Дем’янко з цікавістю дивився на Барана. Звичайно, електронному хлопчикові не важко було втямити йо-го бекання і мекання, бо, як відомо, вівці мають не такий уже й великий запас звуків.
— Бе-е-ме, — зупинився Баран коло одного з ледацюг, і це означало: вставай, почнемо-о!
Той звівся, став рачки й трусонув своєю кошлатою гривою. Баран вирячив очі і, хитнувшись уперед, як буцне хлопця по лобу! А той Барана. І пішло, і пішло — крешуть лобами, аж гуде! Ледарі лежать навколо, дивляться, гагакають.
Баран буцався з хлопцями і все примовляв:
— Бе-ме — молодці, скоро зовсім збаранієте!..
"Але ж і міцні в них лоби, — думає Дем’янко. — Баран б’є, наче довбнею. А їм хоч би що".
Та під кінець рогатий баранисько зморився, бекнув щось нерозбірливе і пішов попастись. А хлопці, весе-ло мекаючи, почали стукатись лобами один з одним. Аж гуло!
Отакі "культурні розваги" повторювались щодня. Дем’янко, ясна річ, участі у них не брав. Хлопчик він зовсім невеличкий — нащо йому буцатися з тим Бараниськом? У того ж роги он які — ударить, то й лінзи по-б’ються, і транзистори в голові розсипляться…
ЧОГО ЗЛЯКАВСЯ БАРАН
Одного разу Дем’янко лежав горілиць, вистромивши свого носа з бур’яну. Лежав і розмірковував, чи й справді йому хороше живеться і що воно за наука в Барановому урочищі.
Коли це щось зненацька як дзьобне його по носі! Схопився, оглянувся навколо — нікого нема. "Дивина! Що б то могло бути?" — подумав Дем’янко і знову вклався у бур’ян. Почав пригадувати свою Непитайлівку… Коли це знову — бу-бух! — у нього аж в голові задзвеніло, так хтось по лобі тріснув! Аж підскочив Дем’янко, — невже Баранисько? Повів своїми очима навколо — знову нікого! Жодна стеблинка не похитнеться. Але щось наче пурхнуло. Стоїть Дем’янко, роззирається. Раптом почувся тихесенький писк, поглянув угору — на гілці похитується Чубата Птиця, надула воло — мабуть, хотіла втриматися від сміху, та не змогла.
— Нарешті прочумався! — обізвалася вона дзвінко. — Чого се ти барложишся в цьому саду?
— Я тут науки набираюсь, — поважно відповів Дем’янко.
— Науки набираєшся? — похитала чубчиком Птиця. —Тю-тю, дурний! Та навіть горобчики знають, що, байдикуючи, нічого не навчишся. І ніколи людиною не станеш! Гай-гай, який ти нерозважливий… Ви ж тут усі, як баранці, скоро й мекати почнете.
— А Баран заохочує хлопців до спорту…
— Ех, немає на того Бараниська великих ножиць, щоб його остригти! — сказала сміючися Птиця. — А ти мерщій утікай звідси, щоб і тебе не приборкала та огидна потвора…
— Яка потвора? — оглянувся навколо Дем’янко. — Я нічого такого не бачу.
— Поглянь на цих лежнів — то ж лінощі поваляли їх у бур’ян…
— Бідолашні хлопці…
— Бідолашні? — обурилася Чубата. — Самі винні!.. Тікай звідси, щоб і ти ледацюгою не став. Ледарство — гірше хвороби. Пропаща та людина, яка піддалася лінощам. Мерщій забирайся звідси!
— А вони? — Дем’янко показав рукою на бур’яни. — Мені їх шкода.
Птиця повела дзьобиком, чи то озираючи зарослий травою сад, чи збираючись з думками. А тоді наста-вила блискуче око на Дем’янка і пропищала:
— Спробуй утовкмачити їм. Розбуркай, і гайда в дорогу!
Дем’янко хотів ще спитати, де ростуть вареничні та млинцеві дерева, але Чубата знялася й полетіла.
Тоді він подивився на сад і здивувався: як він міг йому сподобатись? Дерева всихають, все позаростало бур’яном. Де ж тут і справді ота наука?..
Почав розбуркувати хлопців — штурхав їх під боки, тряс за плечі. Але ті й не ворухнулися. Міцно об-снували їх лінощі.
Бачить Дем’янко, що діла не буде, дай, думає, бодай одного врятую від лінощів! І почав штурхати того, що з ним найперше познайомився.
— Вставай, Лежню!
Той розплющив одне око, хотів розсердитись, але так уже розледачів, що й сердитись лінувався, сказано — лежень.
— Що таке? — знехотя обізвався до Дем’янка. — Чого тебе судомить?
— Тікаймо з цього саду! Бо тут така наука, що скоро замекаєш! Бараном станеш!
Лежень продер очі, сів.
— А ти, мабуть, правду кажеш… А куди ж ми гайнемо?
— До Палацу справжньої науки!
— А нехай йому грець! Не хочу.
— А що ти хочеш — щоб у тебе справді баранячі роги виросли? — залякував хлопця Дем’янко.
