– Так, і мене звати не Юля, а Ернеста! – мовила дівчина-лялька. – Вибач.
– А де Фімка? – запитала Аліна.
– Цей пройдисвіт? – відгукнулася красуня. – Він у Рондо!
– Як у Рондо?! – злякано перепитала Аліна. – Там же Хлоє!..
– Ой! Вибач! – скривилося личко Ернести. – Нічого, щось вигадаємо! Не думай про це.
– Добре, – витираючи сльози, погодилася з новою подругою Аліна.
– А це не твоє? – Ернеста простягнула Аліні медальйон.
– Це... це... спасибі! – ледве вимовила Аліна, обережно взяла річ і пригорнула до серця.
– А тепер на пошуки Хлоє! – урочисто мовила Ернеста. – Олдо ол інріко од Рондо!
І знову Аліна – тепер з новою подружкою – опинилася в чарівній країні. Тут уже настало літо – час у Рондо минав швидко!
– А де живе Ліз? – запитала Аліна.
Медальйон несподівано засвітився, дівчинка відкрила його і прочитала: "Я втік від Ліза, коли той спав, але він, прокинувшись, помітить пропажу!"
– Ти що, хочеш іти зараз до Ліза? – злякалася супутниця, прочитавши. – Але ж це небезпечно!
– Я, уявіть собі, теж прямую туди! – пролунав голос над вухом Аліни.
Це був Фімка! Він схопив Ернесту. Аліна кинулася їй на допомогу.
– Аліно, бережи медальйон – він має чарівні властивості! Не можна, щоб він потрапляв до лиходіїв. Стережись!
– От розпатякалась! – Фімка одним ударом лапи повалив Ернесту на землю, зв’язав її і кинувся до дівчинки.
Та жбурнула камінь у ведмедя, і на хутрі проступила плямка крові! Аліна влучила ведмедю в голову і, мабуть, трохи оглушила його. Поки він витирав лапою кров, Аліна заходилася розв’язувати подругу. Та Фімка швидко оговтався і кинувся до дівчинки.
– Аліно, Фімка! – попередила подруга. – Тікай! Я вже майже вивільнилась.
Фімка зрозумів, що може залишитися ні з чим, і повернувся до Ернести та й потягнув її до Ліза.
Аліна ж, пробігши кілька кроків, спіткнулася і гепнулась під кущ. Погоні не було, але подруги – теж.
Дівчинка знову відкрила медальйон і почала натискати на кнопки: "Дуже багато маю тобі розповісти! Хлоє, будь обережний, ти можеш зустріти ще одного помічника Ліза – Фімку".
РОЗДІЛ VI. ВІНСЕНТ
– Ми знову разом! – мовив Хлоє.
Вінсент додав:
– Тепег нас тгоє!
Аліна вибралася з-під куща і побачила невисоку тінь, яка наближалась.
"Хлоє!" – промайнула думка в рудій голівці Аліни. Але це був білявий хлопчик, він плакав і втирав рукавом сльози, що котилися градом.
Аліна підбігла до нього:
– Перестань плакати!
– Я… я не плачу! – промуркотів хлопчик, глянувши на дівчинку, і раптом аж засяяв: – Ти що, та дівчинка, яка пегша подгужилася із зобгом!? Так? Я дуже багато чув пго тебе від Велеса, який і пегеніс мене сюди. Він заспокоїв мене, що вдома навіть не помітять мого зникнення, бо тут час збігає швидше!
"Велес? Слов’янське божество? Покровитель тварин, мистецтва, який приносить щастя! Значить, улюблена легенда – це правда! На це ж натякав Хлоє. Може, йому також не все відомо?" – думала дівчинка.
– Я знаю, як тебе звати, – Аліна! – радів хлопець.
– Так, – мовила здивовано дівчинка. – А як тебе звуть?
– А хіба я не сказав? Мене звуть Вінсент.
– Чому ти плакав? – запитала Аліна.
– Бо я заблукав!
– А звідки ти?
– З України!
– І я з України!
– А з ким ти потовагишувала?
– З хлопчиком, його звати Хлоє!
– Згозуміло. Ось йому я й повинен був допомогти, так казав Велес.
Тут пролунав дуже знайомий і водночас ревнивий голос:
– Привіт! А це хто?
Аліна обернулась і побачила Хлоє:
– Хлоє! Вітаю на свободі! Як вдалося звільнитися?
– Про це потім, Аліно, – усміхнувся Хлоє.
– А це Вінсент! – відрекомендувала нового друга Аліна.
– Пгивіт! – усміхнувся білявий хлопчик.
Хлоє відвів подругу вбік і зашепотів їй на вухо:
– Слухай! Я не йму віри цьому Сенту, я був у вашій школі під псевдонімом Роман. Добрі зобри пам’ятають людські імена, а злі – не дуже. Ти розумієш, до чого я веду?
– Ні! – похитала головою Аліна.
– Дивись, – почав тлумачити Хлоє. – Якщо ти запитаєш, як його звуть у його школі, і він відповість, що Йоганн, Сем чи Рене, тобто по-тутешньому, знай, це не віщує добра!
