Вони, Гарба й Сіроштан, чули той шумок за тинами, але не зупинялись, не повертали голів, поважно, урочо йшли до церкви, назустріч святковому дзвону. Вони були як на підбір: піп високий, диякон ще вищий, в одного лице іконне, чорнобороде і в другого такий же чернечий лик, до того ж побитий віспою; один в чоботярах-колодах, другий у шкіряних постолах-гамаках. Вони ступали широко, вдумливо, наче міряли грішну землю, а батюшка ще й окурював вулицю благовонним димом із мідної чаші кадила.
Як тільки вони проминали хату, там, у дворі, зчинявся бедлам. Бігала, метушилась родина, пухкі молодиці тягли на себе святкові запаски, аж тріщали ґудзики, хазяї кректали, ваксуючи дьогтем чоботи, дебелі ґаздині не знали, за що їм хапатись: і доньок причеши, і вузол зв’яжи, і пляшечку прихопи, і сама зодягнись, бо на люди виходиш. А в невісток свої клопоти — напихають скрині, спішно скликають подружок, он сусід-жених уже коні запрягає і таточка-тестя цупить за груди, за могорич, либонь, торгується.
Все розколошкане село вихлюпнуло на вулицю. Заквітчані коні, підводи з вузлами й кошиками, там верещить порося, там — "З святою неділею будьте здорові!", там білі хустини й парубоцькі жилети, там сокотання молодиць і вже хмільненьке "Туман яром, туман долиною", — все це змішалось, злилося докупи і весільним потоком неслось до церкви, що стояла за селом на узвишші.
Навстіж відчинила врата білокамінна церква. Стіни її відсявали небесною синню, і баня з трьома пампушками глав, крита оцинкованим залізом, була хмарно-блакитна, високу дзвіницю увінчував золотастий хрест. Мурзата ватага хлопчаків попередила старосту, що батюшка з дияконом ідуть на відправу, і церковний староста, він же й дзвонар, натхненно калатав у дзвони, скликав прихожан: "Храм, храм, храм! Всі на храм, всі на храм, гроші й крам — нам, нам!" Стовписько людей повалило у церкву, темне й прохолодне нутро її з картинами страшного суду поглинало юрбу, як прірва весняну повінь. Хазяї відтісняли бідніших на задні ряди, самі пропихались наперед, ближче до вівтаря, за ними, гріховно пересварюючись, штовхались господині, вони умлівали з гарячки — еге ж, тут і собі місце знайди, і своїм вузлам, і нерозторопній дочці, і рідненькій свасі з сватенятами.
Сяк-так утрусившись, громада упала на коліна, звела молитовні погляди на оздоблений злотом вівтар. За вівтарем було темно, пахло свічками й лоєм, і з тієї страхосудної мли, ніби з тамтешнього світу, раптом з’явилась чорна розкошлана постать, вона Гарбиним басом струсила церковне склепіння:
— Благослови, владико!
Вийшов з пітьми такий же кряжистий священик, димом окурив святу трапезу і, осяваючи передніх прихожан до блиску натертим хрестом, почав правити службу:
— Благословенно царство твоє… і нині, і прісно, і вовіки-віків.
— Господу богу помолимся, — затягував Гарба.
— Миром помолимся, яко подобаєт, — вторив йому Сіроштан, краєм ока слідкуючи за шахтарем, щоб не туди, буває, поліз: "Бісів Гарба, гласить, як справжній диякон!"
— Приідітє, браття і сестри мої, во очищеніє гріхов своїх господу богу поклонімся…
Голос батюшки рокотав під склепінням церкви, падав на згорблені спини, на схилені голови, на повислі чуби; і від того рокотання, від самої згадки про содіяні гріхи й провини земні ("Господи, прости!"), холодний дрож проймав богобоязливих сільських глитаїв, і вони щиро хрестилися, і били низькі поклони, між тим прикидаючи в думці, чи вистачить сальця й ковбас для спокутування тяжких гріхів.
Після літургії знову ходором заходила церква, всі товпились до батюшки, бо він одночасно і хрестив дітей, і вінчав молодих, і поминав душі померлих; не забував Сіроштан освятити дари, а його завалили печеним і смаженим, тут були й гуси, й ковбаси, й білі паляниці, й бутельки святого перваку. Все це, тричі осінивши хрестом: "Благослови, господи, дар сей во славу тобі!" — батюшка передавав невтомному Гарбі, а той через службовий хід виносив дари за церкву, де стояла солдатська підвода. Хлопці підхоплювали з Гарбиних рук багату живність і смачно цмокали: "М-м, яка шинка! А зелені огірочки! От якби ще сальця".
У церкві — содом і гоморра. Ґвалт несусвітний, плачуть новохрещені, хлипають наречені, одних відпихають назад, інші по клумаках лізуть до батюшки, смикають його з усіх боків: "І мого похрестіть! І мою повінчайте, півроку сохне!" Сіроштан, очманілий від того ґвалту, блискає оком на Гарбу: "Може, будемо кінчати кумедію?" Після одного з рейсів на задвірки Гарба змилосердився:
— Якщо по-скромному, то й вистачить.
