Мати схилилась над ним, щоб ватою змочити губи. Розпухлі, покусані губи зашкарубли в нього, засохли чорною раною. Та тільки легенько доторкнулась ватою, як знов, самими очима: не тре'! Він прокидався, окроплений холодним потом, марив, щось просив, бурмотів і знов провалювався в сон. Він мучився на її очах, а вона, мати, не знала, як йому допомогти і чим. Вона схилялась над притемненим ліжком і питала: "Ну що тобі дати, Павлуню? Води? Чи принести холодного молока з погреба? Чи світло вкрутити? Аби ж я знала, як вгасити біль, як полегшити тобі страждання, я б руки підклала під тебе. За що ти мучишся, за що тобі кара така?" Ніколи вона не молилася, а тут глянула в темний куток і нишком, таємно, легенькою пучкою змахнула перед собою. Не бога, а когось великого й милосердного, як людське серце, просила вона: "За сина благаю, за безневинну душу його. Одбери в мене життя, поклади мене краще в могилу, в сиру землю, а дай дитині зціленіє, дай видужати, хай не мучиться, хай хоч краплю засне в сю ніч".
Тут вона, наче од болю прозрівши, заглянула в себе, в свою душу, і там, на споді, в потемках забутого, перевернула щось таке давне й приховане, утаєне і від себе, і від людей.
Вона лаяла себе і згадувала інших дітей, в сусідки Вусті, в бригадира, на всьому кутку. І втокмачувала собі в голову: треба й тобі було по-людському. Не йти на дорогу, а як ідеш, то й хлопця брати з собою, хай би там краще пікся на сонці, грався в купах землі, та на твоїх очах. І в поле брати, до сівалок, дивись — трохи до коней привчався б... І хоч знала, не такий у неї Павлик, не ті роки (повернуло йому на дванадцятий) і не та вдача в хлопця, не прив'язала б вона його до своєї спідниці, однак карала себе, роз'ятрювала душу, мучилась усю ніч. Все те, з притаємною вірою робила для того, щоб заглушити в собі страх: як, що завтра буде з сином? Вона боялась заглянути в ту прірву, звідки тягло прахом, тьмою — ні сім'ї, ні сина. А вона? Невже й далі житиме? Для кого, для чого?
Темні кутки, глуха насторожена тиша в хаті. Лампу затягло чорною кіптявою. І муки сина, безперестанна гарячка, здавлений стогін крізь марення.
Десь під ранок, коли його знов почало палити жаром, він стиха попросив: води. Вона з радістю кинулась, принесла чашку води, та тільки намучились удвох: йому, бідному, і голови не можна було підняти.
Так, самими губами поворушив трохи, поковтав, оросив собі сухе горло й підборіддя. Стомився. Полежав. І вона помітила: здається, світлішає погляд у нього, глибшає, прояснюється і щось ніби бринить на думці. Показав бровою й очима: підтягніть, мамо, лаву ближче до мене... приляжте, я вам щось скажу.
Лаву мати притягла, однак не лягла; в душі їй затерпло, і вона губилась в думках: що з ним? Схилилась над узголів'ям, дивуючись з того, як то холодом, то гарячою росою пахтить од нього.
Він лежав плоско і дивився в стелю. І ось тихо-тихо, навіть не ворушачи губами, озвався:
— Мамо... Коли я вмру, віддайте коньки хлопцям... Ті коньки, снігурі, що тато привезли з Херсона. На горищі вони лежать. І всі книжки хлопцям роздайте, і олівці, а пенал — Вустиній Зінці, я в неї чорнило брав. І не плачте, мамо, чуєте.
Та їй так здавило горло, так заклекотало в грудях, що вона, не тямлячи себе, захлинулась од глухого плачу і в сльозах мокрими губами припала до його щік:
— Сину! Прости мене! Прости за всі гріхи! Хай тільки одступиться горе страшне, хай пронесе, згине, і я благатиму: дай нам пожити, дай, щоб ми разом були, щоб нікуди одне від одного. Я, сину, вже не така... Я тінню стоятиму над тобою, не відійду, очей не зімкну, стерегтиму твій сон і спокій, повір мені, Павлику...
Сліпала вкручена лампа, і мати сиділа згорбившись, а в ній все те давнє, з молодого й дівоцького, потроху тліло, перегорало, вгорталось гірким холодним попелом. Чи не вперше така важка хмара, як на старість у людей, налягла їй на серце.
Тут же на лаві, прихилившись до стіни, вона трохи задрімала. Прокинулась од тривоги: що з Павликом, як він, живий? Аж нудило її від тупого гулу, від жару в голові. Глянула на вікно — ранок. Лампа начаділа, все скло затягла густим димом, і погасла. А син... Він лежав, як і звечора, на спині і чи спав, чи просто принишк, напружившись, щоб не ворушитися. Очі в нього провалилися і затяглися жовтими звосковілими повіками. Аж постарів за ніч.
Мати скрипнула лавою, щоб встати,— і застогнала. Не пускало, затисло її в попереку. Щось зламалось і в ній. Не вірила: вчора лантухами землю тягала, сміялась з дівчатами, а сьогодні... Так, не розправивши спини, і зашкутильгала до мисника, щоб там помитися. Без якихось думок, а так, за звичкою, стала перед дзеркалом. Диви, хто ж то? З надтріснутої рами вглядалась в неї чужа, постаріла, змучена жінка. Дивилась пригасло й скрушно. Під очима набрякло й підпухло, темні підкови од невиплаканих сліз. Ну що ж, не лякайся, це ти, співуха Байдачна. А от глянь: біле прядиво, ріденьке-ріденьке, в твоїх косах. Вона перебрала пальцями розпущену косу і справді знайшла кілька білих посивілих ниток-павутин. Без жалю і без подиву сказала собі: "Одгуляла своє нерозумне дівоцтво. Не себе, душу невинну скалічила..."
