у зимову сплячку сниться. Ми, ведмеді, ду-же цінуємо мед. Якби ти знала, який він запашний та цілющий!
— А ми трохи знаємо про мед, — ущипливо сказала бджола. — Відомо нам і те, що ви до нього ласі.
— А ласі, — погодився вуйко. — Ех, коли б швидше стати господарем усіх пасік! А тобі хіба не радісно, що у вас буде такий пасічник, як я? Побалакай, прошу тебе, з оцим… як його… хлопчиком, щоб він постарався.
— Аякже, поговорю, щоб він постарався, — згодилася бджола.
І тут, сівши на Дем’янкового носа, тихенько звернулася до електронного хлопчика:
— Ми всі чули, що ти, Дем’янку, прагнеш робити добро, от і стань у пригоді нам, бджолам. Вуйко наду-мав стати пасічником і хоче, щоб ти допоміг йому…
— А чого ж, це можна, — погодився Дем’янко.
— Ти тільки так допоможи йому, щоб він на іспитах провалився, щоб не склав!
Дем’янко заперечив:
— Е, ні, я хлопчик правдивий, я так не можу!
— Ну, подумай, Дем’янку, який з Ведмедя пасічник? Він же усі вулики, усі гнізда розорить!
— Я йому поясню, що цього робити не слід, — сказав Дем’янко.
— "Поясню"… Так він тебе й послухає!.. Ну, Дем’яночку…
— Ні, ні, Бджолівно, не просіть мене брехати…
Сумно задзижчала бджола:
— Ой, леле!.. Дурненький ти ще, Дем’янку… Ну, гаразд, я сама поговорю з вуйком…
Довгенько дзижчала бджола ведмедеві на вухо, все давала пораду. Бурий зрадів:
— Купатимусь у меду!
А бджола вела далі:
(Продовження на наступній сторінці)