І тоді Сіроштан, на півслові обірвавши службу, звернувся до прихожан.
— Громадо! — мовив урочистим басам. — Все, що я досі вам казав, і все, що казали раніше попи, — то все брехня! А тепер послухайте правду. — І Сіроштан одним помахом скинув із себе рясу, він явився на очі пастви у солдатській гімнастьорці, з чорним паском на шиї, з віддутою від чогось важкого пазухою.
Наче громом ударило в гущу людей. Хто де стояв, там і закляк. "Дзінь!" — аж дзвеніла тиша в схололих вухах. В ту напружену тишу Сіроштан збирався кинути слова правдивої сповіді, як змалечку забивали йому голову страшним релігійним дурманом, як він пішов попівською стезею, але збагнув, що дурить себе і дурить людей, що він, хочеш не хочеш, підсобляє сліпити сліпих і гнітити пригнічених, і ось, прозрівши сам, перед власною совістю поклявся…
— Уа-а-ай! — тріснула, розкололась тиша.
— Диявол! Сатана! Рятуйся!..
З вереском сахнулись жінки. Наче вітром підхопило юрбу. Вузли, спідниці, жилети — у двері: "Тікайте!" Когось повалили, передні захрясли, а ззаду напирали моцніші, дерлись на купу, жбурляли огірками й осатаніло плювались: "Тьху, тьху, нечиста сило!"
"От люди! — стенув плечима Сіроштан. — Плів небилиці — слухали, правду хотів сказати — тікають". А з купи вилітали, як із молотарки: той без шапки, той без рукава. Хазяї останніми задкували до виходу, у когось блиснуло з-під поли чорне рильце обріза. "Бем!" — наче ударив короткий дзвін. І затих. Куля дзизнула повз вухо Сіроштана, дзьобнула ікону божої матері.
— Контра! — гаркнув Сіроштан. — Хто нищить, варвари, древню культуру?! Ану, пальніть ще раз, я пом’яну того цією штукою. — І гнівний отець вихопив наган з-за пазухи.
Тільки загупотіло за церквою.
— Хух! — сказав Гарба, витираючи піт з крутого, посіченого антрацитом чола. — І під землею так не впрівав, як на гидкій дияконській службі.
Коли Сіроштан із Гарбою, трохи збентежені тим, що не вдалося відслужити "з революційним поворотом", прийшли на майдан, тут уже все кипіло. Вози відкотили на край площі, поставили їх впритул, колесами до коліс, от і звільнилося місце для солдатського столу. Дерев’яні лави, де молодиці продавали молоко й сметану, накрили брезентом. На брезент виставляли бутельки, скромну закуску — по цибулині та шматочку сальця чи м’яса на брата. В центрі, де червоним полотном застелений був єдиний у полку фуражний рундук, всадовили молодого й молоду. Але не встигли підняти й першої чарки, як на майдан увірвалася пісня: "Ой свату ж, наш свату, та пусти нас у хату". Десь недалеко, у ближньому дворі, глухо загухкав бубон, а з дальнього кутка понеслося:
Приймайте миски, тарілки,
Дайте по чарці горілки,
Будемо співати,
Голос витягати.
Ожило, загомоніло село. То там, то тут вибухав парубоцький регіт, витинала музика, озивались, перегукувались високі дівочі голоси. Мабуть, богодарці швидко отямились після оказії в церкві, та грець йому, тому переполохові, все наготовлено, діти повінчані, то чому б, скажіть, не погуляти у храмовий день?
А скоро на майдан з хлібом-сіллю прийшла мужицька делегація; видно, дядьки були з бідніших селян, з тих, про яких співається: сорочка одна і та не брудна. Дядьки, вже напідпитку, полізли цілуватись до батюшки: "Ах ти, анахтемський син! Ловко обкрутив мужиків! А як басував — сльоза проймала… Ну, звиняй, отче, сторопіли наші баби, вони без понятія, що це нова служба, і хтось бахнув здуру (либонь, з куркуленків-бандюг), звиняй нам, отче, і запрошуємо тебе і ваших молодят до своєї кумпанії". Тут підійшли молодиці і гурт щебетливих дівчат нагрянув, обступили вони жениха з нареченою, котрась пригорнула чорняву дрібнулю:
— Кажуть, сестро, ти з наших країв, одна-одиначка в полку. І не гоже видавати тебе по-сирітському, ось тобі свати й подружки.
А котрась, пишнотіла, трусонула, мов циганка, плечем і до бійців:
— Ей, запрягайте коней, вояки! Чого стоїте? Покатайте як слід молоду з молодим! І ми погуляємо з вами, може, хто засватає!
(Продовження на наступній сторінці)