Пішла вмиватися і сама була здивована, що так спокійно зустріла страшні переміни в собі. Та й хіба страшно? В таку ніч зотліти, збожеволіти, прахом розвіятись можна. А коси, зморшки, стареча прожовть під очима... Хіба то плата за синові муки? І чи закінчиться все на тому?
5
Минав день, другий, п'ятий, а він лежав і лежав у твердому кам'яному ящику, в гіпсі. Одне помічав за собою: руки в нього стали якісь сонні, білуваті, наче й сонце не смаглявило їх, наче й не давав їм вволю набратися туриці й лепу в ставку, щоб аж загрубіли вони й потріскалися. Думав, знімуть гіпс, одразу спаде з нього мертва й тверда кора, яка до крові в'їлася в тіло, і тоді він, звільнившись, легко, мов пір'їнка, підлетить до самої стелі. Скаже: одкрийте, мамо, вікно, я метелик, я полечу на волю, в сад...
Тяжке для нього було прозріння.
Приїхав на бричці хірург, дебелий підстаркуватий дядько. Потер смаковито руки, поблискав чорними жукуватими очима і сказав весело: "Текс! Буде зараз второе рожденіе!" І заходився кректати коло Павлика: потроху, ножем, пальцями одкришував грубі кавалки гіпсу, розмотував, здирав, ножем розрізав бинти, щось виколупував немовби з самого тіла, з натертих ран і кидав білі сухі грудки на долівку. Звільнив Павлика з жорстоких лабетів, але не дозволяв йому ворушитися: "Лежи! Смирненько!"
Наклав дві шини вздовж спини, знов обмотав Павлика бинтами, але не так туго, як першого разу, а легше. Ще раз нагадав: "Ніяких підскоків! Обережненько! Якщо ворушитися, то з оглядкою, бережи себе. Да-с, от так... Тепер ти, голубчику, на якорі. От як мені, старому, спокою нема, скоро на сьомий десяток перевалить, а я мотаюсь по району, кругом бігом та все лісом, як-то кажуть, так у тебе навпаки — повний штиль буде в житті. Чого, чого, а книжок тепер начитаєшся вволю, браток. Любиш читати книжки?" Поговорив, наструнчив Павлика веселий суворий хірург, обкришив з нього увесь гіпс, обмотав бинтом та й поїхав. Про щось з матір'ю неголосно, але довго перемовлявся в сінях.
А Павлик застиг, закляк на ліжку. Його здивувало власне тіло. Гіпсу нема — і все одно... Ніби сон, важка втома в усьому тілі.
— Мамо,— тихо й настрахано погукав у сіни.
Мати прийшла, стала над ним зсутулено і на грудях склала руки. Тепер вона часто завмирала над ним у цій скорботній позі.
— Мамо,— повторив Павлик.— Що це? Дивись: в мене ноги не ворушаться. Нічого не чую, тільки холодно. Ану, підніми ту ногу...
Мати чомусь одвела очі вбік, не хватало їй повітря, ковтала і не могла проковтнути сухий клубок, що підступав до горла.
— Як же воно, мамо?.. Я зовсім не бігатиму? Ніколи?
Він глянув на матір з моторошним спокоєм, а потім втупився в стелю, де тільки що думав пролетіти легеньким веселим метеликом. Жах заціпенів в його очах: "Як? Що ж тепер буде?" Здається, він тільки зараз до дна, на всю глибину зрозумів, що з ним стряслося.
А мати задихалася од глухого, здавленого в грудях ридання, і губи, все лице її тіпалися й перекошувалися од сліз. "Сину! Я не знаю, як ти будеш жити. Ти змалку був літун, ти землі під собою не чув. За півдня ти облітав річку, ставок, сади і казав мені, що й вночі тобі сняться крила, як у молоденького стрижа. Ти й уві сні над нашим лугом і вербами літав... А тепер? Як ти витерпиш, як житимеш, прип'ятий до ліжка, до холодних дощок?"
Вона того не сказала синові, вона проковтнула все те з гарячими сльозами, а йому промовила:
— Нічого, нічого, Павлику, може, тобі ще відпустить. Я лікарів покличу, а як треба, то й бабу Щуриху, кажуть, вона травами, зіллям всякі хвороби лікує.
Втішала, пробувала обнадіювати сина, хоч сама думала: "Де там! Яке тут зілля допоможе? Було в тебе одне зілля, жінко,— глядіти свого сина, коли здоровий бігав..."
Та горе горем, а треба якось жити, стягатись на хліб.
Вона попросилася на роботу в колгоспні ясла, до дітей (а ясла, слава богу, близько, за клубом), щоб там, коли варять обід, щось зварити і Павлику, на хвилинку забігти додому й погодувати його. За спеленатою дитиною багато клопотів, а за ним ще більше: поворушити й розтерти йому заніміле тіло, підкласти подушку вище, щоб трохи ніби посидів, нагадати про горщик, якого він стидався і від якого, дурненький, мучився, прибрати все й одчинити вікно. Упрівши, вона хапливо клопоталася коло сина і бігла на роботу — до самого вечора.
(Продовження на наступній сторінці)