— Ні, давай — ти перший, тоді я за тобою.
— Давай разом, брате. Ось так, на пузі, поїхали. Бух! Гуп!
З розгону вони впали на бідного Сиза, який лежав у мішку скорчившись. "А щоб вам гнила колода, а вашій мамі гарбуз!" — пробурмотів Сиз, бо йому ще одну гулю посадили на лобі.
Мішок розв'язали, і хоробріший вояка, печерний, грізно попередив Сиза:
— Ти лежи в мішку, чуєш? Лежи тихо, поки ми не виліземо з ями. Бо як той, ми зразу списа наставимо!
Вони хапливо поповзли, штовхаючись і стягуючи один одного в яму. Заковзали колінами по вогкій печерній стінці і тільки вже там, нагорі, гукнули:
— А тепер вилазь!
Одне слово, звільнили Сиза. І вчасно. Бо скоро прогриміли під землею голоси — від сторожі до сторожі, все ближче й ближче:
— Рах! Рах! Бранця, вусатого діда — до ніг сокрушителя!
Сиза оточили з усіх боків і повели під мечами. Нарешті власними очима він міг оглянути, де він, куди потрапив.
Вели його темною кам'яною печерою. Двох стражників, Квасила й Дригайла, чомусь залишили коло ями, тепер охорону й конвоювання взяли на себе печерні зброєносці — ті ж волохаті здоровили, які ганялись за Сизом і Чубликом в лісі. Це були грізні й безстрашні воїни. У ведмежих плащах-накидках, товстолапі, з суворими бородатими лицями.
Сиз ішов між ними, посмоктуючи порожню люльку. Він помітив, як за ним, під високою стелею печери, пролітає невидима тінь — його добра сердечна зозуля.
Довго тяглись темні катакомби. І от вступили вони в перший грот, і Сиз побачив картину, од якої у нього аж настовбурчилося волосся: здавалося, тут відбулося недавно побоїще — на підлозі, на кам'яних плитах покотом, впритул лежали немолоді вже бородаті воїни і завзято хропли. "Це болотні приблуди-найманці, вони серед воїнства — найбільш плохенькі", — почув Сиз над вухом пташиний голос. "Ого! — подумав Сиз. — Добре мені плохенькі. Ведмедя кулаком повалять!"
Маленька зозулина тінь летіла під стелею, ніхто її не помічав, крім Сиза. А його вели вже другим гротом, ще більшим за перший. І тут картина повального сну й хропіння. Воїнство вихропувало так, аж дрижали стіни кам'яного підземелля. "Це печерні кулачні бійці, їм найбільше довіряє Магава", — почувся пташиний голос над Сизовим вухом.
Щільніше обступили печерні воїни Сиза і повели його в третій грот. То був величезний підземний зал, стеля якого губилася десь високо в темряві. І якщо там, де спали воїни, чулося оглушливе хропіння, то тут панувала абсолютна тиша. І ще… Ось він, той чорний вогонь, про який говорили стражники. Справді, то було дивовижне видовисько, від якого здригнувся Сиз: посеред залу, на камені, палахкотів червоною смужкою жар, жар такий, як від добрих дров. А от полум'я!.. Воно здіймалося вгору двома чорними крилами, і якщо дивитися на жар, на полум'я, то виростав на очах з вогню хижий чорний ворон, змахував, розвівав крилами, і від жару несло не теплом, а морозним холодом. і
Тут же помітив Сиз: під чорним вогнем сидів якийсь маленький згорблений дідище. Весь він заріс, заплутався чорною бородою. Здавалося, сиділа на землі сама борода, і крізь неї, крізь пасма густої бороди холодним блиском дивилися на вогонь маленькі очі. Дідисько щось таємниче шептав і розтирав попіл на кам'яній плашці. "Оце він і є, головний їхній маг", — знову пролунав тихо пташиний голос. Минули і третій зал. І тут згори, немовби із самих кам'яних склепінь, загриміло:
— Нижче голови! Входимо до його могутності сокрушителя скель і повелителя підземних громів!
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Сиз перед ликом Магави Першого. Білий кінь. Сльози старого Лапоні. Треба рятуватися!
Сиза привели в найглухішу печеру, в похмурий, ніби обкурений димом, палац. І тільки Сиз ступив за поріг… Він і не помітив, як один маленький чаклун, що стояв за кам'яними дверима, нишком ударив у долоні. І в палаці, який був вирубаний у чорній підземній скелі, раптом спалахнуло світло — якесь дивне світло. Для печерного воїнства все тут залишалося таким, як було, все тонуло в глухій підземній темряві. А Сизові здавалося, що з кам'яних стін лилося нібито нічне, сизувате, меркле світло. Правда, від нього, як від ядучого диму, чомусь сльозилися очі.
Сиз трохи покліпав, протер очі і побачив: під стіною, на розкішному кріслі, сидів могутній витязь у дорогій царській одежі, гаптованій шовком і коштовним камінням. Однією рукою він спирався на спис, другою — на лев'ячу спинку підлокітника. Над ним стояв, закусивши вудила, білий, з пишною гривою кінь, а ще вище, на кам'яному карнизі печери, сиділа й хижо дивилась униз — хто ви думаєте? — вже знайома нам птиця Куа.
(Сиз тільки зиркнув у її кров'яні зіниці і враз одвернув голову.) Штовхнули Сиза в спину, стиха понукуючи:
— Падай, падай на коліна!..
