«Аліна і чотири властивості медальйона» Олександра Бурбело

Читати онлайн фантастичну казку Олександри Бурбело «Аліна і чотири властивості медальйона»

A- A+ A A1 A2 A3

– Настав час для мого плану! – прошепотіла дівчинка, діставши з шухляди "канат", сплетений з простирадл. Перекинула його через перила балкона і повернулась у кімнату, щоб зібрати в дорогу трохи харчів та теплого одягу для друзів.

Зайшов Лон:

– Чи потрібно щось моїй пані?

– Слухай-но, Лоне, тобі подобається Ліз? – раптово запитала Аліна.

– Якщо чесно – ні, моя пані! – промовив Лон.

– А ти хочеш зі мною від нього втекти? – знову запитала Аліна.

– Питаєш! Звичайно! – кивнув Лон.

– Тоді присягни мені на вірність!

– Гаразд! Флоріан оз нанна лір о кола, нарі сона дол Аліна!

– Тепер ходімо зі мною!

– Так, моя пані!

Людина і зобр вийшли на балкон, спустилися по канату донизу.

– Я розшукаю тигра, щоб скористатися магією. Ти ж можеш проходити крізь стіни. Визволимо моїх друзів і вирушимо в дорогу, – скомандувала Аліна.

Лон шанобливо вклонився на знак згоди і зник. Аліна швидко відкрила медальйон і набрала: "Хлоє, до вас прямує Лон! Він не заподіє вам шкоди! Приготуйтеся до втечі!". Дівчинка дочекалась, доки напис зникне з екрану, і закрила медальйон. Тигр сам з’явився – здавалося, він на підсвідомому рівні розумів дівчинку. Залунали звуки скрипки. Вже через кілька хвилин – посмішки, знову і знову потиски рук, поцілунки, обійми і щасливі вигуки. Друзі знову разом, і Ернеста теж врятована!

Разом з білим тигром діти миттєво подолали сотні кілометрів, а Лон наздоганяв їх завдяки своїм здібностям, долаючи по двадцять кілометрів за секунду. Врешті друзі опинилися на лісовій галявині, білий палац Ліза у північній частині країни залишився далеко позаду. Та настав час прощання з магічним звіром, адже його стихія – повітря півночі, білого замку; він не може полишити північних країв Рондо. Аліна обіймала свого пухнастого друга, і її не залишало відчуття того, що вона щойно наблизилася до розгадки однієї з великих таємниць всесвіту.

До країни Рондо завітала весна, настав місяць зелень, сонце світлими променями ласкаво обіймало землю, пташки весело щебетали, радіючи теплу. Земля прокинулася після зимового сну і ніби заспівала, бавлячись весняними струмками талого снігу.

Вечоріло. Друзі влаштувалися на ночівлю на великому розлогому дереві. Вони ще довго не спали, переповідаючи свої пригоди, тоді як Лон мирно хропів під деревом! На землю повільно сходила ніч.

Наступного дня, у перший півчетверник зеленя, після сніданку, який складався із салату і п’яти смажених рибинок – Юі постаралася, – Хлоє запитав:

– Друзі, в кого магічна карта?

– Магічна карта? – перепитав Лон. – Це ж я її десь ненароком посіяв. Ох, і влетіло ж мені від Ліза!

Виявилося, що карту забули в тюрмі. Тепер Ліз мав ще одну перевагу.

– Потгібно вигушати в догогу! – нервував Вінсент. – Ліз не дгімає, адже на кагті ми, як на долоні.

– Давайте підемо на схід, до країни Мано, а нашою супутницею буде весна! – весело запропонувала Ернеста. – Мені здається, що там простіше сховатися від Ліза.

– Ернесто, ти молодчина! – вигукнула Аліна. – Справді, нам потрібно вирушати до країни Мано чи будь-якої іншої, і, чим швидше, тим краще. Адже на магічній карті зображена лише країна Рондо!

Усі радісно загукали:

– Справді, це ж була карта Рондо!

– Аліно, ти пгосто геній!

– Ура, ми врятовані!

Хлоє спокійно зауважив:

– Рушаймо в країну Мано.

Розділ ХІV. Саймон

Хто ж він? Не кіт, не скорпіон...

Ні, Саймон – то малий дракон!

Друзі подорожували, просуваючись на схід лісом.

– Я впізнаю цю стежку! – зраділа Юі. – Ми на шляху до країни Мано! За кілька днів виберемося до селища Нотрі, де за добру роботу зможемо попоїсти і переночувати! А після цього повернемо на південь, до міста Амрі. Поблизу там є дивовижне озеро Рінд. Амрі міститься на самісінькому кордоні двох країн, частина його належить землям Рондо, а частина – Мано. Там ми трохи затримаємось – мусимо купити традиційний маноський одяг! – Юі сіпнула чорну сукню. – Інакше нас швидко визнають чужинцями, викриють. З Амрі вирушимо в рідне для мене містечко Мінті – туди, щоправда, йти далеченько! Не завадило б скористатися якимось транспортом.

– І скільки ця подогож займе часу? – поцікавився Вінсент.

– Приблизно чотири тижні, – відповіла Юі.

