Почимчикували повільніше. Сиз зняв кашне і, щоб воно не заважало йому, прив'язав бантом до ноги.
— Славно ми пройшлись! Аж упрів я, їй-право! А скажи, Чублику, професор Варсава, він теє… Що він показує вам на тих парашутиках?
— О-о-о! — загув Чублик і очі поставив гострими сливками. — Наш професор… Ви бачили сухі козельці? Парашутики у них довгі-довгі. Ну от, ви пускаєте один парашутик, а місяць вам світить, а ви йдете між деревами, а він летить над вами, летить чубком вгору, рівно, тихо летить і сідає неодмінно там, де вогка земля, і неодмінно зернятком у землю. Хитрий, шилохвіст! А тепер візьміть парашутик-крилатку із клена. Цей просто падає вниз додолу. Падає і швидко-швидко вертиться, як млинок, і описує, так вам і так викручує сліди. А візьміть з липи — цей штопором в землю, а з гірчака — летить і підскакує, а з тополі — ого, на той край світу може полетіти за вітром.
— Ну добре. От ви ходите за Варсавою і хукаєте на білий пух, всі пускаєте парашутики і щось там шепочете до місяця: мовляв, лети, лети понад лісом. І як? Що воно вам показує?
Ну-у-у! — ще більше здивувався Чублик. — Воно нам показує таке, воно таке нам показує, що голова обертом іде! Слухайте! От ми дмухнули разом — і хмарка парашутиків злетіла до місяця і тут… Падають, падають, крутяться перед оком… так завертять, закрутять свої сліди, що я сам, бувало, закручусь, впаду і думаю: як же його розплутати? А ви питаєте!
— Ага, Чублику! Ми, здається, теж заплутались, збились з дороги. Десь тут повинна бути стежка до Кабанячої річки. Стій, я зараз присвічу.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Обвуглені дерева. Страшна зграя, що пробиває собі дорогу в хащах лобами. Втеча, погоня, підводна мандрівка
Сиз витяг з кисета гниличку, присвітив над землею. В густі кущі, вниз, вела не дуже помітна стежка, протоптана дикими кабанами до річки. Вони пригнулись, продерлись крізь кущі, забрели в якесь болото. Добре, що буря чи вітер повалили старе трухляве дерево. І по гнилій колоді вони перейшли Кабанячу річку, а далі вступили в глухий, дикий ліс, куди стовуси й тривуси не дуже любили потикатися. Тут в болотах і хащах пропала не одна безневинна душа.
Густіший, похмуріший ставав ліс, більше бурелому траплялося на землі, все тут лежало безладно і давно обросло товстим шаром моху.
— Не біжи, — попросив Чублика Сиз. — Мені щось натерло ногу.
Старий сперся рукою на стовбур сосни, хотів глянути, що йому нестерпно муляє в п'ятку. І раптом… Висока сосна (від легкого доторку!) посипалась на землю, як порох. Сиз не повірив своїм очам. Так і стояв з простягнутою рукою, впираючись у темну порожнечу. А сосна рухнула на землю, осіла, і на її місці виросла купа чорного згару. Та ще гіркий перепалений пил хмарою висів над ними. Обом задряпало в горлі, вони переглянулись: що за притичина? І тільки зараз помітили якийсь дивний ліс. Ніби всохлий. Ніби він закам'янів, чи що.
Стовуси прекрасно бачать вночі, а слух у них гостріший, ніж у сови. Коли вони пробирались до річки, Чублик не раз вигукував: "О! Там, чуєте? В гнізді! П'ятеро пташенят проснулося!" Потім біг далі й насторожувався: кажан пролетів! Тріснула лялечка під корою! Павук упав з гілки на свій плетений гамак і тихо вигойдувався. Ліс жив своїм однобічним, прихованим, невсипущим життям. А зараз щось у ньому спинилося, заклякло. Дерева стояли густо, як завжди. Але птахів не чути. Не ворушилися в дуплах дятли. Не точили кору деревоїди. Мабуть, саме звідси все повтікало з лісу — навіть гусінь, навіть гриби.
— Дядечку Сизе, гляньте, — прошепотів Чублик. — Он в тому дуплі… білченята… вони неживі… хтось їх спалив.
Чублику одразу згадалися давні-давні розмови про якогось страшного приблуду з мертвою пащею, про те, як він хукав у дупло — і гинули одразу пташенята, як торкався лапою дерева — і дерево вмить всихало і клякло. Невже то правда?
Вдвох вони підступили до тієї осики, в якій чорніло дупло. Осика стояла як осика — з живою корою, з розлогими гілками, з дрібним листом, яке і без вітру стиха тріпотіло. Сиз обережно торкнув її рукою — осика з сухим шелестом повалилась додолу. І вони побачили: вся середина вигоріла. Так випалює дерево удар блискавки — вогонь пронизує стовбурище від верхівки до низу; все нутро вигорає, хоч дерево стоїть і здалеку здається живим.
Довго блукали Сиз і Чублик цим страховидним лісом. До чого б вони не торкалися — до липи, ліщини, клена, — все осипалось, диміло, лягало вугільно-чорним попелом.
— Марення, чорний сон, — шепотів Сиз. — Хто випалив дерева? І залишив ліс, щоб так він стояв, тільки аби на ногах. І навіть листя висить — зелене, а торкнись — сиплеться.