Лежень довгенько мовчав. Мабуть, ще він не зовсім був пропащий, бо, подумавши, сказав:
— Ну, гаразд, ходімо.
Дем’янко Дерев’янко так зрадів, що вистрибом кинувся із бур’яну. Вибіг за сад, оглянувся, а Лежень ле-две суне.
— Хутчій, хутчій, друже!
— Ой, не можу, одвик ходити… — запхикав Лежень. — Щось мене тримає за ноги, ох, і важкі…
І він почав стогнати, схлипувати і ойкати.
Дем’янко аж присів від несподіванки. Здогадався: то потвора хапає Лежня, не пускає із бур’янів.
— Ну, підбіжи хоч трохи! — благав він. — Сховаємось у лісі.
— Не можу я, Дем’янку…
І ледве переставляє ноги.
— Та відкинь ти її, цю огидну потвору! — гукнув Дем’янко.
— Кого? — не второпав Лежень.
— Та ж Лінощі!
— Ой, не здолаю… — зітхнув хлопець і почвалав назад.
Що ж робити? Тяжко зітхнувши, Дем’янко почовгав за Лежнем назад — не кидати ж товариша в біді!
Цілий день і цілу ніч метикував наш електронний хлопчик, що його втнути, щоб ці ледарі не зовсім зба-раніли… І надумав прогнати рогатого!
Як тільки забекав і продерся крізь кущі Баран, Дем’янко пішов йому навстріч.
— Бе-е-е, хіба ти встоїш проти мене? — Баран уперся передніми ногами і нагнув голову. Хотів уже буца-тись із Дем’янком.
— Та ні, я ножиці шукаю, — сказав Дем’янко.
— Ме-ме-ні вони ні до чого, — замекав Баран зовсім іншим голосом. Видно, боявся ножиць.
— А вони ж такі гострі та великі! — лякав Дем’янко. — Самі стрижуть.
— Що ж ме-ме-ні ро-би-ти? — почав проситися Баран.
— Можу порадити, — стиха сказав Дем’янко, — тільки по секрету.
Баран підставив йому вухо, і Дем’янко почав шепотіти свої поради. Що там він казав— хто його знає, але незабаром усівся верхи на Барана, взявся за міцні закручені роги і — чкурнув із саду. Лише бур’ян зашелестів та кущі захиталися. Ну, звичайно, Дем’янко настрахав рогатого, щоб той більше не потикався до лежнів. А що ж їм тоді залишиться робити, як не розійтися по домівках?
Довго їхав на Баранові Дем’янко, аж поки перед ними не сяйнули чиїсь очі. Баран налякано сахнувся убік, в гущавину. А верхівець зачепився за гілляку •— та беркиць під кущ, аж ноги задер! Схопився — а Барана й сліду нема. Тоді Дем’янко обтрусив свого костюмчика, вийшов на стежку та й подався навмання.
МУХА ТЕЖ ДЕЩО МОЖЕ…
Іде Дем’янко лісом, роздивляється. У лісі так хороше! Сонце сіється крізь віття. Тиша. Лише коли-не-коли щось шелесне в гущавині. Іде і не знає, яка на нього чигає халепа. Та ось де не взялася муха — дзижчить, кружляє над головою. Сіла на кінчик Дем’янкового носа, заджеркотіла:
— Це ти, Дем’янку? А я дивлюсь, думаю — він чи не він? Куди ж це ти мандруєш, голубе?
То була муха Росяниця. Дем’янко розповів їй про все. Признався, що заблукав у лісі.
— Ох, ж-жаль тебе, ж-жаль!.. — джеркотіла муха. — Ніхто тобі не допомож-же, крім мене. Хоча через тебе наш мудрий Сич ще й досі борсається в болоті, але я тобі допомож-жу. Аяк-ж-же!.. Я тобі покаж-жу сте-ж-жку до твого Палацу науки. Іди туди, куди я летітиму.
Послухався її Дем’янко. Хіба ж він знав, що вона така підступна?..
Росяниця знялася з його носа й полетіла. Куди вона завертала — туди завертав і Дем’янко. Нарешті ви-вела-таки на стежку. Дем’янко вихвицом побіг по тій стежці…
Раптом зачепився ногами за якийсь мотуз і впав. Схопився, сіпнувся і потрапив у сильце. Чим більше бо-рсався, тим дужче стягувало його мотузяччя. Попався наш електронний хлопчик у хитро сплетену сітку, мов комаха в павутиння. Певно, якісь мисливці розставили…
— Що, піймався?! — загула муха Росяниця. — Так тобі й треба!
В’їдлива муха літала навколо Дем’янкової голови та все кепкувала з нього. Пробувала навіть кусати.
— Отут і набирайся науки! Діз-з-наєшся, де раки з-зимують!
Певне, ця злощасна муха не знала, що найкраще сміється той, хто сміється останній. Тут налетіла Чубата Птиця і склюнула підступну джеркотуху. Дем’янко засміявся з радості. Потім розповів Птиці про свою приго-ду.
— Не журися, хлопчику, — сказала Чубата, — ми тобі допоможемо.
(Продовження на наступній сторінці)