«Аліна і чотири властивості медальйона» Олександра Бурбело

Читати онлайн фантастичну казку Олександри Бурбело «Аліна і чотири властивості медальйона»

A- A+ A A1 A2 A3

Коли Аліна прокинулася вранці, то побачила загадкового хлопця. Може, це їй сниться? Роман сидів на столі і хвацько грався трьома тенісними м’ячиками – жонглював.

– Привіт! Як спала? – запитав жонглер. – До речі, мене звати не Рома, а Хлоє!

Аліна чомусь не звернула на ці слова жодної уваги:

– А-а-а… А що ти робиш у мене в кімнаті? – запитала.

– А… я? Чекаю, поки ти прокинешся! – посміхнувся Хлоє.

– До речі, гарно виходить! – похвалила жонглювання.

– А-а-а, це? – глянув на білі м’ячики.

– Слухай, мені треба з тобою серйозно поговорити, – поважно мовила Аліна.

– Про що? – з лиця Хлоє не сходила жартівлива усмішка.

– Про чарівний клаптик, – сказала вона.

– Про чарівний клаптик? То він у тебе? – з лиця Хлоє веселість мов вітром здмухнуло. – А я його шукаю.

– Так он він, – Аліна кивнула в бік канапи. – Коли ти зник, клаптик випав із твоєї кишені. Я його розгорнула, і на ньому з’явився напис про те, що, коли хтось його візьме в руки, на тебе чекає покарання. Потім букви зникли! Розкажи, що це означає! Тільки чесно!

– Я не можу, – спробував відмовитися хлопець.

– Хлоє, прошу! – благально подивилася в очі співрозмовника дівчина.

– Ні, ні!.. – правив своєї Хлоє.

– Будь ласка, – повторила Аліна і посміхнулась.

– Ну, гаразд, – погодився хлопець, – ти сама все побачиш. Вбирайся, а я зачекаю на балконі.

За кілька хвилин Аліна гукнула:

– Рушаймо!

Хлоє взяв руку дівчинки в свою і спокійним розміреним кроком підійшов до канапи, підняв різнобарвний клаптик і поклав його до кишені. Потім сказав: "Олдо ол інріко од Рондо!" Перед очима дітей замерехтіло, заблискотіло – вони линули через час і простір. Нарешті, зупинка і... тверда земля під ногами.

 

РОЗДІЛ ІІІ. ТАЄМНИЦЯ ПАПІРЦЯ

У дружбі розцвітає серце!

Вона перемагає зло.

Із лопуха, а не з відерця

П’єш воду. В Рондо це було.

– З прибуттям у Рондо! – привітав Хлоє.

Уся земля була всіяна дрібними барвистими квітами. У Рондо буяла весна. Дерева були високі і розлогі. У найближчому виднілося дупло, з якого виглядала весела біляча мордочка. По ліву руку темнів стіною ліс, по праву – сяяло безкрає синє озеро з дзеркальним дном, яке просвічувалося крізь прозору, як сльоза, воду.

Хлоє з Аліною пройшли до берега, де ніби чекав на них довгий, але вузький човен. У човні сидів худенький білявий хлопчик у зелено-синій курточці.

– Олін, окко онів? – запитав Хлоє.

– Олін, окко, – відповів хлопчик.

– Сідай! – скомандував Алінин друг.

Хлопчик подав руку Аліні, і та сіла. За нею до човна стрибнув Хлоє.

Вони пливли, а під водою рухалися золотисті рибки, та так, ніби в них були вмонтовані маленькі моторчики! Рибки віддзеркалювались у дні озера, і тому здавалося, що вони мали своїх двійників.

– Ромо, – запитала Аліна, – якою мовою ви розмовляли?

– Хлоє, – поправив друг. – Це прадавня мова народів чотирьох країн – Рондо, Мано, Ур та Кіото. Кожне слово цієї мови має магічну силу!

Діти вийшли на берег. Неподалік височіла похмура споруда.

– Це будівля суду, – пояснив Хлоє.

– Слухай, – знову заговорив він, – зараз мене тут судитимуть, – і вказав на споруду. – Мають покарати, хоча я не знаю, як саме. Якщо вони присудять посадити мене до в’язниці, розірви чарівний клаптик на чотири частини, смарагдовий укинь в озеро, а червоний підпали, щоб він повністю згорів. Потім жовтий кинь на землю і притопчи його ногою. А далі увійди до зали засідань суду і підкинь вгору останній білий клаптик паперу. Але ж будь уважною, не переплутай послідовність та колір папірців, адже кожний клаптик символізує стихію, пору року, сторону світу, почуття та чарівного звіра, бо якщо ти внесеш плутанину, то закрутиш вихор подій в іншому напрямку. Зрозуміла?

І, не дочекавшись відповіді, пішов до зали, де вже сиділи такі ж хлопці й дівчата, як і він з Аліною.

Відбувся суд, на якому Хлоє засудили до року ув’язнення. Розпач стиснув серце Аліни. Вона швидко розірвала папір на чотири частини. Вибігла на берег і першу, смарагдову, частинку занурила в озеро, другу, червону – підпалила, жовту – кинула на землю і потоптала каблучком. Потім швиденько вбігла до зали суду, глянула на Хлоє – його спокій передався їй, і вона підкинула останній клаптик, який підлетів і на очах розтанув у повітрі. Аліна знепритомніла. Що сталося потім? Метушня. Крики.