– Так! – ледь хитнула головою Аліна. –Хоча він не зобр... Але перевіримо, – і підійшла до Вінсента: – А як тебе називають у школі?
– Мене? – здивувався Вінсент. – Андгієм!
Аліна з полегшенням зітхнула і знову сказала до білявця:
– Вінсенте, принеси хмизу, розпалимо вогнище, погріємось.
– Слухаюсь! – козирнув Вінсент.
Коли він пішов, Аліна сіла біля Хлоє і розповіла йому історію Вінсента.
– Та-а-ак, – проказав Хлоє, – отже, Велес допомагає перемогти зло в казкових краях.
Тут Аліна повідала хлопцеві про Фімку й Ернесту.
– Ми обов’язково її врятуємо, – пообіцяв Хлоє.
Аліна втомлено прихилилась до його плеча, а він ніжно глянув на неї і поцілував її в щоку. Аліна, підвела очі і пильно подивилася на Хлоє. Той почервонів і відвернувся. Аліна знову схилилась йому на плече.
РОЗДІЛ VII. ПЛАЩ-НЕВИДИМКА
Під невидимкою-плащем
Долали хитрощі нікчем.
– Що це ви гобите? – запитав Вінсент, який щойно вернувся з в’язкою хмизу під пахвою.
Хлоє миттю підвівся із землі:
– Нічого! А зараз запалимо багаття.
Хлопці взялися до роботи, і скоро розгорілося вогнище. Пригрівшись, діти позасинали біля згасаючих іскорок згорілого гілля. Ніч минула, як мить.
– Вставайте! – пролунав голос Вінсента, як грім серед ясного неба.
Аліна і Хлоє посхоплювалися зі своїх місць, мов ошпарені: їм обом наснився один сон – вчорашній вечір.
Був рожевий червневий ранок, зійшло сонечко і по-літньому лагідно обігріло землю, воно ніби сміялося з їхніх сновидінь, обіцяючи цікаві пригоди нового дня.
Аліна швидко приготувала салат з принесених Вінсентом трав, тим часом Хлоє жонглював каштанами, а Вінсент спостерігав за горобцями, що стрибали навколо куща з, напевно, смачними для них ягодами і навперебій цвірінчали!
– Готово! – подала голос Аліна.
Хлопці полишили свої заняття і підбігли до Аліни. За десять хвилин троє дітей уже виїли великий лопух салату. Після вітамінного сніданку Хлоє запропонував вирушити до палацу Ліза, аби врятувати Ернесту. І всі рушили в дорогу.
Пройшовши кілометрів зо три, діти зупинилися – перед ними височів кам’яний мур, за яким був замок Ліза. У ньому відбувалися всі урочисті та офіційні події країни Рондо. Сюди часто приїздив Ліз із Фімкою та двома слугами – Лоном і Зіком. Мабуть, тут перебувала й ув’язнена Ернеста.
– Я знаю, – сказав Хлоє, – у них всюди спостереження. Ось вам плащ-невидимка, пішли!
– Звідки у тебе цей плащ? – поцікавилася Аліна.
– Його мені надіслав один чарівник, – пояснив Хлоє. – Коли я був ще дитиною, він визначив мою долю.
Друзі накинули плащ і рушили до замку.
– Тут стгашно! – заквилив Вінсент.
Проте теж пішов з Аліною і Хлоє.
– Спочатку треба зайти до бібліотеки, – зашепотів Хлоє і повернув праворуч.
– Ні, я не можу! Чим більше я тут пегебуваю, тим стгашніше мені стає, – признався Вінсент.
– Тихо! – зашипіли на нього інші.
– Нічого собі, тихо, які тихі! – почав був Вінсент, але Хлоє дав йому запотиличника.
– Хлопці! – докірливо глянула на обох Аліна.
Тут із стіни вийшов опецькуватий здоровань. Він пройшов за два сантиметри від компанії. Вінсент сахнувся. Дядько скоса глянув, здавалося, на дітей, і ті затамували подих.
Але чоловік пройшов мимо і зник у стіні.
– Кльовий у нього талант – проходити крізь стіни! – підморгнув Аліні Хлоє, скидаючи з себе плащ. – Це був Лон, а Зік іще страшніший, хоч він і не ходить крізь стіни, і не бігає зі швидкістю двадцять кілометрів за секунду, як Лон, проте вміє протидіяти медальйону!
– Виходить медальйон не така вже й довершена річ? – запитала дівчинка.
– Угу, – підтвердив Вінсент. – А кгім нього, в Гондо є ще два чагівних мечі, кожен з іншого металу!
– Розумник! – хмикнув Хлоє. – Медальйони дозволяють спілкуватися на відстані, вони також попереджують про небезпеку. До того ж медальйон розкриває свої магічні властивості лише в окремих стихіях і тільки тим, хто має в душі почуття, символами яких є чотири магічних кольори, а магічні звірі стали їм покровителями у визначену пору року.
– Оце так! – вражено мовила Аліна.
(Продовження на наступній сторінці)