В нас мова — про різні речі: про москалізм як прокляття Росії, і про народність росіян, як велику гілку, що виплекана волею Творця і процвіла чудовим вицвітом, насамперед в щирому християнстві селян і подвижників по численних скитах Півночі.
Розрізнення в подібному змісті виконав індус, поет і мислитель — Рабіндрант Таґор, в книжці "Націоналізм".
Він виявив, що небезпека настигла людство тоді, коли "організація політики і торгівлі, звана Нацією, стала всемогутньою за рахунок гармонійного розвитку вищих життьових форм".
Що ж діється, раз суспільство обернуто тільки в
"організовану силу", скажім, партію тоталітарників чи імперську бюрократію?
З'являються гнобителі, в яких, — за виразом Р. Таґора, — немає "навіть найменшого натяку на яке-небудь людське почуття, або ж воно виразиться такою нікчемною мірою, що не поведе за собою жодних наслідків".
В декотрих країнах ті особи робляться керівниками нації, і вона, становлячи "організований егоїзм цілого народу", втілює в собі "найнелюдяніші і найнекультурніші елементи", — як ми бачили, однаково, чи в машинерії білого імперства чи червоного; починаючи від царя, як і від вождя, наниз: аж до тащінепущателя.
"Я ціню, — писав Р. Тагор, — і люблю англійців, як людей. Вони дали світові багато мужів великого серця, — великих теоретиків і практиків. Вони дали велику літературу. Я знаю, що вони люблять справедливість і свободу, і ненавидять лжу. Вони чисті в своїх помислах, прямодушні, вірні в дружбі, чесні і надійні в своїх вчинках. З особистого спілкування з багатьма їхніми вченими і літераторами я виніс захоплену пошану не тільки до глибини їх думки і до образної сили їх мови, але і до їх шляхетної гуманности... Ми так виразно відчуваєм велич цього народу, як відчуваєм сонце. Як Нація ж — це для нас густий задушливий туман, що застилає саме сонце" (підкреслюєм, В. Б.).
Можливо: бритієць із дорогоцінними прикметами, перечислєними тут, ображувався, чуючи від індусів, ніби він належить до туману, що відбирає світло життя.
Але на стороні індусів була правда їхнього нещастя. Воно по другій світовій війні, дякуючи державній мудрості англійців, розвіялося; індуси вільною державою будують долю.
Цієї мудрости забракло нації росіян: в ній червоний москалізм як характер "найнелюдяніших і найнекультурніших елементів" розрісся всебічним мороком через систему мордування народів, духовного, як і фізичного, цілком відділючи їх від сонця.
Що творчий геній росіян приніс, передусім через Москву і Петербург, першорядний пай, рівний англійському, в скарбницю вартостей культури, — це загальновідомо. На жаль, їх москалізм зруйнував їх власну творчу ниву, її красу і силу, що дивувала світ. Тепер немає живих решток мистецьких ні від "золотого періоду" російського письменства, ні від срібного, себто доби великих символістів. Здебільшого, сіріють вищі і нижчі будівлі глиняної доби, прикрашені нагородними грамотами.
Про румовища в Україні казати нічого: мов після Чінґіс-хана, який своїм князькам наказував так летіти верхи, щоб вони собою з розгону пробивали скелі.
Але одну скелю парткнязьки самі поставили: високу і скосисту, а зверху постать Кобзаря, та ще яка! руки відтягнуті назад: так зв'язували колючим дротом перед розстрілами — селян, що їх тисячами покладено в гуртові могили біля Вінниці.
Знімок урочистости вміщено в часописі "Радянська Україна", 29 травня 1961 року, і що за диво! — при основі скелі стоїть розпорядник моторошної Вінниці, який на всю Україну набив тяжкі кайдани, а духовну постать Кобзаря замкнув за ідеологічні ґрати. Стоїть головний москаль, завідувач кайданів, коло скелі і вовчо всміхається, слухаючи, як співають: "кайдани порвіте!" — мовляв, "пой, птічка, пой..."
Мара! Колись батькові Тарасові подібне верзлося, як уночі йшов понад річкою, — то він:
Схаменувся, осінивсь Святим хрестом і тричі плюнув ...
Це щось страшніше за всі сцени Шекспіра: скелею з образом Кобзаря придавили віко на домовині, в якій замкнуто душу цілого народу, — і пра-знмкують, ніби на іменинах!
Треба жаліти, що вождь КПРС, замісто піти слідами скромного героя з Пушкінового віршу "Царь Нікіта", розгордивсь безмірно і втілив собою весь москалізм перед очима людства.
Це — традиційний москалізм, що його характеристику викарбував письменник К. Паустовський в 1956 році, говорячи про "дроздових" з роману В. Дудінцева, себто, керівних партбюрократів Москви і її підручної машинерії: вони "звикли дивитися на народ, як на гній, вони були виховані і заохочувані в найнижчих інстинктах".
Нав'язування неправди становить одну з най-прикметніших ознак москалізму.