Після кількох годин ходи Вінсент запропонував присісти.

– Але чому?! – запитала Юі. – Ми вже недалеко від Нотрі! За півгодини будемо в селищі!

Діти послухали невтомну Юі, і скоро, справді, вже були біля Нотрі.

Дорогою мовчали, але на думці у всіх було одне – довгоочікуване Рінд.

– Маю вас попередити! – мовила Юі. – Ви можете злякатися того озера!

– Чого б це? – запитав Хлоє.

– Бо це озеро раптово міняє колір! – провадила далі дівчина.

Селище Нотрі водночас красиве і суворе. Воно міститься між горами в долині. Тож увечері, коли мешканці селища засинають, на долину з гір сходять ведмеді, шакали та гієни. Вони бродять селищем, виють і гарчать. А коли світає, звірі повертаються в гори. Тутешніх дітей частенько лякають звірами. Це селище було оповите легендами.

Друзі пройшли трохи і почули плач. А далі мандрівники побачили і саме дитя – це була дівчинка років семи.

– Що трапилось? – запитав, підбігши до неї, Хлоє.

– Я, я за-загу-би-била Сай-мо-мона! – заридала та.

Дітям знадобилося чимало часу, щоб вивідати, хто чи що таке Саймон. Виявилося, що це невеличкий дракончик, який правив дівчинці за майбутнього охоронця.

– А як тебе звати? – запитала Юі.

– Но-но-нора.

– Добре, Норо, не хвилюйся, ми знайдемо Саймона! – пообіцяла Ернеста.

Нора втішено подивилася на дітей. Аліна відвела Нору під тінисте дерево і почала розповідати їй веселі історії та легенди, аби розвеселити і хоч якось відволікти її думки від пропажі, а решта дітей вирушили на пошуки Саймона.

Через півгодини "пошукова група" повернулася до Аліни та Нори. Хлоє ніс невеличкого зеленуватого дракончика між вказівним і великим пальцем, гидливо відвернувшись, а той з усіх сил пручався, працюючи лапками і крильцями, намагаючись вивернутися і вкусити чи бодай подряпати хлопця. Крім того, увесь час шипів, стараючись видихнути полум’я, що йому, однак, погано вдавалося, оскільки він був ще зовсім малим і не навчився поки що цього робити.

– Знайшли Саймона аж біля озера Рінд, – радісно сповістила Юі. – Він було зібрався купатися! Впіймали його за хвоста біля самісінької води, та й то лише завдяки тому, що озеро раптово змінило колір і дракончик на мить загаявся.

– Мені довелося нести ці живі рухливі кігті, крила і зубки! – поскаржився Хлоє. – Юі та Ернеста відмовилися, бо вони, бачите, дівчатка, а Вінсент сказав, що в нього алергія на драконів! І всі доручили мені нести цю дряпучку!

– Добре, що тобі не довелося ще пірнати в озеро по Саймона! – відказала Юі.

Підійшовши до Нори, Хлоє пустив "монстра" на землю. Той вмить став ласкавим і милим дракончиком! Було помітно, що і Нора, і її "охоронець" дуже зраділи зустрічі.

– Саймон! – щебетала Нора, притискаючи звірка до грудей.

І тільки тут діти помітили, що з ними немає Лона! Він же завжди був мовчазним, як тінь.

– Ло-о-он! – гукнув Хлоє і тільки луна йому відповіла:

– Он-он-он!

 

РОЗДІЛ XV. МАЛЬВА

Відкрили всесвіту закон –

Вказав на нього медальйон!

– А пішли до мене! – запропонувала Нора, і діти погодилися.

– Ти живеш у цьому селищі? – поцікавилась Ернеста у Нори.

– Ні, я живу у місті Амрі, дещо південніше від Нотрі. Наше місто належить одночасно двом державам – Рондо та Мано. У Нотрі ми частенько приходимо до друзів. В озері Рінд дуже полюбляє купатися Саймон.

– Ви йдіть, а я візьму Саймона на гуки, бо він знову відстане, – сказав Вінсент, помітивши, що дракончик знову повертає до озера.

– Він уже забув про свою, так би мовити, "алергію", – підморгнув Хлоє Аліні.

Здалеку долинали звуки флейти. Діти вже звернули на південь і вийшли на дорогу, що вела до Амрі, коли до них приєднався Вінсент з драконом.

– Який чудовий день! І яка кгасива хатинка! – зачудовано мовив хлопчик. – Хлоє, а чому ти казав, що цей дгакон цагапучий? Він дуже милий! Ні, ви тільки гляньте, які в нього хитгенькі оченята! – продовжив Вінсент.

– Що з ним? – запитав Хлоє.

– Зі мною? Нічого, ви лише гляньте, яка тут кгаса! – захоплено показав Вінсент на кущі троянд, що росли обабіч дороги.

– Що з ним, не знаю, але знаю, хто нам може все це пояснити, – здогадалася Нора.

– То кажи швидше! – занервував Хлоє.

– Тут, у Нотрі, є напівзнахарка, напівчаклунка Мальва. Скоріше до неї! Я впевнена, вона знайде вихід! – самовдоволено мовила Нора.

(Продовження на наступній сторінці)