Він підставляв плече, підсаджував хлопців на вербу, і вони стрибали з гілки один за одним, до рудої глини скаламучували воду, а тоді з плескотом і сміхом пливли під місток. А там було темно, пахло розмоклим трухлявим деревом, крізь гнилі колоди текла й шуміла вода, і все нагадувало печеру: звисали зелені бороди моху, якісь черепашки обліплювали ослизле каміння стін, а під кругляками, плитами, в норах — чорні, з великими клешнями раки. Можна було цілий день бовтатись тут, під мостом, серед шуму й плескоту води, серед писку хлопців, які тягли раків, серед приглушених від моху й вогкості голосів.
Паськові ніколи не приходила та й не могла прийти в голову думка, що весь цей світ з раками, з черепашками, з сонним шумом води, весь він одним змахом, одною чорною блискавкою буде зметений, перекреслений, знищений для нього. І назавжди, на все життя.
Той літній день, як страшна гора, так і стоїть перед її очима.
Вона підвозила битий камінь. Дівчата насипали їй з куп, а вона тачкою тягала на дорогу, там дядьки-бутовики укладали камінь в дорогу, а хлопці носили пісок і щебінь, трамбували готове полотно шосе.
Кажуть, не вір у передчуття. А їй зранку так важко було виходити з дому, так млоїло і недобре стискувало серце, наче перед хворобою. "Може, перепалилась вчора на сонці? — подумала вона.— Аби хоч не заслабнути..." В роботі трохи пересилила себе, навіть спробувала була за дівчатами щось заспівати — і не пускало, стояв клубок у грудях. Круг неї гупало, вештались люди, вистукували дядьки молотками. Та вона почула зовсім інший звук і враз обернулась: хто це? Сухо бив копитами кінь, одкидаючи назад клубки пилу. Від села курним шляхом летів на коні хлопчина, і вітер тріпав йому за спиною сорочку. Вся похолонувши, вона дивилась на шлях. Кінь підлетів змилений, а рот в хлопця, так їй здалося, був запечений.
— Тітко Тасько! Тітко Тасько! Біжіть в село, там ваш Павло розбився!
Що з нею? Оглухла чи, може, таки од сонця заслабла? їй щось таке причулося. Розбився? Хто? Ноги в неї підкосилися, і замість того, щоб охнути, закричати по-жіночому, вона так і сіла на пухкий укіс і наче вгрузла в землю. Мабуть, довго торсали її в спину, казали — вставай, бо раптом холодно й тупо обвела людей поглядом і схопилась. Для чогось зірвала з голови хустку і побігла степом, сухою, потрісканою, як долівка, дорогою. Бігла й держалась рукою за груди — серце гупотіло й виривалося. І не тямила, що хустка аж гаряча, вогка в руці, що очі заливав їй потом, а може, сльозами. Поруч з нею гнав на коні хлопчина, навіть не додивилася вона, чий то він, сусідський а чи з хутора. Він бив коня п'ятами і гукав їй ошаліло:
— Тітко, та не біжіть! Сідайте на коня, чуєте!
Та, видно, вона справді оглухла, бо таке все мертве й глухе, аж чорне, стояло перед нею в степу, і тільки якісь гарячі спалахи, якесь сухе полум'я коливалося на дорозі. Все розпливалось їй у мареві, іскрами, тьмою спалахувало в очах. Та ще палило, нестерпно сушило їй горло. Вона тепер постогнувала стиха, вона крізь жар і вогонь, геть засліплена й безсила, прибігла на гору, хапнула там гарячого повітря і затупцювала до свого двору.
А там під берестком — люди. Цілий гурт. Чоловіки з кузні. Сусідка Вустя в чорному платті. І саме напинають рядно, од гілки до жердини, щоб сонце комусь не било в очі, так вона зрозуміла. Те лаштування (як на похорон), гурт людський, рядно... Не вогнем, а вже холодом пронизало її: "Павлунь! О, мамочки! Живий?"
Вона кинулась до носилок, так-сяк мотузками зв'язаних з дощок. її непосидько Павлусь, той, що літав усе літо, не чуючи під собою ніг, тепер лежав прип'ятий до землі. Хтось його, голого після купання, накрив до пояса сорочкою. Вона жахнулась, не впізнала сина: не ті, зовсім чужі у нього очі. Страхітливо напружені, застиглі, з криком пекельного болю і муки. "Господи, що з тобою?" — прошепотіла вона. Впала на коліна і за одвічною звичкою матері всім тілом подалась до нього, щоб пригорнути. Аби ж її хто зупинив! Аби сказав: не смій! Та вона, одуріла від страху, не тільки зворухнула його болюче, як тисяча струн, напружене тіло, вона просто впала на сина. І тоді... Страшний, пронизливий зойк одкинув її геть. Цей зойк нелюдського болю, цей сплеск смертельної муки довго, роками тріпотів у її душі, він запікся, як рана після гострої бритви. Вона ще помітила: син скрикнув — і провалився в сон, в забуття. Голова у нього безсило впала на дошку. І одразу дрібненькі крапельки поту виступили на скронях, на повосковілому лиці. Виступили і застигли холодними бісеринками. Та найбільше її злякало те, як він закусив губи і як чорна кров закипіла, запеклася на губах.
Вона з жахом дивилася на сина, не розуміючи, що з ним робиться.
Силою,' навіть грубо відштовхнув її хтось від хлопця: — Ти що, при своєму розумі, жінко? Ти доконаєш його! Не воруши! Пальцем не торкайся! Бачиш, погано йому!
