Потім про того хлопчину говорили по селах багато. Тільки одні достеменно свідчили, що він був сирота, не вставав од хвороби, а інші казали інше: що він нікому нічого не вгадував і не наврочував, а просто страшенно оконфузив одного німецького командира — на хук виграв у нього в шашки при людях, і виграв три рази підряд, фашист (після шнапсу й яєчні) озвірів і тут же вихопив револьвер... Словом, казали різне; чутки-легенди про того хлопчину приносили з далеких сіл. Та ми в своїй хаті не знали, не могли уявити собі, що ось однієї темної ночі, з-під скирточки, вся в снігу вступить до нас у хату перемерзла жінка, і то буде вона — мати. Мати того хлопчини.
Якби впала стеля або якби димар заговорив людським голосом, ми б не так приголомшено сиділи, як зараз, в глуху нічну годину, коли вона сказала: то був мій син, мій кроткий Паша.
До пізньої ночі ми слухали її.
Трохи зігрівшись, вона своїм дивнуватим, мовби невидющим зором втупилась в темне вікно, довго-довго дивилась, щось її там насторожувало, і попросила:
— Запніть шибки. Бачите, він там стоїть, полковник, з чорною міткою на голові. Заглядає.
Мати моя взяла рядно і запнула вікно.
І тоді почала вона свою гірку повість про себе і про свого сина. Тільки зовсім про інше, не про те, що ми чули од людей раніше.
3
Все в неї. пішло напропаще з того літа, з кам'яної дороги, яку перед самою війною почали будувати в наших краях. Шосе клали в степу повз старі сарматські могильники, повз чабанські села, повз рівне й сухе Компаніївське токовище, де в Юрія Яновського зіткнулися загони вершників, повз похмуру Салган-гору, один бік якої зрізали, викопавши там пробиті списами черепи, і дали їй іншу назву: Зрізана могила. Тепер селяни, зустрічаючись у степу, віталися: "Звідки прошкуєте?" — "Від Зрізаної могили".— "Де сіяли-орали сьогодні?" — "За Зрізаною могилою".
Аби ж знали люди, скільки горя потече цією дорогою: валки біженців, діти й клумаки на плечах матерів, дерев'яні візочки, спека, німа закам'яніла туга в очах людей, а над головами бомби, а тоді ревище танків з-за моету і просто по біженських тачках, по клумаках, по головах дітей і осліплих від страху старих немічних жінок, котрих в тому дикому ґвалті й голосінні не встигали вихоплювати з-під скреготу танків. Фашисти скидали листівки й писали: червоні, відступаючи, затуляються біженцями. А червоні війська, вимотані в боях, відступали балками, степом, в житах, здебільшого вночі, дорогу віддаючи біженцям. Аби ж знали люди, що буде, вони б прокляли те місце, вони б не дорогу стелили, а рови, канави копали, кілля б забивали, щоб і ворон там не пролітав. Та хто тямив, що все так обернеться?
А тоді, в теплу й лагідну літню пору, люди виходили в степ, де виростав крутий насип дороги, як на велике свято. Йшли з лопатами, носилками, тачками. З усіх усюд вози, коні, сотні копачів. Гомін, веселі перегуки в степу, там казани киплять на вогні, варять молодиці степовий куліш, там дівчата виспівують, тягають корзинами землю на високе полотно і падають, сміються з котроїсь незграбної. Як на току, на молотьбі не вщухає артільна гуртова робота, і червоні полотнища над спітнілими спинами: "Народна будова", "Дорога в заможне життя".
До самого вечора — гул, вискрипування підвід, товпища народу. А там рвуть за горбом камінь у кар'єрах, і хмарою чорних гайворонів злітає в небо щебінь І уламки граніту і з важким гупанням падають у сухі полини.
Отой гул у степу — і розморена спекою млосна тиша над селом. Для неї, для Тасі Байдачної, то було найбільшою досадою чи навіть мукою: одчахнутою бути, одрізаною від людей усіх, ніби' хтось взяв живу гілку і відламав од дерева. А тут ще робота їй випала в бригаді — ходити за сівалкою, не робота — радість для мертвого, цілий день мовчи, плутай ногами, та вибивай сошники, та дивись у понуру спину старого Салабая, глухого, мов пень, діда, що коли й буркав до кого, то тільки до своїх коней. Казала в досаді собі: і коси чорної не зносила, і голосу не виспівала, а вже в баби записалася — салабаїха...
Що б Таїсія в те літо не робила — підгортала дома картоплю, чи тягала воду для прання, чи бігла в поле — вона з таємним смутком у душі, з легким трепетом прислухалася до степу: що там робиться? От здригнулась земля, глухо й віддалено гримнуло — то десь в кар'єрі. А за горбом, на битому шляху, скрипнуло, заячіло лебединими голосами — то підводи. А ось тихим смутком розлилася пісня у вечоровій тиші — дівчата повертаються в село. З дороги!