Сиз стояв. Він тільки міцніше прикусив люльку. Могутній витязь легенько махнув рукою і повелів:
— Не треба, ми дозволяємо. Хай бранець підійде ближче до нас і стане біля нашого крісла. Ми уміємо гостинно обходитися навіть з ворогами, з тими, хто хотів нам заподіяти зло. Підведіть його сюди, хай стане по праву руку.
Сиза штовхнули в спину і приткнули якраз під білим конем, довга розчесана грива якого спускалася Сизові на голову.
Сиз поморщився: йому стало чогось страшенно холодно, просто морозило спину. Він повів оком по долівці і — о леле! Оце так фокус! З-під гаптованої накидки витязя виглядали… товсті лапи з гострими кігтями. І усмішка витязя… Він так мило й ласкаво дивився на Сиза, дозволяв собі навіть усміхатися, а тільки за його усмішкою проглядало щось таємно приховане, наче два гострих ікла. І Сиз одразу згадав розмови стражників про те, як уміють печерні маги заклинати і обертати своїх воїнів на що завгодно, навіть на таргана, на дерево, на кам'яну колоду.
"Цікаво, а кінь? Справжній він чи теж перевертень? Непогано було б перевірити". Сиз витяг з рота люльку і гострим чубуком (у себе за спиною) раз, а тоді ще раз тихенько штрикнув коня під бік. І от!.. З-під білої гриви швидко вихопилась важка лапа і хлиснула Сиза по голові. "Я тобі дам, я тобі штрикну, пуголовок! Стій смирно перед його світлістю!" Ці слова, здається, ніхто й не промовив, та Сиз їх добре почув.
Н-да, тут треба бути пильним! Куди не ткни — все в перевернутій подобі!
Підземний витязь моргнув коневі і повів дуже тонку мову:
— Скажіть йому, що ми знаємо про його злі й таємні наміри. Він хотів розвідати "чому?". Він (і не сам, а ще з одним карликом, якого сьогодні ж буде спіймано і приведено сюди) насмілився ступити за річку, в її землі. Та мої хоробрі вивідники стежили за ними від самого озера, а потім глухими нетрями супроводжували їх і в лісі. Навіть тоді, коли вони вдвох почали чаклувати і виконувати войовничий танець шулік: "Оп-ля-ля!". Отже, вони хотіли таємно проникнути в наш бойовий табір і вивідати, хто ми такі. Так я зрозумів їх?
Кінь-перевертень мотнув головою:
— Так, ваша сокрушительська світлість!
— Ну що ж, зараз ми покажемо, хто ми такі.
Витязь сплеснув у долоні:
— Лук і стріли мені, рах-рах!
В печерному залі, де перед тим ніби лилося сизувато-біле світло, враз почало смеркати, все огорнулось важкою грозливою млою.
Два воїни подали Магаві лук і стріли. (Сиз одразу догадався, що білий витязь і є великий Магава). Бородатий дідисько маг вніс кам'яну чашу, в якій кипіло густе й чорне вариво, що скидалося на смолу.
Змах рукою — і перед Магавою на всю височенну стіну виросло могутнє дерево з дуплом, з червоними яблуками-райками, з пурханням метеликів над зеленим листям. Здавалося, дерево тут же й росло, тільки Сиз його раніше не помічав.
Магава вмочив стрілу в чашу. В очах його спалахнуло злорадне торжество, коли він проносив над головою Сиза чорний шипучий вогонь, який витанцьовував на кінчику стріли.
Натягнув лук. Не пролетіла, а джухнула стріла, вп'ялась в дерево. І тут — вибух грому, загоготів вогонь, задимів ядучим гадом, пожираючи все нутро яблуні, гілок і навіть листя. За мить дерево стояло мертве, не дерево, а чорний кістяк з порохна,' обтягнутий потрісканою корою.
Один із воїнів вступив уперед і змахнув мечем — яблуня посипалась на землю, наче вона була виліплена з попелу. Так падали дерева і в лісі, але тільки зараз Сиз побачив, від чого, від якого вогню гинуть дерева.
Гордо посміхався Магава, і в його посмішці ще більше зблиснули кінчики іклів. Він глянув згори на Сиза:
— Одного пучка стріл нам вистачить сповна, щоб спалити всі ваші житла-корчі, всі — з вітряками, з динями, з човнами і світлячками. І ми спалимо їх, якщо ви таїтимете в серці ворожі й підступні наміри. Та ми, печерні воїни, ми не носимо помсти на кінчику списів. Ми можемо дарувати вам життя. Тільки за однієї умови: ти, недостойний бранче, що хотів розвідати "чому?" (і посилав до нас своїх таємних підглядачів-світлячків), ти вернешся в поселення і приведеш усіх ваших стовусів і тривусів сюди, за так звану Кабанячу річку, до скелі. Я хочу сам, через свого брата, — він кивнув на коня-перевертня, — говорити з вашим лісовим народом і при вашій добрій згоді й волі запропонувати вам мирне сусідство і поділити межі на полювання. Вам будуть озеро й корчі, а нам — долина, і ліс, і та земля, що за долиною і за лісом, аж до Дивонських гір. Мудро я кажу?
Кінь мотнув головою:
— Рах! Рах! Мудро, ваша сокрушительська світлість!
(Продовження на наступній сторінці)