Чублик знав: лісова річка вся в корчах, в гнилих сучкуватих коріннях; треба згорнутися калачиком, руки й ноги підібрати під себе — і хай течія несе, поки не зачепить за щось, а там — виплутався, хапнув повітря — і далі пливи. Якщо треба, Чублик міг взяти очеретину і притаїтись на дні, дихати через трубочку, він умів це робити. А от дядько Сиз…
Чублика несло під водою, як равлика, а Сиз XII зачепився за першого ж пенька на дні. Виліз до пояса з води, заборсався. І тоді знов над його головою (хтозна, звідки вона взялась) страшним криком прокричала Куа.
— Ага! Вони там! — заревли мамули. — Доганяйте! Ловіть їх!
І знов почулося: бух! бух! Волохаті лобами збивали дерева і неслись напролом понад берегом.
Сиз XII цмокнув мокру люльку, виплюнув воду, яка набралась йому в чубук, і сказав: "Пірнаю! Раз, два!" Склав на животі руки, заплющив очі і пірнув. Його понесло водою, як бочечку, погойдувало і перекидало — то боком, то вниз головою, то догори ногами, як прийдеться. З води раз у раз виглядали або його черевики (вгору підошвами), або настовбурчені вуса, або кругла, надута пухирем сорочка.
Куа летіла над ним і пронизливо каркала, а берегом тупотіли, неслись ватагою здоровили, збиваючи на шляху дерева.
Добрий десяток їх, упрівши, кинулись на ходу до малого озерця, щоб напитись води. Та от страшна дивовижа: чистої води вони сахались, не хотіли пити. Захропли, сипонули чорної сажі у воду — і от озеро стало густим і темним, як дьоготь. Мамули і захлебтали разом цю чорну воду, утерлись лапами, а тоді бігом над річкою за двома нещасними.
Сиз ніби здогадався, що їх і в воді переслідують. Він раптом зник, не перевертався більше, притонув на дні. По воді плив якийсь невеликий темний сучок, із котрого дрібненькими бульбашками виступало повітря. Ніхто з мамул і не догадався (та й темно було), що то Сиз пливе собі і дихає через люльку.
Птиця ще разів зо два пронеслась над річкою, із свистом розсікаючи повітря. Щось крикнула на волохатих потвор, і ті гуртом повернули у хащі.
А лісова річка бігла й бігла далі, ставала потроху ширшою, спокійнішою, світлішою під берегами. Ліс розступився, відкривались широкі галявини, повні місячного сяйва. Дихнули росою і нічним туманом луги, і ген вже близько — під червоним місяцем — заблищало перше озеро, Нижнє.
… Між осокою, на піщаній відмілині, сидів у човні старий глухенький стовус Лапоня і дрімав над вудкою. Не клювало. Діда пробирав холодок, дрімота — видно, місяць скоро сховається, і короткий літній ночі кінець. А улову нема… Та раптом крізь сон він почув: щось важко бовтнуло і погнало хвилю на берег. Розплющив очі. Із води ліз (і не просто ліз, а на чотирьох лапах) величезний сомисько. З вусами, з чорно-зеленим хвостом — і відпирхувався: "І-і-іх!" У старого затряслось все тіло: той сомисько став на рівні ноги і почалапав піском на сухе.
Лапоня кинув вудку, стрибнув на мілину і, збовтуючи воду босими ногами та примовляючи: "Згинь, згинь!.." — пустився в густі очерети.
— Дядьку Сизе! Дядьку Сизе! Дивіться, як ми старого Лапоню налякали! Він, мабуть, думав, що ми голопуцьки.
Чублик упав на пісок і, як риба, важко заглипав ротом. Бо що не кажіть, а через очеретину у воді не дуже надихаєшся. Упав коло Чублика і Сиз XII. Мокрі його вуса одразу вгорнулися качалочками в білий пісок. Він дихав ще важче, і туге черевце у нього то опускалося, то підіймалося подушечкою.
Сиз лежав і злякано думав: що то за потвори, що то за спалений ліс, звідки взялась та хижа птиця? Він був у полоні цих невеселих думок, а Чублик копилив губи, дивився на Сиза і раптом зачмихав:
— Діду! Ви коли впали в яму, ви й тоді не випускали люльку. В зубах, ось так держали! Ви що, і в воді смоктали її?
— І в воді.
— А як же ви дихали?
— А так і дихав. Через люльку. У мене чубук он який довгий!
Сиз цмокнув її з гордістю. І знов зашкварчала, потекла йому в рот руда водичка. Він спересердя сплюнув.
— Гайда додому, бо скоро світатиме! Треба наших оповістити: біда. Якісь розбійники об'явилися в пущі!
Вони встали й пішли понад річкою, в широкі луги, на місячне сяйво, яке коливалось, вигравало на озері. Почались рідні місця — гайки, ліщинники, світлі поляни, де тривуси й стовуси збирають гриби і ягоди. Сиз підкручував вуса і накульгував менше, казав, що в холодній воді, на джерелах, йому трохи відпустило ногу. А скоро вони загледіли таку до щему рідну картину: темний берег, човник на прив'язі, довгі дерев'яні поручні, над якими горіли світлячки-ліхтарики. І там, коло ворітець, стояла висока самотня постать у чорному, склавши руки на грудях, і когось чекала з лісу. У Сиза швидко-швидко забилося серце: то виглядала його мила й добра Мармусія!