Прикладів повен СРСР. Згадаєм: коли 500 українських дівчат, ні в чому не повинних, вислано в концлагер в Кінґір, і там, з наказу "вождя" КПРС, всіх роздавлено танками, — то про це заборонили в червоній пресі згадувати хоч би одним словом. Хотять убити і пам'ять мучениць.
І одночасно —• великий крик про конґолійського конунофіла, який розпалив міжплемінну ворожнечу разом з політичною, в наслідок чого багато сотень жінок і дітей згинуло від стріл і ножів, і який сам в тому розбурханому братовбивстві згинув від конґолійців, ворожих його власному племені.
Тоді через часописи вереском почали настроювати навіть дітей в Україні і всьому СРСР... для чого? — глядіть, може ,на усправедливлення пам'яті 500 українських дівчат, роздавлених танками? О, ні! про них ні слова.
Вереск — про конґолійця; преса в СРСР публікувала, наприклад, лист семилітнього хлопця, який заявляє, що любив конґолійця і хоче "щоб убивць покарали".
Чого так далеко, аж в Африку, ходити за подіями для вияву священного почуття справедливости? — розкажіть всім про несвітську смерть півтисячі дівчат ,цвіту України, під крицевими гусеницями танків, що повертаючись трощили їхні кості.
Там земля, хоч поснована колючим дротом, кричить і довіку волатиме про лютість комуністів Москви: земля, напоєна дівочою крог'ю — з сердець, що горіли любов'ю до України і жити хотіли, радіти на світ білий.
Убито їх і їхню пам'ять від того світу відгороджено стіною мертвого мовчання.
Це і є москалізм, що був безмежно огидний Шевченкові і викликає однакове почуття також сьогодні: він становить справжню природу комунізму в Росії, його "душу".
Нам скажуть: "винен комунізм, а не москалізм! — це різні речі". Дійсно, різні. Але треба також відрізняти комунізм як ідеологію, як книжну теорію, з одного боку, а з другого — людські сили, що, прийнявши його в психіку, здійснюють його відповідно до цієї останньої. Речі тут надзвичайно різні! Взагалі комунізм, як визначив один з першорядних клясиків російської літератури, виглядає красно тільки на папері — в теорії; коли ж доходить справа до здійснення, з'являється "морок" і "жах".
Однак, степені цього мороку неоднакові, в залежності від оточення, в якому його будують.
Наприклад, диктатура комуністів існує, крім Росії, також в Югославії, де теж будують соціалізмі, як "першу фазу комунізму", але в значно т. м. "чистішому", ніж в СРСР, складі, з погляду теорії Маркса. Бо нема такої, як в СРСР суто клясової, суто "буржуазно"-*системної нерівности в несамовитих крайнощах, разючіших, ніж в кожній капіталістичній країні Заходу. Між верхівкою партії, політичної поліції, уряду, в царських палацах і фантастичних розкошах, а супроти того — вже найгіркішими злиднями колгоспного населення, під безперервною розправою і концтабірністю, гіршою, ніж рабство древнього Єгипту, існує незмірима безодня. Такі величезні полярно-клясові різниці, що складають основу соціяльного строю СРСР, відсутні в Югославії.
Крім того, в Югославії нема абсолютного самодержавства сталінщини, як модернізованого азійського деспотизму, що в СРСР завершився в "культі особи" і, після смерти партійного царя, фактично зберігся для його спадкоємців.
Отже, і в Югославії — комунізм, навіть значно "чистішої" соціяльної "проби", ніж в СРСР.
Але терор стократно менший! Без масового рабства концтабірників, як системи.
Ось — недавній і надзвичайно яскравий приклад: Мілован Джілас ,член компартії, автор разючої книги "Нова кляса" — про експлуататорську клясу комуністичного строю, за свій сміливий виступ поплатився тільки декількома роками в'зниці і тепер випущений на волю.
Кара невелика, порівнюючи з тим, що Бухарін, Гринько, Риков, Зінов'єв та сотні і тисячі опозиціонерів в СРСР, книжки і промови яких не містили тисячної пайки потрясаючого антикомуністичного відкриття Джіласа, — всі підряд вистріляні після середньовічних тортур.
Отже, існує величезна різниця між комунізмом серед росіян і серед сербів, визначена прикметами національної вдачі.
її видно і в національній політиці: для хорватів, які складають в Югославії національну частину, ніби українці в СРСР, не запроваджено з Белґраду, столиці сербів, такого масового голоду, як для українців у 1933 році з Москви — столиці росіян.
Різниця колосальна! Бо комунізм Югославії, хоч становить тоталітарний стрій, однак виключає таку дикунсько-хижацьку стихію, як москалізм. В сербів є свої, поруч з героїчними, тіневі сторони характеру, як і в кожної нації, але нема відповідника до демоніякальности москалізму, який хитрі терористи з Москви хотіли їм нав'язати.
(Продовження на наступній сторінці)