Хлоє на руках виніс непритомну Аліну із зали, обережно опустив її на землю. Швиденько збігав до Дзеркального озера, набрав у великий лопух води і збризнув лице рятівниці. Потім сів над нею навпочіпки, схиливши голову. За кілька хвилин Аліна розплющила очі. Хлоє дав їй попити прохолодної кришталево-чистої води з лопуха. Допоміг підвестися.

– Як ти? – стурбовано запитав. Аліна не відповіла на його запитання, а натомість запитала сама:

– Що відбувалося?

– Аліно, ти ж чула про одвічну проблему боротьби добра та зла? Цей папір було зачаровано, і він міг стати небезпечним для лиходіїв, якщо його іншопланетянка, серце якої сповнене добра, розділить між стихіями – водою, вогнем, землею та повітрям, – тоді всі лихі зобри країни Рондо стануть добрими! – пояснив Хлоє.

– Лихі зобри... – задумливо відгукнулася Аліна.

– Жителі цієї країни не мають права завдавати прикрощів навіть лихим! А ти маєш таке право, адже ти не зобр, – весело сказав хлопчик. – Ось тепер лиходії перетворилися на добродіїв! Твоя допомога безцінна, Аліно!

– Вони зробили напис, щоб ніхто не чіпав цей папір? Так? І щоб не торкалися його чотири стихії?! Але чому не заховали його? – розмірковувала уголос дівчинка.

– Цей папір дуже давно я отримав від одного чарівника, а той відібрав його в злого чаклуна Ліза. Ти виконала свою місію, зробивши все правильно. Щиро дякую тобі! – сказав Хлоє.

Подумки він перенісся в щасливе майбутнє, замріявся, прикусивши соломинку. Аліна скоса глянула на Хлоє і зустріла його замріяний погляд. Думки обох підлітків кружляли, мов вільні перелітні птахи, десь у височині, у безмежному просторі...

 

РОЗДІЛ IV. ПЛЮШЕВИЙ ВЕДМЕДИК

Ворожа іграшка жива –

Ведмедик з плюшу ожива!

– Ну, добре, – мовив Хлоє.

– Не так швидко! – почувся чийсь скрипучий голос.

Діти рвучко повернулись і побачили низенького чоловічка в червоній курточці і фіолетового кольору шароварах. Лице в нього було зморшкувате і негарне. Ця істота схопила за руку Хлоє:

– А ось і наш порушничок зі своєю подружкою!

Огидна істотка затулила жорсткою долонею рот хлопцеві:

– Ви гадали, що більше не лишилося лиходіїв у Рондо?! Аж ні! Добре, що ми з Фімкою саме мандрували світами в часі, поки ви тут бешкетували.

– Олдо он інріко мой доін... – проривалися слова Хлоє.

Чаклун зник, а разом з ним – і його полонений. Та хлопець встиг кинути Аліні маленький золотистий медальйон! Дівчина підібрала його, промовила чарівні слова, заплющила очі і... – через кілька хвилин була вдома.

"Так, так... Ніби усе наснилося", – Аліна погладила свого іграшкового ведмедика. Потім сіла на диван, розглядаючи загадковий медальйон.

Аліні здалось, що ведмедик кліпнув оком. Вона пильно глянула на іграшку, але не помітила нічого дивного. Плюшевий ведмідь лежав, як і раніше, на канапі біля столу. Аліна взялася розглядати цікаву річ. Але їй знову видалося, що Фімка повів оком. Тут вона пригадала слова Ліза про його приятеля Фімку. Підвелася і підійшла до підозрілої іграшки чи істоти. Але тільки-но Аліна простягла руку, щоб узяти ведмедика, як той зістрибнув зі свого стільця!

– Я так довго чекав, доки Ліз дозволить мені ожити. Начувайся! – вишкірив зуби Фімка.

Ні, це вже був не Фімка – може, Фім, та ще й злющий!

– А як там Хлоє? А-а, його забрав до себе Ліз. Це добре! З ним, нарешті, буде покінчено!

Фімка подибав до кухні. Аліна помітила, що медальйон можна відкрити, тож відкрила і побачила кнопки з буквами. Майже такі, які бувають у мобільному телефоні, тільки без цифр. І ще екран. Раптом на екрані з’явився напис, Аліна швидко прочитала: "Я у в’язниці. Ліз посадив мене сюди за те, що я дружу з людиною, хоча це дозволено. Я ж не людина, я зобр, а тепер, Аліно, тікай з дому, хутко!"

"Але куди тікати?" – подумала дівчинка. Тут у кімнату перевальцем зайшов Фімка. Аліна не встигла й оглянутися, як уже була зв’язана, а ведмідь тримав медальйон.

– Добре, – потирав лапи Фімка, – подивимося, що це за штукенція! – і взявся відкривати медальйон.

– Ні! – крикнула Аліна і немов провалилася в темряву.

Розділ V. Ернеста, або лялька Юля

І знов Аліночка сама –

Вже й ляльки-подруги нема!

– Аліночко! – почувся чийсь ніжний голос.

Аліна розплющила очі і побачила дівчину з карими очима і каштановим волоссям. Вона була одягнена в бордове плаття і дуже схожа на Алінину ляльку Юлю.

– Це... це ти?! – не вірила своїм очам Аліна.

(Продовження на наступній сторінці)