...На п'ятий чи на шостий день вона, не Таська Байдачна, а згорблена, прибита горем жінка, насунувши хустку на очі, поза городами, крадькома почовгала на те місце. Не хотіла, щоб хтось бачив її, питав, сипав солі на відкриту рану. Світ і без того їй був чорний. Вона стала віддалік і дивилася на ставок. Сонце зайшло, повзли яром сутінки, і місце їй видалося недобрим, глухим, відлюдним. Сірі очерети обступили греблю, щось сплескувало на воді, зітхало, наче жива душа, та й годі. А верба... Мати довго, з печальною німотою дивилася на дерево. Не була забобонною, однак здригнулася в душі. Щось нехороше побачила в старій поколотій вербі: гілки обвисають розпатлано, а з-під гілок чорною діромахою зяє дупло, воно теж ніби придивлялося насторожено до неї, до матері, і щось таїло в собі. Ось на цю вербу він і заліз, Павлик. І не впав би, шепотів їй в гарячці, прокидаючись в поту, в маренні серед ночі. Не впав би, та от лихо: до ноги налипло трохи ставкового глею, він послизнувся на гілці, хотів на льоту вивернутися,.. І спиною... на міст, на колоду...
Коли хлопці підбігли до нього, він лежав, силкуючись не встати, а хоч задерти голову. Отой крик, отой жах німого всерозтинаючого болю застиг в його очах. Все напружилось, задзвеніло в ньому, от-от наче з дзвоном обірветься; подих як сперло в грудях, так і не відпускало. Він сам не розумів, що з ним. Не міг навіть застогнати — оголені нерви дзвеніли, і не тільки найменший порух, а навіть думка про це судорогою розтинала тіло.
Однак настрахані хлопці, як і мати, не тямлячи, що торкатись до нього не можна, вхопились гуртом, хотіли відтягти од мосту; хоч він благав поглядом: не тре', одступіться!
Муки нещасного Павлика, муки хлопців тривали довго, поки хтось не здогадався збігати на гору до кузні і покликати дядьків. Добре, що там трапився Черкес, чоловік трохи загадковий для села: він десь вчився в городі, пішов добровільно на біло-фінську, і там йому осколком перебило руку. З тою рукою-клешнею, в солдатському галіфе, з новеньким значком "Ворошиловський стрілець" повернувся він в село. Жив сам, без матері, без молодої господарки, в старій дерев'яній комірчині над яром. Казали, майструє вітряний двигун, вже крила й хвіст вробив, хоче провести електрику собі в хату і в клуб. В контору не пішов, куди його кликали, а в сусіднє село, в школу, і там під нещадні свої команди: "Рівняйсь! Ложись!" — навчав хлопчаків військовій премудрості.
Зараз Черкес в гурті мужиків притупав до греблі. Хмуро глянув на хлопця і, об підошву армійського чобота потушивши бичка, легенько обмацав малого і сказав, як завжди, твердо й замислено:
— Одстрибався пацан. Не воював, а на безбілетну вийшов. В позвонок, в самий нерв поразило. Носилки треба, така, брат, ситуація.
...Дома, коли Байдачна прибігла з степу і, мов безтямна, кидалась, охала над сином, в гурті знов почались розмови: що робити? Везти хлопця в район, у лікарню? Як — на підводі? І тоді, крутнувши бичка жаром в підошву (за армійською звичкою), старшинування взяв у свої руки Черкес. Він клешнею одгородив хлопця: ніяких лікарень! Так розтрясуть на возі малого, що він за селом же богові душу віддасть. Головне зараз для нього — недвижність. І менше бабського лементу.
Черкес глянув з-під лакованого козирка в степ і щось намислив нове: він сам зганяє в район, пішки або на коні, і привезе фельдшера чи кого там трапить. А ви тим часом... Та добре, що він не зірвався, не побіг, своїм оком перевірив, як занесуть і покладуть Павлика. Бо мати першою кинулась в хату і, хапаючись, нічого перед собою не бачачи, настелила синові цілу гору подушок, щоб йому м'якенько лежати.
— Одставить! — лайнувся Черкес, дивуючись бездонній людській темноті.— Ви — мати, ви можете втямить: на одній волосиночці, на одному голому нерві тримається життя вашого сина. А ви?
Він сердито згріб подушки, заодно солом'яний матрац і все манаття скидав додолу, під ноги: заберіть! Голі дошки застелив рядном, потім баєвим покривалом. Помацав рукою, чи ніде не горбиться.
На цю рівну, тверду постіль і поклали Пашу, Павлика, бідолашного Наська.
...Ту страшну ніч і в землі вона не забуде. Глибока, як прірва, ніч, без краю й кінця. Син і вона, і глухота ночі, і муки його, і жах в душі: вгасає, вгасає в ньому життя... Крик, страх, кров — усе ціпеніло в ній, в грудку здавлювало їй мозок, а далі...
Вона засвітила лампу і поставила на камінець. Та, мабуть, високо. По якійсь страждальницькій тіні, по напруженій зморщечці зрозуміла: погано йому, боляче од світла. Прибрала лампу, вмостила за голову. І вкрутила гніт.
Він лежав рівно й напружено, очі не одривав од стелі. Всіма клітинками прислухався до себе, до того, як наростає, підкрадається і раптом електричним струмом оглушає його той невщухаючий біль.
(Продовження на наступній сторінці)