Вони підходили до корча, коли знов — у котре за цю ніч! — пронеслась над ними чорнодзьоба птиця і крикнула:
— К-к-куа!
Повернула, кинулась на них з неба. Здавалось, хижим оком вона хотіла заглянути їм у вічі, щоб запам'ятати обох їх навіки. Круто неслась згори, розгорнувши сильні крила, як раптом щось кинулось їй назустріч. Кинулась Сизова зозуля, маленька й темна, як грудочка. "Зімне, зітре її Куа", — подумав Чублик. А зозуля неслась, як скам'яніла грудочка, цілячись собою в саме серце Куа. І хижа птиця перед ударом зозулі раптом шмигнула вбік, скрикнула і, наче зламавши лет, різко знялась вгору.
"Втекла, втекла, гемонська птиця!" — радів Чублик, радів і не вірив собі. Зозуля, така маленька, прогнала геть якусь здоровенну люту гаргару! Сиз був радий, він і гадки не мав, що коли Куа провела їх до самого дому, то так просто вже не відчепиться.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Дивний гість-відвідувач, з якого зробилося дванадцять. Напад і нагле викрадення Сиза
Після важкого лісового походу Сиз упав на диван і одразу ж неспокійно заснув. Та й уві сні ввижалися йому страшні волохаті потвори, била крилом над ним чорна птиця.
Сиз прокинувся. Перед ним на килимі стояли, задерши носки вгору і ніби кличучи його в дорогу, наваксовані черевики. Сорочка, штани, підтяжки, кашне — все було випране і дбайливою рукою Мармусії складено на бильце ліжка. Ніхто б не сказав, що той одяг був учора весь в багні, в піску, в річковому мулі, а до того ж ще й трохи підсмалений в лісі вогнем.
Сиз кахикнув, закурив люльку і невесело замугикав пісню:
Коли король збирається в похід,
Жона втирає сльози…
Одчинив музей, запалив над входом один і другий ліхтарики і глянув на зорі, на небо, на ліс. З темного лісу заходили хмари, тривожно гули дерева, і низько летіли три пташки, тонким писком перекликаючись між собою. Вони тікали і ніби ще когось, тихо й жалібно, звали за собою.
"Кхем, знов там гуляють розбійники!" — сказав Сиз про ліс. Одначе йому подумалось, що той гул і чорний вогонь прокотяться десь далеко, за скелями, і до їхніх домівок не повернуть. Стовуси нікому в світі лиха не заподіяли, то хто і з якого дива буде нападати на них?
З такою думкою Сиз XII запалив світло в музеї, і от глядь — перед ним стояв уже перший гість. Виріс наче з-під землі. Видно, гість далекий і одягнений трохи незвично — в чорному плащі-накидці. Високий комір і насунутий низько берет закривали майже все лице, так що очі його визирали тільки у вузеньку щілинку.
"Ти диви, він ще в бер-р-реті!" — різко, по-пташиному прошепотіло щось Сизові на вухо. Сиз повернувся, але нікого коло себе не побачив. І зозулі поблизу ніде не видно було.
Натоптав люльку і сказав:
— Прошу! Перший зал. Світлячки, які трапляються нам у лісі просто на землі.
Довгим чубуком, як указкою, він почав показувати гостеві свої скарби — гнилички, трухляві корінці й кору, перетлілу серцевину пнів. Але що це? Низом так і тягло, так і віяло холодом — і ніби від гостя. Гість стояв оддалік, чорний і надто високий; він кивав головою, казав: "Pax, pax! Чудово, чудово!" — але слова його були якісь холодні.
— Мармусіє, принесіть мені, прошу вас, теплі капці, бо мені щось морозить ноги.
Сиз XII показував далі, він потроху захоплювався, забував на мить і про тривогу в лісі. Однак почув за спиною твердий крок: то ступив до нього гість. Війнуло ще дужчим холодом, і тоді над Сизом, а вірніше, між Сизом і гостем, як тінь, пролетіла зозуля.
— Прошу вас, другий зал, — запрошував Сиз. — Підземні світлячки: личинки, дуже симпатичні хробачки, виключно цікаві сімейки черв'ячків…
Сиз оглянувся. І прикусив люльку. Замість одного гостя — стояло вже два! Однаковісінькі, в чорних плащах-накидках. І руки обидва ховали однаково за спиною! Ніби один розділився на два або Сизові двоїлося в очах. Ходили двійники в ногу, один за одним, ступали ніби й тихо за Сизом, але кроки їхні твердо й дерев'яно відлунювали в коридорах.
— Третій зал, жуки-світлячки…
Сиз повернувся: з одного гостя — вже три. Що за мана! Три однаковісінькі високі постаті. Стоять вони в потилицю один одному. Чорні накидки, руки за спиною, а в очах якийсь швидкий притаємний переблиск. Здається, вони перемовлялися між собою.
В четвертому залі — чотири! Так, так, з одного вже стало їх аж чотири!
Сиз присів, щоб показати їм рибу з хитрим ліхтариком на носі, як раптом — в чотири ноги — стукнули за спиною кроки. Четверо в плащах-накидках майже схилились над Сизом, в очах — спалах і гострий переблиск. І тут, як посвист коси,
(Продовження на наступній сторінці)