"Кр-р… Ку-а-а!" — раптом закричала над ними чорна птиця, швидко пронеслась вгорі, між обвугленими соснами.
Сиз від того наглого крику стрепенувся, став напружено згадувати: де він бачив, де він чув таку птицю? Щось йому промерехтіло в пам'яті — оцей зловісний крик, оцей розмах сильних і хижих крил… Так, так, здається, там було, в джунглях — Куа, вогні в темряві, голос з пітьми. Нічна птиця, передвісниця лиха…
Сиз пригнувшись стояв, а Чублик нетерпляче заторсав, засіпав його:
— Дядьку, дядьку, гляньте туди. Хтось підкрадається… до нас!
Між вигорілими деревами — з того боку, куди полетіла птиця, — перебігали розпатлані тіні. Промайнула одна тінь, за нею друга, потім ще. Стали, притаїлись за стовбурами. І раптом Чублик зиркнув і вкляк: просто до них чалапало високе довготелесе страшило. Ведмідь не ведмідь, ніби з людською головою. Воно чимось бренькнуло, кинуло щось від себе — і в ту єдину живу сосну, під якою вони стояли, з тріском ударилась стріла. Бризнув чорний вогонь, загоготіло полум'я, і наче закрутився, завертівся пекельний бурав, виїдаючи всю серцевину сосни — від її вершечка до кореня. Сосна загула і вклякла. Вона стала тверда, як графіт. Хвоя на ній дзвеніла дротом.
Сиз відчув, що і на ньому сорочка трохи підсмалилась.
— Ага, ось де вони, двоє карликів, — зареготав один страшило. — Сховались під деревом! Як руді миші! Ловіть їх! Ловіть їх! Зараз ми їх підсмажимо на вогні!
Страшило махнув рукою — і десяток чи два волохатих здоровил, важко переступаючи ногами, посунули до них. Видно, вони хотіли взяти Чублика й Сиза живцем. Сухе, вигоріле паліччя на землі тріщало у них під лаписьками.
Чублик і Сиз з жахом дивились, як наближаються страховиська, і не в силі були поворушитися. А навкруг тріщало. Приблуди обходили, оточували їх.
— Дядьку Сизе, тікаймо! Вони ж нас з'їдять!
Хтозна, чи Чублик вигукнув, чи просто подумав про це, та раптом їх шарпнуло вбік. Вони зірвалися з ніг і вдвох, мов зайці, кинулись в кущі, запетляли, спрожогу перестрибували через пеньки й колоди. Сухе й колюче гілля било й хльостало їм в обличчя, обривало на них одежину. А страховиська з криком і диким виттям гналися за ними.
І що за мана!
Тут же, просто на очах, вони міняли подобу. То бігли, наче ведмеді, то раптом перевдягалися — і гналися вже як гурт воїнів-кочівників в шкурах-накидках, з луками й стрілами за плечима. Як, звідки вони взялись в цьому доброму грибному лісі? З якого темного царства виповзли?
Сиз упав, Чублик ще пробіг трохи і провалився в яму. Він і не додивився як слід, що то воно за яма — дощова вибоїна чи, може, барліг. Він лише подумав: "Сиза сюди! Швидше! Тут порятунок!" Видерся, намацав Сиза, та підняти не міг, не подужав, просто покотив його, звалив у схованку.
Тільки попадали вони и влипли в землю, як над ними затріщало. Здоровила в шкурах-накидках один за одним перестрибували через рів і мчали далі. Бух! Бух! — важкий гул котився лісом. То волохаті розбійники — лобами! — били з розгону в дерева, і спалені стовбурища падали ниць, наче їх валив хтось величезною довбнею.
Дика зграя бігла, і кожний проламував за собою цілу просіку, нищив і топтав усе під собою.
— Де вони? Де? Ми їх загубили! — страшним риком озвався один воїн-страшило, найбільший в усій компанії.— Ану, всі назад! Перенюхайте землю, а щоб знайшли їх!
Волохаті мамули повернулися і всі, як бики, загребли лапами землю, закопитили, занюхали вогке листя.
Добре, що греблись вони в гущині, за деревами і не бачили двох нещасних, які притаїлися в ямі.
— Дядечку, десь тут річка, давайте туди… під воду.
— Ох, не можу, Чублику. Ногу… Ногу я підвернув.
— А ви хоч повзком. Спирайтесь на мене. І швидше, дядьку, чуєте!
Він підсадив Сиза — і вони поповзли. Рівчаком, попід колючими батогами ожини, яка впивалася в їхнє тіло, через якесь грузьке болітце. Важкий кругленький Сиз постогнував, за щось зачіпався, казав — не дотягнеться. Та от в корчах туго забилась, захлюпотіла річка, і вони порачкували скоріше.
— Пригинайтесь, дядьку, пролазьте осьде, під цими колодами…
— Лови їх! Десь вони тут! Чуєте! Грибоїдним духом тхне!
— І динями! — рикнув патлатий мамула.
А за корчем — вода, порятунок! Ще трохи повзком, ще трохи пролізти… А там з високого підмитого берега — хлюповсь у воду! Боком, незграбно вони звалились в річку. Попадали, і обидва зникли.
Здоровили стовпились над берегом, роззявивши свої верші.
— Де вони? Куди вони щезли? Втопились?
— Нюхайте, нюхайте воду, мамули! Шукайте їх!
(Продовження на наступній сторінці)