"Я не гірша людей!" — сказала вона собі. Кинула на сусідку все — хату, город, сина-школяра, не подумала, вітряна її голова, що тут без неї скоїться, що тут незабаром стрясеться, і подалася за всіма в степ, до веселого гурту, де не стихав людський гук, дівоцькі пересміхи, де владарювало над засмаглими тілами бригадирське: "Давай!.. Підсипай! Натоптуй!"
(Я слухав цю жінку — з темряви, вночі, в нашій хаті,— і згадував, як сам хлоп'яком бігав дивитися на ту дорогу. А воно далеченько, якщо на своїх батьківських бігти: степ та степ, та ще степ, а через пагорб знов аж до самого небокраю степ. Отож ми, малі, хитрували: падали головою в траву і за всіма правилами воєнної тактики робили засідку. Ждали валку підвід, що везли бите каміння. А далі було нехитре: підкрався тихенько ззаду й вчепився за підводу. Двоє чи троє нас вмощувалося на одну розвору та й їдемо собі панами, ноги звісивши, і нишком переморгуємося, якщо візник не помітить і не вчеше батогом по спині: "Ач, які вушлі! Паняй на своїх, швидше буде!"
Та ось і вона, дорога.
Ми трохи оддалеки вклякали тісним хлоп'ячим гуртом і дивилися: високий чорний насип-вал, що круто вигинався в степу і тягнувся хтозна-куди, аж за крайнебо. І не просто земляний насип, а з мостами, з глибокими ровами-кюветами, з таємними ходами і тунельчиками, які називалися водоспусками і які одразу навівали нам спокусливо-грішні думки: ото б непогано було погратися там у "шпигунів". Все це здавалося нам таким величезним, неземним, просто небесним видивом, як марсіанські канали, чи що. Ні, швидше все це нагадувало турецькі вали, що тут колись були насипані на межі степу.
Надивившись здалеку, ми підступалися, а там ще ближче, і, дивись, хтось уже дерся на високий сипучий укіс і на штанях з тріумфом спускався вниз, а ми за ним, ватагою, так пахла чорна свіжа земля гіркою тлінню глибин, таке блажен...
— А щоб вам! Геть! — кричав хтось над головою і гнав нас в шию, щоб ми не обсовували невтрамбовані укоси дороги.
Вона записалася в землекопи, в дівчачу бригаду. Молоді були, здорові і, якщо по-теперішньому казати, дурні й кляті в роботі: на собі лантухи тягали, гори землі, цілу китайську стіну нагортали в степу. А що вже вона, Танасія, то, мабуть, такою вродилася: страшенно хотілося їй, ну просто пекло, завжди на виду бути, комусь перед очима сміхом, палом своєї вдачі війнути. Хто б тоді подумав, що мине рік-два — і вона, Байдачна, зайде в чужу хату, з-під намерзлої копички, вже не Тасею, а посивілою жінкою, з чорними обвітреними щоками. ,
Та тоді, на будівництві дороги, вогонь і вихор крутив нею: вона тягала тачки, сміялася, хотіла всіх обігнати, випередити, носа молодшим дівчатам та хлопцям утерти. Готова була справді розірватися, аби тільки висіло на повороті дороги і маяло в степ велике полотнище: "Краща бригада стахановки Танасії Байдачної!" Молоду, її п'янило тоді — "краща". І не чиясь, не сусідня бригада, а саме Тасьчина.
Однак крізь сміх і зухвалу безтурботність в її очах пробивався часто якийсь потайний, глибоко прихований смуток; він бринів десь аж там, на самому дні її душі. Той смуток робив її старшою, матір'ю, чимось виділяв її серед дівчат у бригаді. Від чого той давній перегірклий смуток, вона знала тільки одна, а може, й сама добре не знала, бо тут було багато що сплутано й зв'язано в один вузол — і раннє невдале її заміжжя, і прочахла дорога за її чоловіком, і щось своє, жіноче, і, може, навіть якесь тривожне неясне передчуття страшної кари, котра от-от впаде на її нерозсудливу голову.
Дорога потроху росла, темним шнурком тяглася в степ.
Після чорної гори землі, яку вони вивертали на своїх руках, під вечір, коли все стихало в степу, вони всідалися на підводи тісною купою і, стомлені, прибиті пилом, ще ніби, глухі від спеки і втоми, їхали додому. їхали мовчки, дивилися на високий вал дороги, який самі насипали і по якому тепер вечірнє сонце котило своє червоне колесо-покотьоло кудись за темну гору. Підвода торохтіла на битому шляху, втому і їхню глухоту потроху розтрушувало на грудках, дівчата оживали, ворушили згарячілими спинами, і, дивись, у котроїсь ще знаходилися сили тихо-тихо й печально затягти над степом: "Ой глибока-глибока тая криниця, немає їй дна..." Від співу, від тої глибокої, як печаль, криниці Тасьці раптом так стискувало горло, так проймало її всю щемом і солодким дрожем, що на очі наверталися сльози. Вона питала себе: "Чого я така дурна й причинна? Аби пісня, аби мені гурт, то я на край світу піду, не оглянусь..."
4
(Продовження на наступній сторінці)